39. «Соціально-критична школа»в істор.Нім.

«Соціально-критична»школа виникла в Білефельдському університеті. Її характеризував більш широкий підхід до соціальної історії в дусі Школи "Анналів" який передбачав аналіз соціальних шарів, політичних форм панування економічного розвитку і соціально-культурних феноменів. У тако­му плані соціальна історія повинна була досліджувати соціальні структури, процеси та дії, розвиток класів, верств і груп, їх взаємодії та конфлікти.Таким чином історики намагалися критично переосмислити німецьке минуле, звільнити його від "елі­тарних" тлумачень, вивести на перший план масові демократичні процеси. Водночас така оновлена історія мала стати "політичною педагогікою".Теоретичною підставою досліджень було обрано теорію модерніза­ції, ідеї М. Вебера і марксизм.Лідером соціальнокритичної школи став Ганс Ульріх Велер. Він створив концепцію ні­м. іст. ХІХ-ХХст. "Бісмарк і імперіалізм", "Ні­мецька імперія 1871-1918".Полі­тика імперіалізму була одним із способів стабілі­зації влади, що прагнула розв'язати внутрішні проблеми не шляхом реформ, а зовнішньої експансії.Генріх Август Вінклер свої дослідження присвятив історії робітничого руху у Веймарській республіці "Робітники і робітничнй рух у Веймарській республіці". Він показав, що робітничий рух не зумів закріпити демократичних за­сад державного правління, пішов на компроміс зістарим бюрократичним апаратом і консервативними силами. Професор В. Моммзен досліджував проблеми німецького та міжнародного імперіалізму, спираючись на творчі здобутки М. Вебера. Він побудував свою теорію імперіалізму як технологічної та економічної переваги розвинутих країн. Учений виокремив два типи імперіалізму - реакційний і загарбни­цький, що здійснює захоплення нових територій, й історично прогресивний, який спрямований на вивіз капіталів, міжнародну співпрацю й кооперацію.Найбільш різноманітну картину соціальної історії Німеч­чини презентував Юргем Кокка. У численних роботах про стан і зміни нім. сус­пільства в XIX і XX ст. він прагнув простежити за змінами, що відбувалися в різних соціальних групах під впливом політичних, економічних, воєнних, культурних чинників. В моногра­фії"Класове суспільство під час війни. Німецька соціальна історія 1914-1918",він довів, що у той час значно зміцнилися позиції промислових підприємців, котрі відтіснили земельну аристократію на другий план. В інших працях Ю. Кокка зайнявся вивченням розвитку німецького капіталізму, ролі і становища соціальних верств у цьому процесі.

40. Основні риси розвитку історіографій країн Центрально-Східної Європи після 1989

Демократичні революції 1989-1991 рр. в країнах Центральної та Східної Європи поклали край існуванню тоталітарних режимів, заснованих на монопольному правлінні комуністичних партій, від крили шлях до демократичних перетворень, запровадження свободи наукової творчості, інтеграції до світового наукового співтовариства. Розпад Радянського Союзу, створив підстави для відновлення і розвитку політичних, економічних і культурних зв'язків із західними країнами на базі спільних суспільних і моральних цінностей, а й включення вчених у світовий науковий процес

Для соціальних і гуманітарних наук, зокрема й історії, настали непрості часи зміни методологічних взірців. Більшість гуманітаріїв, передусім істориків, які в минулому обслуговували ідеологічні потреби комуністичних режимів, виявилися не готовими до рівноправного діалогу із західними дослідниками, не володіючи новітніми здобутками світової науки, іноземними мовами й навиками роботи у конкуруючому середовищі. Старі кадри фахових істориків були змушені пристосовуватися до нових умов, наново освоюючи значний теоретичний доробок світової історіографії, або, що було значно простіше, змінити марксистську парадигму на старі, докомуністичні взірці історіописання, пов'язані з моделями позитивізму чи етнополітичної історії.

Першою реакцією національних історіографій на здобутутсвободу творчості стало заповнення "білих плям" і лакун, пов'язаних з препарацією історичних знань попередньою офіційною історичною наукою; великі зусилля істориків були спрямовані на пошук і публікацію документів, які кидали світло на спотворені або замовчувані події історичного минулого, переважно новітнього часу. З певним запізненям історичні середовища цих країн звернули увагу на потребу методологічного оновлення дослідницького інструментарію науки. Увага до методологічних проблем історії постала у зв'язку з появою і поширенням праць, які проводили ідеї єдино правильної "історичної правди", пропонуючи етнополітичпі або паранаукові моделі історичного процесу. Практично у всіх посткомуністичних країнах історики заго ворили про "кризу історіографії", зниження престижу історичних знань. Почалося обговорення шляхів виходу з кризи, визначення ролі історичних знань у демократичному суспільстві, стосунків між історіографією, владою і суспільством.

Розпочався процес інтеграції істориків колишніх країн ко¬муністичного табору до світового історичного співтовариства, їхня участь в інтернаціональних дослідницьких проектах.