2. Інтелектуальний злам поч хх ст. Його вплив на світову історіографію.

Злам XIX-XX ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, що підважили попередні уявлення, на яких базувалася сформована на той час наукова картина світу (теорія відносності, квантова теорія, генетика тощо). Усе це спричинило рух за перегляд попередніх методологічних підвалин науки в цілому й історичної зокрема.

На розвиткові історичної науки позначилися успіхи інших наук про Людину і Суспільство - соціології, психології, етнології. Немаловажний вплив на розвиток історіографії вчинили бурхливі події суспільно-політич­ного життя - війни, революції, соціальні, національні та антиколо­ніальні рухи. Історики та історичні знання в багатьох країнах опинилися на службі державної влади чи політичних партій й виконували їхні замовлення.

Особливе місце серед "руйнівників" класичного канону історіографії належить німецькому історику, соціо­логу і філософу Максу Веберу (1864-1920). Йому вдалося запропону­вати своє трактування процесу пізнання минулого. Усі поняття і категорії, що використовуються у пізнанні, вважав цей вчений, є ідеальними розумовими конструкціями, котрі, забезпечують розуміння та орієнтацію людей в реальному житті у минулому й сучасності.

Західну історіографію "вберегли" засновники потужного і впливового аж до кінця XX ст. напряму, який отримав назву Школа "Анналів". Ними були французькі історики Марк Блок і Люсьєн Февр. У 1929 р. вони розпочали видавати "Аннали (щорічник) економічної та соціальної історії", навколо якого згуртувалася група їхніх учнів і прибічників, засновники Школи "Анналів" виступили за глибоке оновлення підходів до історіописання. Вони закликали вив­чати історичну Людину у всіх її проявах і взаємодіях у географіч­но-природному середовищі, господарських, політичних, соціальних і культурних взаєминах, повсякденному житті з його ритуалами і забобонами. Цементуючим елементом такого синтезу виступала "соціаль­на пам'ять" або ментальність - поєднання індивідуальної і колектив­ної свідомості, в якій відображаються уявлення і стереотипи, що їх можна пізнати з допомогою історич­них джерел.

Водночас, вважали французькі вчені, історик-дослідник по­винен відмовитися від звичайної описовості подій і фактів, зосере­дити увагу на проблемах історичного минулого, котрі є важливими для розуміння і пояснення колишньої дійсності: діалог історика з джерелами повинен у підсумку принести нове знання, приховане за звичайними поодинокими подіями. Йшлося про вивчення суспіль­них структур - економічних, соціальний, свідомісних тощо. Така парадигма історичних досліджень була недосяжна без залучення

інших наук про людину - соціології, психології, географії тощо, а також нових видів джерел, правових актів, судових справ, епістоляріїв тощо.

Таку історію засновники Школи називали "тотальною". Во­ни відвертали увагу від опису політичних подій і видатних осіб, переносячи погляд на суспільну масу, яку слід розглядати під дією тих чинників, котрі спонукають людей до соціальної діяльності.

Запропоновану модель історичного пізнання засновники Школи назвали "новою історією" або "Новою історичною наукою". Її становлення і поширення в умовах неспокійного" XX ст. розтягнулося на декілька десятиріч, а сама доктрина зазнала суттєвого розвитку та змін.

Засновники Школи "Анналів" не встигли створити класич­ні теорії реалізації своєї доктрини. Ця роль припала т. зв. другому поколінню Школи, лідер - Фернан Бродель.

У центрі моделі історіобачення французького вченого стоїть Людини в конкретному історичному часі і просторі. Людина є творцем історії, в широкому розу­мінні - цивілізації. Події та особи залишаються на другому плані , а на першому - взаємодія людей з навколишнім середови­щем в процесі господарських стосунків, політичних, соціальних, культурних взаємин, повсякденному житті.