Питання для самоконтролю

1. Дайте характеристику двох основних форм тоталітарного режиму: фашизму та комунізму.

2. Назвіть основні ознаки тоталітарного політичного режиму.

3. Охарактеризуйте особливості та ознаки авторитарних політичних режимів.

4. Назвіть відмінності тоталітаризму від авторитаризму.

5. Охарактеризуйте різновиди авторитарних режимів.

Рекомендована літеретура

6. Гелей С.Д. Рутар С.М. Політологія: Навч посіб. – 7-ме вид,, переробл і доп. – К.: Знання. 2008. – 415.

7. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності і перехід до демократії. – Львів, 1999.

8. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. – Львів: "Новий світ-2000".,2002. – 344 с.

9. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика // А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид.,перероб. та доп. –К.: Ельга, Ніка – Центр, 2003.–664 с.

10. Політологія: Навч. посібник / О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай, С. І. Дорошенко, І. Р. Малик, О.Ю. Мороз, Р.Я. Пасічний, О.В. Піскорський, П.П. Ткачук, В. І. Харченко. – Серія "Дистанційне навчання". – № 28. – Львів: Вид-во Національного університету "Львівська політехніка", 2005. – 360 с.

11. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.

12. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К. : Вид. центр "Академія", 2001. – 528 с.

13. Політологія у схемах, таблицях та визначеннях: Навчальний посібник для курсантів та студентів вищих військових навчальних закладів /За ред. Гетьманчука М.П. – Львів: Військовий інститут, 2003. – 273 с.

14. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: „ТАНДЕМ”, 1996. – 240 с.

15. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

Додаткова література

1. Аренд Х. Джерела тоталітаризму. – К., 2002

2. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М., 1993.

3. Відлуння голодомору – геноциду 1932-1933рр. (Етнокультурні наслідки голодомору в Україні). – Львів, 2005.

4. Голокост в Україні у регіональному і загальнолюдському вимірі: Матеріали міжнародної наукової конференції: Збірник наукових праць. – Львів: Вид-во Національного ун-ту "Львівська політехніка", 2005. – 200с.

5. Голод 1932-1933рр. на Україні очима істориків, мовою документів. –К., 1990.

6. Трагедія Галицького єврейства. – Львів, 1997.

Розділ 18. Система державного правління в україні.

1. Процес становлення української незалежної держави.

2. Конституційні засади розбудови системи державного правління в Україні.

2.1. Структура та повноваження Верховної Ради.

2.2. Конституційний статус Президента України.

2.3. Кабінет Міністрів: процедура формування та повноваження.

2.4. Судова влада.

3. Особливості системи місцевого самоврядування в Україні.

1. Процес становлення української незалежної держави.

Ранньофеодальна українська держава — Київська Русь почала формуватися у ІХ-Х ст., тобто одночасно з іншими європейськими державами. В часи свого розквіту Київська, а потім Галицько-Волинська держава мала значний міжнародний авторитет та широкі міждержавні зв'язки. У результаті переможної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в середині XVII ст. на теренах України створюється Козацько-гетьманська держава, яка проіснувала до другої половини XVIII ст. Наступною спробою здобуття незалежності було утворення Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, які 22 січня 1919 року об'єдналися в єдину соборну українську державу — Українську Народну Республіку. Але при потуранні держав Антанти агресивні сусіди — Росія, Польща, Чехословаччина і Румунія знову четвертували українські землі. У 1922 році було утворено СРСР  державу із жорстким тоталітарним режимом.

Кінець 1980-х — початок 1990-х років у політичному житті України, як і в житті інших республік колишнього СРСР, характери­зувався, з одного боку, процесами послаблення тоталітарного режиму, політичної монополії КПРС-КПУ та поглибленням кризи радянської імперії, а з іншого  бурхливим наростанням національно-визволь­них рухів. По всій Україні створю­ються громадсько-політичні організації, товариства, клуби, які стали каталізаторами боротьби українського народу за демократію і національне відродження. Серед них слід назвати Українську Гельсінську Спілку, Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, товариство "Меморіал", Спілку незалежної української молоді, "Товариство Лева", Християнсько-демократичний фронт, товариство "Спадщина" тощо. В 1989 році було створено наймасовішу і найвпливовішу громадсько-політичну організацію — Народний Рух України, який відіграв визначну роль в боротьбі за незалежну Українську державу. Розпочався процес формування партій демократичного спрямування.

В березні 1990 року національно-демократичні сили, об'єднані в Демократичний блок, домоглися значного успіху на виборах до Верховної Ради, здобувши — в умовах жорсткого пресингу з боку владних структур — 27 відсотків депутатських мандатів. У парламенті була сформована опозиційна Народна Рада на чолі з академіком І. Юхновським, до складу якої увійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність з підготовки проекту Декларації про державний суверенітет України. Цей надзвичайної ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990 року (355 депутатів проголосувало за, 4 — проти, 1 — утримався). Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством, самостійне створення банкової, цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про своє право мати власні Збройні Сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки. В Декларації наголошувалося, що свої відносини з іншими радянськими республіками Україна має намір будувати на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Саме цими принципами Україна мала керуватися, розглядаючи питання про підписання нового союзного договору, який розроблявся і готувався у Москві під керівництвом М. Горбачова. Подальший розвиток подій показав, що принципи Декларації про державний суверенітет України були несумісні з проектом „нового” договору. Україна фактично відмовилась від участі у призначеній на 20 серпня церемонії підписання Союзного Договору, що було одним з найголовніших поштовхів до створення в Москві так званого Державного Комітету з Надзвичайного Стану (ДКНС, російською — ГКЧП), який перебрав на себе усю повноту влади і оголосив про намір вводити надзвичайний стан в різних частинах СРСР. Партійному керівництву республік були розіслані вказівки, як себе поводити, а непокірним державним керівникам погрожували збройною силою.

Заколот ДКНС 19-22 серпня в Москві показав усю глибину небезпеки для України залишитися у складі СРСР і 24 серпня 1991 року Надзвичайна сесія Верховної Ради проголосила повну державну незалежність України. Для підвищення легітимності цього акту було проведено всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, на якому рішення Верховної Ради дістало всенародне схвалення. На запитання: „Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” 90,9 відсотка голосуючих дали ствердну відповідь.

Одночасно з референдумом відбулися вибори першого Президента України. Перемогу на них одержав тодішній Голова Верховної Ради, під керівництвом якого розгортались усі перипетії боротьби з центром навколо союзного договору, Леонід Кравчук, який набрав 61,59 відсотка голосів. Самостійність була підкріплена підписанням у грудні 1991 р. угоди в Біловезькій Пущі (Білорусія) між керівниками Білорусії, Росії і України про припинення існування СРСР і перехід усієї повноти влади до республіканських урядів.