2. 10. Авторитет батьків.

1. Психолог може запропонувати батькам заповнити протягом тижня табличку самоспостереження, щоб виявити яким чином вони звикли спілкуватись з дітьми.

Типи авторитету	Варіанти поведінки	Мати	Батько
Авторитет пригноблення	Голосно сварить дитину Залякує Принижує Дає ляпаси Б’є
Авторитет чванства	„Я в твої роки...” „Ми такі, а ти...” „В кого такий лише вдався?!” „Ти мене позориш перед людьми...”
Авторитет підкупу	Не кричатимеш – дам цукерку. На іграшку, та відв’яжися! На що хочеш – та йди звідси! Не кажи про це татові (мамі), а я тобі за це... Правда ти любиш мене більше ніж тата (маму).
Справжній авторитет	Грає разом з дитиною. Займається. Читає казки на ніч. Показує нові варіанти дій. Охоче вислуховує дитину. Дивиться разом телевізор та коментує побачене. Розповідає про свої витівки у дитинстві та їх наслідки.

Сімейна соціалізація не зводиться до безпосередньої взаємодії дитини і батьків. Так, ефект ідентифікації може нейтралізуватись ме­ханізмом рольової взаємодоповнюваності (наприклад, у сім’ї пра­цьовитих батьків незважаючи на добрий взірець дитина може й не бути працьовитою, якщо сім’я не мала потреби виявляти цю якість).

Важливим є також механізм психологічної протидії, коли дити­на, волю якої жорстко обмежували, може виявляти підвищений потяг до самостійності, а дитина, якій усе дозволяли, може вирости несамо­стійною.

І хоча неможливо однозначно виявити залежність конкретних вла­стивостей особистості дитини від властивостей її батьків або ж від методів їхнього виховання, проте така залежність існує. При цьому різні сфери розвитку дитини пов’язані з різними проявами сімейних взаємин. Так, дослідники Ф.Кован і К.Кован виявили, що когнітивний розвиток дитини найсильніше корелює з особливостями її на­вчання у процесі спілкування в підсистемі „батько — дитина”, а поведінкова сфера найбільшою мірою пов’язана з поведінкою батьків один щодо одного при спільній сімейній взаємодії.

Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари ознак, які визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) — неприйняття (ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і тер­пимість (самостійність, воля) — стримування (контроль), що визнача­ють переважаючий у сім’ї тип контролю і дисципліни.

За віссю „прийняття — неприйняття” в першому випадку основними засобами виховання є увага і заохочення; батьки орієнтовані насамперед на виокремлення позитивних якостей дитини, задоволені спілкуванню з нею, сприймають її такою, якою вона є. У другому випадку основними засобами виховання є суворість і покарання; батьки не сприймають своїх дітей (виокремлюють у них насамперед негативні риси), не дістають задоволення від спілкування з ними, часом виявля­ючи ворожість.

Численними дослідженнями доведено перевагу першого підходу до виховання дітей.

Дитина, яка позбавлена любові, має менше можливостей для досягнення високої самоповаги, створення стійкого, позитивного Я-образу, побудови теплих стосунків з іншими людьми. Вивчення особистості людей, які страждають на невротичні розлади, відчувають труднощі у спілкуванні та професійній діяльності, свідчать про те, що всі ці явища набагато частіше виявляються в людей, яким у дитинстві бракувало батьківської уваги і тепла.

Недоброзичливість або неуважність, мало того, жорстоке поводження батьків із дітьми викликає в останніх неусвідомлювану ворожість, що спрямовується зовні (наприклад, трансформується в агресивні дії не тільки проти батьків, а й проти сторонніх людей) або всередину і виявляється в почуття провини, тривоги, низькій самоповазі тощо. [9]

За віссю „тривожність – стримування” в першому випадку батьки впливають на дитину через похвалу, пояснення їй наслідків її дії, обґрунтовують свої вимоги. У другому випадку тактика стримування припускає застосування батьківської влади через наказ, насильство фізичне покарання, батьківський контроль над бажаннями дитини.

Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини, сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею утворюють стиль сімейного виховання.

Психолог Е.Шефер [14] розрізняє кілька стилів сімейного виховання, що пов язані з авторитарним, ліберальним і демократичним стилями рис.3.

рис.3 Стилі сімейного виховання.

Батьки можуть самі оцінити, який стиль переважав у їх батьківських родинах, та яким чином вони самі ставляться до дітей. Вони можуть обрати будь який з цих стилів, якщо це призводить до хороших наслідків та не травмує дітей.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважався демократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між дітьми і батьками; включеність дітей в обговорення сімейних проблем; урахування їхньої думки; готовність батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем. Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної вседозволеності чи надмірної центрації на дитині може спричинити відповідні деформації її особистості. Так, В.Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози [4].

• А (неприйняття, емоційне відторгнення) – неприйняття індивідуальних особливостей дитини у поєднанні з жорстоким контролем, регламентацією життя дитини, нав’язування їй єдиного правильного (з погляду батьків) типу поведінки; поряд із жорстоким контролем цей тип може поєднуватися з недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

• Б (гіперсоціалізація) – тривожно-недовірлива концентрація батьків на стані здоров’я дитини, її соціальному статусі, очікуванні успіхів часто з недооцінюванням індивідуальних психологічних особливостей дитини;

• В („кумир сім’ї”) – цент рація батьків на дитині, потурання її примхам, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім’ї.

Оцінити ставлення батьків до дитини допоможе опитувальник батьківського ставлення (дивись додаток1.) Але змінювати його можна лише в тому випадку, як батьки самі чомусь хочуть його змінити.

Дослідники А.Лічко [10] і Е.Ейдеміллер [19] припускають крім виховання за типами „кумир сім’ї” (у їхній інтерпретації – „поблажлива гіперпротекція”) і „емоційне відторгнення” існування таких стилів виховання (особливо несприятливих для підлітків з акцентуаціями характеру і психопатіями):

• гіперпротекція (недостатність опіки і контролю за поведінкою дитини, брак чи відсутність уваги, тепла, турботи про фізичний і духовний розвиток дитини, невключеність у її життя);

• домінуюча гіперпротекція (поєднання загостреної уваги до дитини з великою кількістю обмежень і заборон, що призводить до формування нерішучості, несамостійності дитини чи до яскраво вираженої реакції емансипації);

• підвищена моральна відповідальність (покладання відповідальності на дитину за життя і благополуччя близьких, що не відповідає віку й реальним можливостям дитини; очікування від дитини великих досягнень у житі на тлі ігнорування її потреб та інтересів).

Найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання, оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжую­чи в неї підвищену тривожність.

При проведенні психологічної консультації слід враховувати, що стилі сімейного виховання мають дуже стійкий характер, спроби їх змінити викличуть великий опір в батьків. Тому нема сенсу казати їм, що вони якось не так виховують власних дітей. Це викличе хіба агресію на психолога, або почуття провини. Якщо психолог дійшов думки, що проблеми саме цієї батьківсько – дитячої пари пов’язані саме з проблемою типів сімейного виховання, то ефективніше: