3. Суперечки про макроекономічну політику

Найбільша розбіжність у думках серед економістів виникає під час обговорення економічної політики. Розбіжність думок із приводу того, як повинна здійснюватися макроекономічна політика дуже широка. Деякі економісти вважають нестабільність якістю, іманентно властивою економіці. На думку інших, економіка є внутрішньо стабільною. Центральним пунктом дискусії є питання про застосування теорії коливань економіки до розробки економічної політики. Стосовно до викладеного вище необхідно розглянути два спірних питання.

Перше: чи повинні грошова й бюджетно-податкова політика відігравати активну роль у стабілізації економіки або їхня роль повинна полягати в пристосуванні до поточних економічних коливань? Друге: чи треба в економічній політиці дотримуватися певного курсу або політичні діячі повинні на власний розсуд оперативно реагувати на зміну економічних умов?

Хоча розробка й проведення грошово-кредитної політики й бюджетно- податкової політики були традиційними функціями уряду США, думка про те, що він зобов’язаний здійснювати стабілізаційні заходи склалася відносно недавно (Закон про зайнятість 1946 року був першим свідоцтвом того, що уряд прийняв на себе відповідальність за макроекономічну ситуацію). Вирішення питання на користь активної державної політики представляється багатьом економістам простим і ясним.

Інші економісти критично ставляться до прагнення уряду стабілізувати економіку, думаючи, що він повинен триматися осторонь від макроекономічної політики. Розглянемо деякі аргументи, висунуті цими критиками.

Грошова й бюджетно-податкова політика впливають на розвиток економіки не відразу, а через деякі проміжки часу, причому різні по тривалості. Наявність таких тривалих і нестійких лагів ускладнює завдання економічної стабілізації. Розрізняють два види лагів:

а) внутрішні;

б) зовнішні.

Внутрішній лаг - це проміжок часу між моментом економічного шоку й моментом вживання відповідних заходів економічної політики, що виник тому, що для того, щоб усвідомити, що відбувся шок, і ввести в дію відповідні заходи, необхідний деякий час.

Зовнішній лаг - це проміжок часу між моментом прийняття тих або інших заходів економічної політики й часом, коли вони почнуть давати результати.

Для бюджетно-податкової політики характерні тривалі внутрішні лаги, що робить бюджетно-податкову політику досить неточним інструментом економічної стабілізації.

Грошово-кредитна політика характеризується тривалими зовнішніми лагами.

Існування тривалих і нестійких лагів ускладнюють можливості використання засобів грошово-кредитної політики й бюджетно-податкової політики для стабілізації економіки. Прихильники пасивної економічної політики стверджують, що спроби стабілізувати економіку занадто часто обертаються дестабілізацією.

Захисники активної політики визнають, що через наявність таких лагів до її розробки треба підходити з деякою обережністю. Однак, із цього зовсім не витікає, що політика повинна бути зовсім пасивною, особливо в умовах глибокого й тривалого спаду.

Деякі міри стабілізаційної політики, які називаються «автоматичними стабілізаторами», задумані спеціально для скорочення цих лагів. Вони дозволяють гальмувати або стимулювати економічне зростання без спеціальних коректувань політичного курсу.

Прикладом такого стабілізатора є прогресивна шкала оподатковування громадян, система страхування по безробіттю. Система страхування забезпечує автоматичне збільшення виплат під час спаду в міру зростання безробіття.

Ці два автоматичних стабілізатори являють собою різновид бюджетно- податкової політики, вільної від внутрішніх лагів.

Оскільки результати економічної політики проявляються лише через певний проміжок часу, то для успішного проведення політики стабілізації необхідно передбачати майбутню економічну ситуацію. На жаль, при сучасному рівні знань про економіку процеси, що відбуваються в ній, найчастіше непередбачені.

Один зі способів прогнозування заснований на застосуванні індексу випереджаючих показників. Індекс складається з одинадцяти рядів статистичних даних, що включають показники зростання курсу акцій, кількості виданих ліцензій на будівництво, вартісного обсягу замовлень на нові підприємства й устаткування, пропозиції грошей і ін.

Інший спосіб прогнозування пов’язаний із застосуванням економічних моделей. Побудовою складних комп’ютерних моделей займаються як державні органи, так і приватні підприємства.

