Поняття та критерії охороноспроможності комерційної таємниці.

Перехід до ринкової економіки, що здійснюється в Україні, зумовив появу в чинному законодавстві низки нових понять, які є її невід'ємними атрибутами. Одним із них є поняття ко­мерційної таємниці.

Відповідно до Закону комерційна таємниця це — інформація, яка є сек­ретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є не відомою та не є легко доступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого во­на належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів для збережен­ня її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю ін­формацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості тех­нічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до чинного законодав­ства не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Згідно зі ст. 509 ЦК України державний орган, зокрема цен­тральний орган виконавчої влади, зобов'язаний охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка становить комерційну таємницю та створення якої потребує значних зусиль, надану йому з метою отримання встановленого чинним законодавством дозволу на збут фармацевтичних, сільськогосподарських та хімічних продуктів, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється також від розголо­шення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забез­печення захисту населення або не вжито заходів для охорони її від недобросовісного комерційного використання.

Водночас Закон України "Про підприємства в Україні" дає поняття "комерційної таємниці підприємства". Це інформація, пов'язана з виробництвом, технологічним процесом, управлін­ням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є дер­жавною таємницею, розголошення, передача або витік якої мо­же завдати шкоди його інтересам (ст.30).

Закон України "Про інформацію" визначає поняття конфіден­ційної інформації, яка становить комерційну таємницю. Це інформація, яка знаходиться у володінні, користуванні або розпо­рядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст.30).

Закон України "Про банки і банківську діяльність" містить поняття "банківської таємниці". Це інформація, яка становить комерційну таємницю щодо операцій, рахунків та вкладів клієн­тів і кореспондентів банку (ст.52).

Найважливішим теоретичним питанням, яке виникає при аналізі комерційної таємниці, є те, чи може вона розглядатися як самостійний об'єкт прав інтелектуальної власності. Щоб відпо­вісти на нього, треба з'ясувати, чи має комерційна таємниця критерії охороноспроможності, які властиві іншим об'єктам прав інтелектуальної власності.

Під об'єктом прав інтелектуальної власності розуміється бла­го нематеріальне, що лише втілюється у певних матеріальних носіях. Будь-який об'єкт прав інтелектуальної власності має бу­ти також результатом інтелектуальної діяльності, на який за осо­бою, що його досягла, або за іншим право власником визнають­ся монопольні права.

Комерційна таємниця являє собою певну сукупність відомо­стей, знань про будь-що і є, таким чином, видом інформаційних ресурсів. Інформація за своєю суттю нематеріальна, хоча її збе­реження і поширення здійснюються здебільшого за допомогою матеріальних носіїв. У цьому плані вона нічим не відрізняється від об'єктів прав інтелектуальної власності, які самі можуть роз­глядатися як різновид інформаційних ресурсів.

Відтак вона має всі критерії охороноспроможності, які властиві об'єктам прав інтелектуальної власності, і є її самостійним різновидом.

Як нетрадиційний результат інтелектуальної діяльності ко­мерційна таємниця має низку особливостей. Передусім треба за­значити, що в її основі — фактична монополія прав певної особи на певну сукупність знань. Правові засоби, що має власник прав на комерційну таємницю, хоча і надають йому деякі можливості для охорони своїх інтересів, є менш ефективними, аніж ті, що є в розпорядженні власників прав на інші об'єкти прав інтелектуальної власності. Тому передусім від самого право власника, від дієвості вжитих ним заходів щодо збереження його фактичної монополії на знання залежить життєвість його прав на комеріційну таємницю.

Важливою специфікацією комерційної таємниці є також її найбільша універсальність серед інших об'єктів прав інтелекту­альної власності. Якщо під винаходами, промисловими зразка­ми, знаками для товарів і послуг тощо закон розуміє цілком виз­начені результати інтелектуальної творчої діяльності, то під по­няття комерційної таємниці може бути підведена найрізно­манітніша інформація, пов'язана з виробництвом, технологічним процесом, управлінням, фінансами та іншою діяльністю юри­дичної чи фізичної особи. При цьому комерційною таємницею можуть бути визнані потенційно патентоспроможні об'єкти па­тентних прав, які право власник через певні обставини не бажає оприлюднити та запатентувати.

