2. Дуополія: суть моделей Курно та Бертрана. Олігополістичне ціноутворення та його моделі

Дуополія (лат. duo – два і гр. ples – продавець) – ринок, контрольований двома продавцями певного товару чи послуги, не пов'язаними між собою домовленостями про ціни, ринки збуту, пільги тощо.

Дуополія – найпростіший вид олігополії. Трапляється рідко, переважно існує як проміжний (перехідний) стан до: 1) численнішої олігополії (уряди за допомогою антимонопольної політики намагаються забезпечити існування в кожній галузі не менше 5–6 виробників), 2) "лідерства в цінах", коли виробники досягають мовчазної згоди щодо цін, 3) таємної картельної угоди, про можливість створення якої, навіть за більшої кількості олігополістів, застерігають західні економісти.

Дуополія існує й тоді, коли один із учасників угоди відмовляється від неї і починає боротьбу за поліпшення своїх позицій або усунення суперника з ринку. Вивчення дуополії започаткував французький економіст А. Курно (1838) за допомогою власної математичної моделі її призначення – показати механізм прийняття фірмами рішень щодо обсягів виробництва, які максимізують їх прибутки. У моделі кожна фірма приймає обсяги виробництва конкурента за сталі й, виходячи з цього, визначає свою виробничу програму. Послідовники Курно вважали, що більш динамічними, ніж обсяги виробництва, є ціни їх модель показує цінові реакції конкурентів на дії один одного. Логіку поведінки фірм можна найкраще зрозуміти, припустивши існування на ринку лише однієї фірми. Будучи монополістом, вона встановлює на свій товар. Ціну, що максимізує її прибуток, наприклад на рівні 50 дол. Згодом з'являється друга фірма і визначає ціну на свій аналогічний товар у 45 дол. З появою конкурента перша фірма теж знизить ціну. Так само вчинить друга фірма. Внаслідок цього встановлюється рівновага – ціна, яка задовольняє обидві сторони. Рівновага Курно має стабільний характер. Ніхто не зацікавлений змінювати ситуацію, оскільки це лише погіршить його позиції. Аналіз поведінки дуополістів має не лише теоретичне значення як крок до розуміння складніших олігопольних ситуацій – дуополія є механізмом знаходження оптимальних обсягів виробництва і рівноважної ціни на дуопольних ринках.

Модель Курно – це варіант дуополії, який полягає в тому, що на ринку діють тільки дві фірми і кожна фірма вважає ціну й обсяг виробництва конкурента незмінними, а потім приймає своє рішення. Кожен з двох продавців допускає, що його конкурент завжди утримуватиме свій випуск стабільним. У моделі передбачається, що продавці не дізнаються про свої помилки. Фактично ж, ці припущення продавців про реакцію конкурента очевидно зміняться, коли вони довідаються про свої попередні помилки.

Слід зазначити, що цінові війни швидкоплинні й нині бувають досить рідко. Конкурентна боротьба між олігополістами частіше приводить до угод, що враховують їх інтереси

3. Олігополія та економічна ефективність, науково–технічний прогрес а умов олігополії. Економічні наслідки олігополії, державне регулювання олігополії.

Існує дві різні точки зору на економічні наслідки олігополії. Традиційна точка зору полягає в тому, що олігополія дуже подібна до монополії тому її наслідки приблизно такі самі. Інакше кажучи, олігополія дає можливість отримувати фірмам значні надприбутки. До того ж, якщо чистих монополістів контролює держава, то олігополісти часто виходять з–під такого контролю, прикриваючись конкуренцією на ринку декількох фірм, а насправді укладають таємну угоду і діють як монополісти.

Традиційній точці зору протистоїть точка зору Шумпетера–Гелбрейта, згідно з якою великі олігополістичні фірми з ринковою владою потрібні для досягнення швидких темпів науково–технічного прогресу. Стверджується, по–перше, що сучасна науково–технічна діяльність, спрямована на розробку нових продуктів і виробничих технологій, є надзвичайно дорогою. Тому тільки великі олігополістичні фірми здатні фінансувати широку роботу в сфері наукових досліджень і дослідно–конструкторських розробок. По–друге, існування бар'єрів для входження в галузь дає олігополістові деяку впевненість у тому, що він буде отримувати прибутки, певну частину яких можна спрямувати у науково–технічні розробки.

Якщо точка зору Шумпетера–Гелбрейта правильна, то з часом олігополістичні галузі сприятимуть швидкому поліпшенню продукту, зниженню витрат на одиницю продукції та цін, а можливо, й збільшенню обсягу і підвищенню рівня зайнятості порівняно з тим, коли б сама галузь функціонувала в умовах конкуренції. В економіці є свідчення правильності такого погляду, наприклад, виробництво телевізорів та іншої електронної продукції, електронної побутової техніки характеризується зниженням цін і збільшенням обсягів виробництва та зайнятості. Проте у прихильників традиційних поглядів є контраргументи. На їх думку, олігополісти мають значний стимул до того, щоб перешкоджати нововведенням і стримувати науково–технічний прогрес. Більша корпорація прагне миксимізувати прибутки, використовуючи весь свій капітал. Для чого розробляти і впроваджувати новий продукт, якщо успіх цього продукту призведе до морального зношення всього обладнання, яке призначене для виробництва існуючого продукту? Яка ж з точок зору правильніша?

Емпіричні дослідження дали результати, що можуть трактуватися двояко. Проте можна із значною ймовірністю стверджувати, що велетенські олігополії не є джерелом науково–технічного прогресу. Такі значні досягнення, як кондиціювання повітря, кулькова ручка, целофан, реактивний двигун, вертоліт, ксерографія народилися в умовах незалежних винахідників. Інші ж не менш важливі за значенням досягнення були зроблені невеликими або середніми за розміром фірмами.

До того ж, окремі вчені, які досліджують ці проблеми, дійшли висновку, що технічний прогрес в галузі може визначатися більшою мірою науковим характером галузі та технологічними можливостями, ніж її ринковою структурою.