Економічне прогнозування є досить неточним. Велика депресія 1929­1933 років, найглибший спад в історії США, застала авторів прогнозів зненацька. Навіть після краху фондової біржі в 1929 році вони зберігали впевненість, що сильного падіння виробництва очікувати не слід. Під час спаду 1982 року, найсильнішого із часів Великої депресії, прогнози не передбачали не лише різкого збільшення безробіття в 1981-1982 роках, але й наступного її швидкого зниження в 1983-1986 роках. Прогнозування на один квартал вперед давало непогані результати, а прогнози на більш тривалі періоди часто не збувалися.

Видний фахівець з макроекономіки Роберт Лукас якось писав: «Як консультанти ми певною мірою намагаємося стрибнути вище голови». Через недолік знань економісти не можуть із абсолютною впевненістю судити про наслідки змін економічної політики й повинні тому бути особливо обережні, даючи поради політикам. Хоча знання економістів обмежені в багатьох областях, Лукас виділяє серед них проблему формування очікувань. Впливаючи на поведінку споживачів, інвесторів і інших економічних агентів, очікування грають в економіці найважливішу роль. Лукас вважає, що традиційні методи оцінки варіантів політичних заходів недостатньо добре враховують вплив політики на формування очікувань. Критики цих традиційних методів одержала назву «критики Лукаса».

Вибір між активною й пасивною економічною політикою залежить від того, як оцінюються уроки історії. Тому суперечки про макроекономічну політику часто виливаються в суперечки про макроекономічну історію. Наочний приклад тому - Велика депресія. Від того, як економісти пояснюють її причини, часто залежать їхні погляди на макроекономічну політику в цілому. Ряд фахівців вважає, що основною причиною був шок, викликаний різким скороченням приватних витрат, і тому слід було стимулювати сукупний попит. На думку інших, вона була викликана значним скороченням пропозиції грошей,

і, якби грошова політика Федеральної резервної системи була б пасивною, що допускає постійне зростання грошової маси, депресії можна було б уникнути. Таким чином, приклад Великої депресії з однієї сторони доводить необхідність активного втручання держави в економіку, а з іншого боку - його небезпеку.

Другий предмет частих суперечок між економістами - це питання про доцільність твердої лінії економічної політики. Її проведення припускає попереднє оголошення про заходи, які будуть прийняті в тій або іншій економічній ситуації, і наступне неухильне дотримання оголошеної програми. Свобода дій (дискреційна політика) означає можливість оцінки характеру економічних проблем стосовно до кожного конкретного випадку й вибору найбільш підходящої для даного моменту політики.

Дана проблема не тотожна питанню про активну або пасивну роль економічної політики. Остання може додержуватися певного курсу, будучи при цьому як активною, так і пасивною. Наприклад, жорсткий курс пасивної політики передбачає підтримку незмінного темпу приросту пропозиції грошей на 3% у рік. В активному варіанті жорсткий курс може додержуватися такого правила:

Темп зростання пропозиції = 3% + (рівень безробіття - 6%)

Розглянемо можливості підвищення дієвості економічної політики у випадку підпорядкування її твердому курсу.

Ряд економістів вважає, що питання економічної політики - занадто важлива область для того, щоб їх можна було залишити на розсуд політиків. Люди бояться, що потужні інструмент кредитно-грошової й бюджетно- податкової політики можуть виявитися в руках некомпетентних або опортуністично настроєних політиків.

Некомпетентність в економічній політиці пояснюється декількома причинами:

• політика формується безладно, під впливом специфічних інтересів різних груп;

• макроекономіка - складна наука й політики знають її недостатньо добре, щоб приймати обґрунтовані рішення. Це створює сприятливий ґрунт для шарлатанів, що пропонують привабливі, але неправильні способи рішення складних проблем.

Опортунізм в економічній політиці виникає, коли цілі політиків вступають у протиріччя з інтересами добробуту населення.

Деякі економісти побоюються, що макроекономічна політика використовується політичними діячами для зміцнення їхніх позицій на виборах:

• при наближенні нових виборів президент може почати вживати заходів по зниженню рівня безробіття, стимулюючи економіку;

• після приходу до влади - викликати рецесію для зниження інфляції.

Подібні маніпуляції економічною політикою з метою перемоги на

• • •• • виборах називаються «політичним циклом ділової активності» і широко вивчаються фахівцями в галузі економіки й політики.

Недовіра до сформованих політичних процесів викликає в багатьох економістів прагнення звільнити процес формування економічної політики від якого-небудь політичного впливу. Наприклад, внести поправку в Конституцію про збалансований бюджет, що зв’яже руки законодавцям.