Водночас можливості юридичних чи фізичних осіб відносити інформацію, пов'язану з їхньою діяльністю, до комерційної та­ємниці не безмежні. Законодавством визначається інформація, яка не може становити комерційну таємницю. Зокрема, це:

- установчі документи;

- документи, що дають право займатися підприємницькою діяльністю;

- відомості за встановленими формами звітності про фінансово-господарську діяльність та інші відомості, необхідні для перевірки правильності обчислення та сплати податків та інших обов'язкових платежів;

- документи про платоспроможність;

- відомості про чисельність, склад працівників, їхню за­ робітну плату та умови праці;

- документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів, а також відомості про забруднення навколишнього природного середовища, порушення антимонопольного законодавства, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що заподіює шкоду здоров'ю населення.

Специфічною рисою комерційної таємниці, що виокремлює її з-поміж інших об'єктів прав інтелектуальної власності, є необме­женість терміну дії охорони прав на неї. Права на комерційну та­ємницю діють доти, поки зберігається фактична монополія особи на конфіденційну інформацію, що становить комерційну таємницю_; а також є передбачені законодавством умови для охорони прав на неї. Ця обставина робить обрання даної форми охорони прав привабливою для юридичних та фізичних осіб тоді, коли їх не задо­вольняє принцип терміновості патентної форми охорони прав.

Нарешті, комерційна таємниця як нетрадиційний результат інтелектуальної діяльності не потребує офіційного визнання її охороноспроможності, державної реєстрації та виконання інших формальностей, а також сплати державних зборів чи мита. Це теж має значення у виборі даної форми охорони прав на досяг­нутий результат інтелектуальної діяльності.

Як і щодо інших об'єктів прав інтелектуальної власності, сто­совно комерційної таємниці закон встановлює низку критеріїв охороноспроможності, яким вона має відповідати. Проте пе­ревірка її охороноспроможності здійснюється не в порядку спеціальної попередньої процедури, а тільки тоді, коли права на комерційну таємницю порушуються або заперечуються і потріб­но встановити, чи існували вони взагалі.

Українське законодавство, як і законодавство більшості євро­пейських країн, ставить до комерційної таємниці такі три кри­терії охороноспроможності.

По-перше, інформація, що становить комерційну таємницю, повинна мати справжню або потенційну комерційну цінність у силу її невідомості іншим особам. Відповідно до цього критерію з інформації, яка становить комерційну таємницю, виключають­ся відомості, що не викликають ніякого інтересу для сторонніх осіб і не можуть бути використані ними для досягнення своєї ме­ти, а також які ніхто не придбав би, навіть якщо вони були запро­поновані до продажу. Крім того, відомості, що мають справжню або потенційну цінність, мають бути невідомі іншим особам. Під останніми в даному випадку маються на увазі особи, для яких ці відомості становлять комерційний інтерес. Ними можуть бути суб'єкти підприємницької діяльності, що конкурують із власни­ком прав на комерційну таємницю, його контрагенти по госпо­дарських зобов'язаннях, споживачі його продукції, робіт і послуг. Знання відомостей посадовими особами та іншими працівника­ми організацій, котрим ці відомості стали доступними у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків і на яких лежить обов'язок зберігання їх як конфіденційної інформації, не пере­шкоджає визнанню цієї інформації комерційною таємницею.

По-друге, до інформації, що становить комерційну таємницю, не повинно бути вільного доступу на законній підставі. Якщо якась інформація може бути отримана законним шляхом будь-якою зацікавленою особою, наприклад, через вивчення відкритих даних, аналіз зразків продукції, що випускається, ознайомлення ₃ публікаціями, вона комерційною таємницею не вважається.

