19. Нова наукова історія у Вел. Брит.

У під значним впливом французької Школи "Анналів" і був підтриманий британськими марксистами, для яких вивчення соціальних структур і процесів не було но­виною. Парадигма "нової історії" передбачала нову інтерпретацію минулого, засновану на застосуванні теорій і методів інших соціальних наук, передусім соціології, економії, демографії і зус­трілася зі сприятливою атмосферою в середовищі молодих дослід­ників, котрі сподівалися на початок "нової ери" в історичних сту­діях. Усі вони прагнули відійти від традиційної політичної історії і зайнятися дослідженням соціальних процесів. Оптимістичний настрій "нової історії"" проявився в низці методологічних робіт, що стали своєрідними маніфестами. До них потрібно віднести працю Едварда Карра "Що таке історія?" (1961), яка була курсом лекцій, прочитаних студентам Кембріджського університету. Визнаючи конструктивний характер історичних знань, учений, тим не менше, висловлював впевненість у досягнен­ні наукових істин, якщо дослідження базуватиметься на наукових теоріях і встановлених фактах. Історія, підсумовував він, є "нескін­ченний діалог між істориком і фактом, між сучасним і минулим". Е. Карр наполягав, що історичне пізнання є процесом нагрома­дження матеріальних і духовних цінностей, щоб удосконалити суспільні відносини. Погляди Е. Карра викликали схвальний відгук серед багатьох молодих дослідників, які прагнули "творити" науку, а не літерату­ру, спираючись на квантифікацію, методи соціології та демографії. У 60-ті роки з'явилося чимало праць прихильників "нової історії"", в яких обґрунтовувалися можливості нових підходів до вивчення і розуміння минулого. Напрям швидко ставав "модним", здобував прихильників та інституціоналізувався. Думки Е. Карра підхопили інші історики, серед яких були добре знані Пітер Берк, Джордж Барраклоу, Аса Бріґґс, Джордж Пламб, Сідней Поллард, Лоуренс Стоун, Кейт Томас та інші. З'яви­лися численні публікації з обґрунтуванням міждисциплінарного характеру історичних досліджень, які повинні заторкувати найріз­номанітніші соціальні структури - верстви, групи, колективи, роди­ну, партії тощо."Нові історики" досить швидко опанували академічні закла­ди. Цьому сприяло також виникнення нових університетів (Ворвік, Сассекс, Ессекс, Східна Англія, Кент тощо), в яких засновувалися кафедри соціальної історії, економічної та соціальної історії. "Нові соціальні історики" швидко розійшлися за спеціальностями, вивчаючи економічні про­цеси, соціальні групи міста і села тощо. Оптимістичні настрої сти­мулювали британських істориків до переоцінки багатьох проблем і періодів минулого, активного зближення історії з іншими науками. У 1980 р. знаний дослідник Пітер Берк у праці "Історія і соціо­логія" дуже високо оцінив інтеграцію історії з іншими науками і висловив надію на виникнення нової соціально-історичної теорії.

"Нова історія" з усіма її різноманітними спеціалізованими течіями характеризувалася певною методологічною єдністю. Але з кінця 70-х років в бік її прибічників стали лунати критичні голоси, звинувачення у втраті головного "актора" історії - людини. Свою роль у цьому відіграли і постмодерністські віяння, пов'язані з "лінгвістичним зворотом" і культурною антропологією. Ще в дис­кусіях 60-х років з "новими істориками" прихильники "індивідуалі­зуючої" історії виступали проти її "онаучнення" за допомогою методів інших наук. Так, один з провідних британських істориків Джефрі Елтон у 1967 р. в книжці "Практика історії"" звинуватив опонентів у "детерміністичних помилках" і неврахуванні свідоміс-ної сфери людських діянь.