Якщо допустити, що політичні діячі досить компетентні, і мають найкращі наміри, то, на перший погляд, надання їм повної свободи в прийнятті рішень краще, ніж заздалегідь намічений політичний курс. За цих умов не слід заважати їхній можливості гнучко реагувати на зміну економічних умов, тобто проводити дискреційну економічну політику.

Однак на користь твердого курсу економічної політики свідчить існування проблеми непослідовності в політиці. Бувають випадки, коли політичні діячі спеціально заздалегідь повідомляють про намічені ними економічні заходи, щоб вплинути на очікування агентів у приватному секторі. Однак після того як приватні особи вже приймуть економічні рішення й почнуть діяти, виходячи зі сформованих у них очікувань, у політиків може з’ явитися спокуса відмовитися від своїх обіцянок. Усвідомлюючи непослідовність політиків, економічні агенти перестають довіряти їхнім заявам. У такій ситуації політичним діячам варто було б замислитися про проведення твердого курсу, що їм варто дотримуватися раз і назавжди взятих на себе обіцянок.

Суперечки про макроекономічну політику не вичерпуються доказом переваг твердого курсу перед дискреційною економічною політикою. Зупинимося коротко на трьох варіантах вибору засобів кредитно-грошової політики.

На думку монетаристів, метою Федеральної резервної системи повинна бути підтримка постійних темпів зростання пропозиції грошей. Підтримка стійкого зростання грошової маси дозволила б стабілізувати показники обсягів виробництва й зайнятості. Однак більшість економістів не вважає монетарне правило найкращим. Стабілізація сукупного попиту за рахунок підтримки незмінних темпів зростання пропозиції грошей здійсненна лише при постійній швидкості обігу грошей. Однак вона є такою далеко не завжди. Тому курс економічної політики повинен передбачати можливість зміни темпів зростання грошової маси відповідно до стану економіки.

Друге правило вибору кредитно-грошових засобів формулюється як завдання підтримки певних темпів зростання номінального обсягу ВНП. ФРС повинна заздалегідь оголосити плановані значення темпів економічного зростання. Якщо дійсні темпи зростання перевищують заплановані, то розширення сукупного попиту стримується шляхом уповільнення зростання грошової маси, а в протилежному випадку здійснюється політика стимулювання.

Метою третього правила є контроль над рівнем цін. ФРС повинна оголосити планові показники зміни цін і регулювати пропозицію грошей таким чином, щоб ціни мінялися відповідно до заздалегідь оголошених цільових значень. Прихильники такого курсу звичайно вважають забезпечення стабільності цін головним завданням грошової політики.

Різні варіанти правил вибору напрямків бюджетно-податкової політики також є предметом обговорення серед економістів і політиків.

Найбільшу увагу привертає правило збалансованого бюджету - витрати держави не повинні перевищувати податкові надходження. Відповідна стаття внесена в конституції багатьох штатів, і їхні уряди додержуються цього курсу у своїй політиці.

Більшість економістів виступають проти цього. Вони вважають, що незбалансованість бюджету може бути корисною з погляду стабілізації економіки. Жорсткий курс на збалансованість бюджету зажадав би збільшити податки й знизити державні витрати в період спаду, що підсилило б кризу й збільшити державні витрати на піку, що збільшило б інфляцію. Все це звело б на нівець дію автоматичних стабілізаторів.

По-друге, наявність позитивного або негативного сальдо бюджету може використовуватися для мінімізації негативного впливу податків на економічні стимули. Політика згладжування податків - це підтримка ставки податків в основному на стабільному рівні, відмова від підвищення або зниження їх у різні роки. Така політика припускає наявність дефіциту в періоди незвичайно низьких доходів (спади) і в періоди незвичайно високих витрат (війни).

По-третє, бюджетний дефіцит може бути використаний для перекладання частини податкового тягаря на плечі майбутніх поколінь. Нинішнє покоління може фінансувати ведення війни за рахунок бюджетного дефіциту, тим самим перекладаючи тягар витрат на майбутні покоління.

Внаслідок перерахованих міркувань, ряд економістів виступає проти твердого курсу на збалансованість бюджету. При виробленні бюджетно- податкової політики необхідно, принаймні, брати до уваги особливості економічної ситуації, здатні створити настійну потребу в бюджетному дефіциті (наприклад війна або економічний спад).