По-третє, для визнання інформації комерційною таємницею потрібно, аби власник прав на неї вживав заходів для охорони конфіденційності інформації. Діапазон цих заходів дуже великий. До них можуть належати різноманітні заходи технічного, ор­ганізаційного та юридичного характеру, спрямовані на те, щоб за­хистити інформацію від несанкціонованого доступу інших осіб. При цьому не потрібно, щоб власник прав на комерційну таємни­цю вживав усіх можливих заходів для охорони прав на неї. Важ­ливо, щоб із його конкретних дій чітко проглядалось бажання зберегти цю інформацію в таємниці. Треба наголосити, що за важливість серед усіх критеріїв охороноспроможності комерційної таємниці останній є найголовнішим. Якщо власник прав на ко­мерційну таємницю не подбав про те, щоб покласти на конкрет­них осіб обов'язку щодо нерозголошення знаної ними інфор­мації, його шанси на захист порушених інтересів вкрай невеликі.

Аналіз поняття та критеріїв охороноспроможності комер­ційної таємниці буде не повним, якщо не торкнутися питання про співвідношення комерційної таємниці з деякими суміжними з нею поняттями. Як зазначалося, окрім комерційної таємниці, українське законодавство називає ще один вид інформації, який має зберігатися у таємниці, — це державна таємниця. Відносини, пов'язані з державною таємницею, регламентуються спеціальним законодавством, яке містить норми, що встановлюють як право на збереження певної інформації як державної таємниці, так і відповідальність осіб, що розголосили її без санкції право власника. Комерційна таємниця відрізняється від державної тим, що її інформація стосується тільки комерційної діяльності юридичної чи фізичної особи і має саме комерційну цінність.

Поряд із терміном "комерційна таємниця" в законодавстві і на практиці використовуються такі терміни, як "секрет вироб­ництва", "ноу-хау", "торгові секрети", "конфіденційна інформа­ція" тощо. Хоча кожний із названих термінів має притаманний лише йому відтінок і застосовується зазвичай у певній ситуації, усі вони аналогічні, по суті, поняттю "комерційна таємниця". Якщо звернутися до зарубіжного досвіду, то в більшості країн це поняття іменується "їгасіе хесгеіз", тобто "торгові секрети", що теж тільки приблизно виражає сутність явища, яке ним позна­чається. Отже, важливо не те, яку назву має інформація, що охо­роняється законодавством від несанкціонованого доступу інших осіб, а те, яким критеріям вона має відповідати. Звичайно, аби уникнути непорозумінь з цього питання, краще в договорі спеціально обумовити, що під відповідним терміном мається на увазі комерційна таємниця.

Власники прав на комерційну таємницю

Виходячи з того, що комерційною таємницею вважається ли­ше інформація, яка стосується підприємницької діяльності, влас­никами прав на неї є особи, що займаються такою діяльністю. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про підприємництво" під­приємництвом є самостійна ініціатива, систематична, на влас­ний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню ро­біт, наданню послуг та заняттю торгівлею з метою одержання прибутку. Як зазначено в ст. 508 проекту ЦК України, суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) і відповідно власни­ками прав на комерційну таємницю можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які правомірно визначили інформацію ко­мерційною таємницею.

Громадяни, які виступають у цивільному обороті як спожи­вачі, а також ті, що займаються підприємництвом із порушенням встановленого порядку, не мають прав на комерційну таємницю. Що стосується юридичних осіб, то суб'єктами прав на ко­мерційну таємницю є насамперед ті з них, які належать до ко­мерційних організацій. Ними, як відомо, є підприємницькі това­риства, діяльність яких пов'язана з одержанням прибутку. Юри­дичні особи, що є некомерційними організаціями (споживчі ко­оперативи, громадські та релігійні організації, установи, бла­годійні фонди тощо), також можуть бути власниками прав на ко­мерційну таємницю, коли це стосується інформації, яка пов'яза­на з підприємницькою діяльністю, що їм дозволяється.

Поряд із громадянами України і вітчизняними юридичними особами правами на комерційну таємницю в Україні користуються іноземні юридичні та фізичні особи. На них повністю поширю­ються загальні правила, що діють у цій сфері на території України.

