48. Славістичні студії в суч. Япон. Іст-фії.

В останні роки японські історики проявляють підвищений інтерес до історії країн Центральної та Східної Європи, передусім слов'янських. При університеті Хоккайдо (м. Саппоро) створено Центр слов'янських досліджень, видається часопис "Acta Slavica Іаропіса". Розпад СРСР стимулював вивчення японськими вченими минулого і сучасного стану пострадянських країн. Центр слов'ян­ських досліджень (директор - Кімітака Мацузато) реалізовує низ­ку міжнародних дослідницьких проектів з вивчення історії Росії, України та інших пострадянських республік, головно з погляду соціальних і міжетнічних відносин в них у новий і новітній час. На­слідком цих досліджень стали спільні публікації японських і вче­них пострадянських країн під загальною редакцією К. Мацузато -"Виникнення мезоареалів в колишніх соціалістичних країнах: від­роджені чи вигадані історії" (2005), "Соціальна трансформація і міжетнічні стосунки на Правобережній Україні XIX - початок XX ст." (2005). У них дослідники з багатьох країн, зокрема Японії та України, проаналізували історичні корені формування особливо­стей соціальної структури і суспільної свідомості в постсоціалі-стичних країнах, показали, що між етнічною свідомістю і соціаль-но-економічними обставинами існував тісний і взаємозалежний зв'язок, а процеси модернізації, що розпочалися в регіоні Централь­ної і Східної Європи у XIX ст., натрапили на тяжкий і заплутаний спадок існування багатоетнічного населення, спадок, який негатив­но відображається на цих процесах донині.

49.Особливості розвитку іст.Знань на Африк.Континенті до сер.Хх ст.

Північна Африка, передусім Єгипет та Ефіопія, здавна фігурували в давньо­грецьких й давньоримських творах. Та й сам континент отримав сучасну назву від лівійського племені афрів, зафіксованого в дав­ньогрецьких текстах. Античні історики багато й захоплено писали про народи і країни Північної Африки. Найбільшу увагу привер­тала розвинута єгипетська цивілізація. Історична свідомість, як відомо, виникає у "вісьовий час". (VIII-VI ст. до н. е.) і поширюється переважно античними авторами. Перша єгипетська історія була написана греком Манефоном у II ст. н. е. Щодо інших африканських народів та їх дротодержавних утворень, то вони в більшості взагалі не мали писемності. Іслам став тою культурно-релігійною підставою, на якій розпочався розвиток низки народів Африки, включених до сфери його впливу. Він виник у VII ст. під безпосереднім впливом монотеїстичних релігій юдаїзму і християнства, запозичив від них чимало світоглядних ідей, що сприяли зародженню історичної свідомості, зокрема про універ­сальний розвиток людства до вищої мети - спасіння. Слово "істо­рія" ("таріх") уперше згадується в патрусі Корану під 644 р. З того часу формується арабо-мусульманська версія світової історії, що Складається переважно з описів передвістя приходу пророка Мохамеда, його життя та діянь, діяльності його послідовників. Для середньовічної арабо-мусульманської історичної літера­тури властиві як загальні провіденційно-релігійні, так і специфічні культурні риси: історичний провіденціалізм і безапеляційна віра у слова і діла пророка, вміщені у Корані; справжня історія - це історія Мохамеда. Особливості арабської історіографії визначали зміст і форми її творів: "хадиси" — збірки оповідань про життя і діяння Мохамеда, "сіри" - описи його життя, "маґазі" - описи воєнних походів проро­ка; згодом з'явилися описи арабських завоювань , генеалогії , діарії окремих правителів тощо. Перший арабський історик—Абделлах бен Амр — зби­рав і писав "хадиси", залишивши після себе понад 100 таких творів.У ІХ-Х ст. арабська історіографія досягла розквіту в Єгипті, де значно зросла кількість та різноманітність історичної літератури, зокрема численних хронік та описів політичних і воєнних подій. У IX ст. тут творив основоположник арабської історіографії Абдаррахман ібн Абд аль-Хакам (802-871), який написав "Книгу про за­воювання Єгипту, Маґриба і Андалузії", що започаткувала новий жанр історичної літератури - "хітат" – історико-топографічний опис міст і пам'яток. Пізніше добре розвинувся жанр біографічно-історичної літератури, видатним представником якого був Ібн Хассар аль-Аскалані - автор двох словників про єгипетських суддів і відомих людей XIV ст.Особливе місце в арабській історіографії займає історик і мис­литель з Тунісу Ібн Халдун (1332-1406), який залишив багато енцик­лопедичних творів, зокрема опис мандрівки в давньоруські землі. Утвердження колоніальної системи одним з наслідків мало поширення в підконтрольних країнах європейських знань і освіти. У другій половині XIX - на початку XX ст. певна частина вихідців з африканських країн здобула освіту в університетах провідних європейських країн. Серед них були й історики. Після повернення на батьківщину вони сприяли створенню вітчизняних освітніх і науко­вих осередків, формуванню національної самосвідомості співвітчиз­ників і, як наслідок, зародженню національно-визвольних ідеологій та рухів. За таких умов історія ставала незамінним важелем національ­ного згуртування. Модернізація освіти і науки як і в інших країнах Північної Африки (Маґрибу), була змушена долати потуж­ний опір арабо-мусульманських націоналістів, котрі небезуспішно намагалися не допустити європеїзації суспільної свідомості мас. Нечисленній світській інтелігенції доводилося витримувати шале­ний тиск, а часом й переслідування за поширення наукових знань з боку релігійних фанатиків і націоналістів.Процеси, подібні до Єгипту, спостерігалися у становленні на­ціональних історіографій в інших країнах Маґрибу - Алжирі, Туні­сі, Марокко. У 1909 р. перший світський університет було створено в Алжирі, а у міжвоєнний період перший фаховий алжирський істо­рик Мбарака Мілі (1897-1935) опублікував тритомну "Історію Алжи­ру". У цей період також плідно працювали туніські історики Хасан Хусні Абд аль-Ваххаб і Тевфік аль-Мадані, які підготували оригіналь­ні праці про історичний розвиток Тунісу і Північної Африки.Своєрідним шляхом відбулося становлення історичної науки па півдні Африки.