9. Організаційний розвиток історичної науки у Франції після іі світової війни.

Після війни відбулося оновлення французької історичної науки. Воно значною мірою було пов'язане зі становленням та інституціоналізацією Школи "Анналів", поширенням її впливу на академічне середовище. Секцію економічних і соціальних наук Практичної школи вищих досліджень в Парижі, яку очолив Ф. Бродель, було створено 1947 р. У ній почали діяти 42 дослідницькі центри, що спирались як на державну підтримку, так і дотації ч приватних фондів. У 1963 р. з допомогою уряду і доброчинних фондів було створено Палац наук про людину, VI секцію якого також очолив Ф. Бродель. Розбудова інституційних структур Шко¬ли "Анналів" забезпечила їй переважний вплив на французьку, а також світову історіографію післявоєнного періоду. Це сталося передусім через запропоновану засновниками Школи (М. Блок, Л. Февр) і продовжену її "другим поколінням" (Ф. Бродель) методологію соціально-культурної історії, яка робила наголос на вивченні розвитку і змін соціальних структур у часі і просторі, розглядала ці структури з боку їх людського чинника.

Активна діяльність представників Школи проявилась у зростанні впливів "нової історичної науки": 1961 р. 41% захищених у галузі історії докторських і магістерських дисертацій охоплювали проблеми, популяризовані Школою. Вона перетворилася у провідний і офіційний напрям французької історичної науки. У 1965 р. директор Інституту дослідження й історії текстів Ж. Ґлєніссон зазначав, що на той час у Франції Школа "Анналів" святкувала свій тріумф, який "майже не залишає місця для ворожих або просто відмінних від неї тенденцій. Фактично в єдиній сім'ї істориків немає більше битв". У 60-ті роки провідні історики Школи стають постійними гостями телевізійного ефіру і газетних шпальт, здобувають світове визнання - їхні роботи перекладають багатьма мовами, а зарубіжні університети змагаються за присвоєння їм почесних звань. Так, Ф. Бродель був обраний почесним доктором Оксфордського, Кембріджського, Лондонського, Мадридського, Женевського, Флорентійського і багатьох інших університетів.

Перевага методологічних ідей Школи "Анналів" значною мірою пояснювалася відстоюванням її представниками наукового характеру історії, відкритістю на інші теоретичні впливи, зокрема марксизму, увагою до "людських" проблем минулого. У післявоєнний час, разом із впливами компартії, зросла роль істориків-марксистів, котрі теж здобули наукове визнання й зайняли впливові академічні позийії. Зберегли свої позиції в історіографії прибічники "критичної філософії історії", Р. Аром, А. І. Марру. Вони наполягали на суб'єктивному характері історичного пізнання, яке неспроможне відкривати наукові к інші, тісно співпрацювали з філософами і лінгвістами, що згодом причинилися до виникнення ситуації постмодерну.

4.Постмодерністські тенденції в сучасній зарубіжній історіографії. “Наративізм”.

Ідеї постмодерну, які у 60-ті р. ще тільки формувалися в працях філософів і мовознавців, у 70-ті роки відобразилися й на історіографії. Звернувши увагу на суб'єктивний характер відчуття реальності та його залежність від культурного контексту, а значить і мови, теоретики постмодерну постулювали багатоманітність візій світу, кожна з яких відображає лише частину реальності у традиціях певного виробленого або набутого світогляду. Отже, будь-який образ дійсності, зокрема минулої, несе переважно інформацію не про саму цю дійсність, а про її сприйняття в рамках конкретного культурного простору. Значить історичне пізнання здебільшого дає знання не про реальну дійсність, а про стан свідомості тої людини або групи, які цю дійсність сприймають та інтерпретують. Тоді історій буде стільки, скільки є інтерпретаторів.

Постмодерністи закликали істориків звернути пильну увагу на свої історичні тексти, які не є відображенням минулого, а "простою проекцією в минуле цієї діяльності з відбору і пристосування, пошуку зв'язності та єдності". Завданням історика є не стільки пошук "історичної істини", скільки презентація (репрезентація) сконструйованого ним самим на підставі індивідуального прочитання історичних джерел і власних уявлень образу минулого. За таких умов праця історика не набагато відрізняється від творчості письменника і не може претендувати на об'єктивність та науковий статус. Постмодерністи рішуче виводять історіографію з переліку наук, повертаючи їй давній статус ''особливого жанру літератури".

У 1973 р. вийшла друком книжка американського історика Гейдена Байта "Метаісторія. Історична уява в Європі XIX ст.", яка стала прикладом деконструкції історіописання знаних істориків і вчених XIX ст. Г. Вайт показав, що в процесі створення історичного тексту (нарації) історики залежні від чотирьох головних літературних тропів — метафори, метонімії, синекдохи та іронії. На його думку, історії властива описовість, яка проявляється на рівні ''організації"" історичного матеріалу з допомогою побудови сюжету, котрий, своєю чергою, через властивості мови обмежений "фабулою", "формальним аргументом" та "ідеологічною імплікацією". Але в цілому весь процес історіописання є наскрізь суб'єктивною творчістю історика, залежного від свого світогляду і культурного оточення.

Під впливом постмодерну у 80-90-ті роки на Заході народилася "нова філософія історії"" або "наративна філософія історії", до творення якої прислужилися голландець Ф. Анкерсміт, англійці Л. Стоун, Г. Келлнер, француз Л. Мінк, німець Й. Рюзен і багато інших істориків. Для неї характерне "розтягнення" процедури нарації на весь процес пізнання і внаслідок цього - крайня релятивізація історичних знань, які представляються їм прихованими структурами людського розуму . Постмодерністи висувають три головні постулати стосовно історії: (1) жодне минуле не може перетворитися на дискурс - усяка історія є результатом конструювання дискурсу згідно з поширеними стандартами; (2) відкидання будь-якої сцієн- тистської методології, оскільки йдеться в сутності про роботу виключно з "текстами", і запровадження на її місце герменевтики (декодування значень понять і термінів); (3) історіографія не реконструює минулу дійсність, а лише способи її презентації і, тим самим, усувається опозиція між історією і літературою та мистецтвом (історик "винаходить" історію, а літератор - "вигадує"). Наративістська модель історичного дискурсу спрямована не на пошук і пояснення реалій минулого, а на розгадування "кодів" авторів минулих текстів (джерел), пристосування мовно-культурного світу минулих часів до мовно-культурних умов теперішнього. Здійснити таке "дешифрування" текстів здатен тільки фахівець.

"Наративістська філософія історії"" в котрий раз привернула увагу істориків до суб'єктивних моментів історіографічної творчості, до культурного середовища, в якому вона відбувається. Вона спонукала їх серйозно зайнятися вивченням свідомісних процесів.