Суть прав на комерційну таємницю полягає у забезпеченні власнику прав на інформацію, яка становить комерційну таємницю базуються на фактичній монополії право власника, на ньому са­мому лежить турбота про те, аби зберегти цю монополію. Для цього він може використовувати всі доступні засоби щодо забез­печення секретності інформації, яка становить комерційну таємницю. Арсенал цих засобів досить широкий. Сюди входять різноманітні організаційні заходи, пов'язані, зокрема, із добором працівників, порядком документообігу, запровадженням пропуск­ного режиму. Найважливіше значення має розробка і прийняття локальних правових актів, таких, як Правила внутрішнього тру­дового розпорядку, Положення про охорону прав на комерційну таємницю, Інструкція по роботі з документацією тощо.

Необхідним заходом забезпечення охорони прав на ко­мерційну таємницю є покладання на осіб, які володіють відпо­відною інформацією в силу своєї службової діяльності, юридич­ного обов'язку щодо її нерозголошення. З цією метою до трудо­вих договорів і контрактів з працівниками може включатися ок­рема умова про зберігання конфіденційності певної інформації і відповідальності за її порушення. Можливе оформлення і спе­ціального зобов'язання щодо нерозголошення комерційної таєм­ниці. Нарешті, власник прав на неї може застосовувати різні тех­нічні засоби охорони приміщень, захисту телефонних переговорів від прослуховування тощо, але в межах чинного законодавства.

Друга сторона зазначених прав полягає у можливості вимага­ти від інших осіб утримуватися від незаконного заволодіння інформацією, яка становить комерційну таємницю. В даному разі йдеться не про заборону використання даної інформації іншими особами без згоди власника прав на комерційну таємни­цю. Останній має лише фактичну, а не юридичну монополію на її використання. Отже, забороняється посягати на цю монополію за допомогою незаконних засобів. Якщо інформація, що стано­вить комерційну таємницю, отримана зацікавленою особою за­конним шляхом, хоча б і без дозволу власника прав на неї, така особа не є порушником.

Хоча чинне законодавство прямо не вказує на незаконні спо­соби одержання інформації, що становить комерційну таємни­цю, це питання не викликає якихось труднощів. У всьому світі до таких способів відносять промислове шпигунство, підкуп працівників власника прав на комерційну таємницю, проник­нення у приміщення, прослуховування засобів зв'язку, розпеча­тування кореспонденції тощо. Більшість названих способів забо­ронені законом і утворюють склад адміністративних або кримінальних правопорушень. У тих випадках, коли спеціальної заборони на використання деяких способів законодавство не містить, треба виходити зі змісту норм, що забороняють недоб­росовісну конкуренцію.

До кола прав власника прав на комерційну таємницю варто віднести також його можливість розпоряджатися належними йо­му правами на даний об'єкт прав інтелектуальної власності. На­самперед він може в будь-який момент публічно розкрити інфор­мацію, яка становить комерційну таємницю, якщо це не пору­шує взятих ним зобов'язань перед контрагентами. Далі власник прав на комерційну таємницю може продати або іншим спосо­бом переуступити права на цю комерційну таємницю зацікав­леній особі. Зокрема, предметом такого договору можуть бути права на результати проведених маркетингових досліджень, тех­нологічне чи технічне нововведення (ноу-хау). Умовами переуступки прав на комерційну таємницю є зазвичай відмова самого право власника від подальшого здійснення прав на неї, а також його зобов'язання не передавати ці права іншим особам.

Нарешті, власник прав на комерційну таємницю може надава­ти іншим особам дозвіл на її використання у своїй сфері, тобто видавати ліцензії, які у свою чергу можуть мати виключний або не виключний характер. Предметом таких ліцензій здебільшого є технологічні секрети, досвід управлінської, фінансової та вироб­ничої діяльності, які не мають охорони в межах інституту патент­них прав, але становлять значну комерційну цінність. Дуже часто подібні угоди укладають як додаток до договорів про надання прав на використання об'єкта прав інтелектуальної власності, що охо­роняється в Україні або входять до змісту договорів франчайзингу. Умови і форма ліцензійних угод визначаються самими сторо­нами. На практиці такі угоди близькі до ліцензійних договорів про надання прав на використання винаходів, корисних моделей чи промислових зразків. Проте особлива увага в них приділяється питанням конфіденційності передачі інформації, що становить комерційну таємницю, третім особам, а також відповідальності за її розголошення.

Права на комерційну таємницю, як і інші монопольні права, мають певні межі. Так, не можуть бути засекречені окремі види ін­формації, які визначені законодавством. Власник прав на комерцій­ну таємницю не може порушувати права та законні інтереси інших осіб, а також використовувати такі засоби охорони комерційної таємниці, які здатні заподіяти шкоду життю чи здоров'ю людей.

Припинення дії прав на комерційну таємницю зумовлюється двома обставинами. Це — втрата фактичної монополії на інфор­мацію, яка стає доступною іншим особам, та віднесення цієї інформації в установленому законом порядку до такої, що не мо­же становити комерційну таємницю.

Захист прав на комерційну таємницю

Захист прав на комерційну таємницю здійснюється практич­но лише в юрисдикційній формі, суть якої полягає у зверненні за допомогою до компетентних державних органів. Самозахист порушених прав, за умови, що він не перетворюється у само­управство, в даній сфері зводиться до можливості самостійної нейтралізації та виведення із ладу технічних засобів, які незакон­но впроваджені іншими особами з метою одержання конфіденційної інформації, а також вжиття оперативних заходів до осіб, які її одержали, задля запобігання можливій шкоді від її розголошення. В порядку самозахисту можуть застосовуватися і певні санкції до контрагентів за господарськими договорами і найманих працівників, які порушують свої зобов'язання щодо нерозголошення комерційної таємниці.

Головною ж формою захисту прав на комерційну таємницю є юрисдикційна процедура, яка в свою чергу поділяється на судо­ву та адміністративну. При цьому переважаючим є судовий поря­док захисту прав, який передбачає звернення із позовом про за­хист порушених прав до суду. Оскільки питання про комерційну таємницю безпосередньо пов'язане із підприємницькою діяльністю, такі позови загалом віднесені до компетенції госпо­дарських судів. Якщо відповідачем є працівник, який розголосив комерційну таємницю всупереч трудовому договору (контракту), справа розглядається в місцевому суді.

Адміністративний порядок захисту прав на комерційну таєм­ницю, який ще іменується спеціальним, застосовується тільки у випадках, вказаних у законі (ст. 6 чинного ЦК України та ст. 17 проекту ЦК України). Можливість звернення із заявою про до­пущене порушення прав на комерційну таємницю до Антимонопольного комітету України або його територіальних органів випливає із Закону України "Про захист від недобросовісної кон­куренції". В ньому дається визначення поняття недобросовісної конкуренції, одним із видів якої є неправомірний збір, розголо­шення та використання комерційної таємниці.

Вище вже розглядалися порядок звернення потерпілих із за­явою до Антимонопольного комітету, процедура розгляду справ та можливі рішення, що можуть бути ними прийняті. Проте з урахуванням того, що сьогодні будь-яке рішення, прийняте в адміністративному порядку, може бути оскаржене до суду, а самі справи про порушення прав на комерційну таємницю є не такі прості, як, наприклад, справи про недобросовісну конкуренцію, даний порядок захисту прав застосовується дуже рідко.

Захист прав на комерційну таємницю здійснюється за допо­могою певних способів. Загальний, але і не вичерпний перелік цих способів указаний у ст. 6 чинного ЦК України та ст.16 і 434 проекту ЦК України. Звісно, не всі вони можуть бути викорис­тані в зазначеній сфері, оскільки сам характер прав та специфіка даних правопорушень обмежують варіанти вибору. Так, позов про визнання прав на комерційну таємницю може бути викори­станий лише тоді, коли ці права кимось заперечуються. Напри­клад, ст.9 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" надає роботодавцю можливість зберегти як комерційну таємницю технологічне чи технічне рішення, створе­не працівником у зв'язку з виконанням ним службових обов'яз­ків, якщо договором між ними не передбачено інше. Коли, не­зважаючи на прийняття роботодавцем у встановлений законом термін цього варіанта охорони своїх прав, працівник спробує по­дати заявку на видачу патенту, роботодавець може захистити свої інтереси за допомогою позову до суду про визнання прав на ко­мерційну таємницю. Аналогічний позов використовується і тоді, коли від власника прав на комерційну таємницю хтось непра­вомірно вимагатиме розкрити конфіденційну інформацію.

Такий спосіб захисту прав на комерційну таємницю, як від­новлення становища, що існувало до порушення прав, і припи­нення дій, які порушують права або створюють загрозу їхнього порушення, може бути використаний у тих випадках, коли вчи­нене правопорушення ще не призвело до повного припинення цих прав і є фактична можливість ліквідації його наслідків. На­приклад, на особу, що незаконно заволоділа інформацією, яка становить комерційну таємницю, може бути покладений обов'язок щодо повернення технічної документації або знищен­ня її матеріальних носіїв; йому може бути заборонено викорис­товувати цю інформацію для власних потреб, а також поширю­вати її серед інших осіб.

Власник прав на комерційну таємницю може вимагати визнан­ня недійсним акта центрального органу виконавчої влади або ор­гану місцевого самоврядування, в якому йому наказано розкрити інформацію, що становить комерційну таємницю, якщо він вва­жає, що дії цього органу виходять за межі його компетенції, не ви­кликані необхідністю або іншим чином суперечать законодавству.

Якщо у зв'язку із порушенням прав на комерційну таємницю власнику прав заподіяні збитки, правопорушник має ці збитки відшкодувати. Такий же обов'язок покладається на працівників, які розголосили інформацію, що становить комерційну таємни­цю, всупереч трудовому договору. Це стосується також і контра тентів. Збитки мають бути відшкодовані у повному обсязі, тобто компенсації підлягає як реальна шкода щодо майна потерпілого, так і упущена вигода. Але обов'язок щодо обґрунтування розміру збитків покладається на потерпілого, що багато в чому ускладнює застосування даного способу захисту прав на комерційну таємни­цю. Завдання право власника дещо полегшується тоді, коли по­рушником отриманий дохід за рахунок використання незаконно отриманої конфіденційної інформації. В цьому разі потерпілий вправі вимагати відшкодування поряд з іншими збитками також і упущеної вигоди в розмірі не меншому, ніж сума такого доходу.

Крім цивільно-правових способів захисту прав на комерційну таємницю, законодавство встановлює і кримінальну відповідаль­ність за посягання на ці права (ст.231 і 232 КК України).

За ст.231 КК злочином є незаконне збирання з метою вико­ристання або використання відомостей, що становлять комер­ційну таємницю. Об'єктивна сторона цього злочину включає умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого викори­стання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також неза­конне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності.

Склад даного злочину є матеріальним, тобто необхідно, щоб зазначені дії спричинили істотну шкоду суб'єкту підприємниць­кої діяльності. Чи є шкода істотною, встановлюється судом, ви­ходячи з усіх обставин справи і особи обвинувачуваного. При визначенні розміру завданих потерпілому збитків враховується пряма матеріальна шкода, витрати на відвернення шкідливих наслідків використання конфіденційної інформації іншими суб'єктами підприємницької діяльності, збитки від зниження ре­алізації продукції чи попиту на послуги, затрати на перепрофілювання виробництва, збитки від зниження цін на товари та послуги тощо. Підрив ділової репутації суб'єкта господарювання на кваліфікацію злочину не впливає, але має враховуватись при призначенні покарання.

Суб'єктом злочину може бути будь-яка осудна особа, яка до­сягла 16-річного віку, діяла з прямим умислом і мала на меті роз­голошення або незаконне використання інформації, яка стано­вить комерційну таємницю. Винний у скоєнні такого злочину ка­рається штрафом від 200 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі терміном до трьох років.

Злочином є також розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК). Його об'єктивна сторона полягає в умисному розголошенні комерційної таємниці без згоди її власника особою якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особис­тих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності. До таких осіб належать працівники самого власника прав на комерційну таємницю, а також працівники податкових і правоохоронних органів, банківських установ, органів виконав­чої влади та інші особи, які згідно з чинним законодавством ма­ють право на ознайомлення з відомостями, що становлять ко­мерційну таємницю.