15. Дослідження історії Французької революції у сучасній Франції.

Як і в більшості національних історіографій, у Франції однією з ключових проблем, є Французька революція кінця XVIII ст.

Після Другої світової війни одним з перших зробив спробу змінити ситуацію у вивченні історії Французької революції Жорж Лефевр. Він залучив до групи дослідників революції вчених різної політичної орієнтації, об'єднавши їх зусилля в рамках "Товариства Робесп'єра" та часопису "Історичні аннали Французької революції". Водночас Ж. Лєфевр закликав фахівців вивчати революцію "знизу", синтезуючи соціальні, політичні й метальні характеристики народних мас (праця "Французька революція", 1951). Учений прагнув оновити підходи до революційних процесів взагалі, запровадивши у дослідження вивчення стану суспільної свідомості.

Пошуки Ж. Лєфевра продовжив його учень А. Собуль, який вивчив становище і настрої бідніших міщан, об'єднаних назвою "санкюлоти". У монографії "Паризькі санкюлоти " (1958) та інших працях він доводив відмінність соціальних інтересів якобінців і санкюлотів, що призвело до неминучого їх зіткнення. У пізніших студіях А. Собуль застосував марксистський підхід до соціальної стратифікації французького суспільства, представив боротьбу класів, яка, на його думку, відображала процес переходу від феодальних до капіталістичних стосунків ("Цивілізація і Французька революція", 3 томи, 1970-1982).

Ще у 50-ті роки спільними зусиллями французького історика Жака Ґодшо і американського дослідника Роберта Палмера була сконструйована т. зв. "атлантична" концепція революційних подій кіпця XVIII ст. На Міжнародному конгресі історичних наук в Римі (1955) обидва історики сформулювали ідею про спільні риси й причини Французької та Американської революцій, котрі зродили інші революційні рухи по обидва боки Атлантики й створили підстави сучасної євро-американської цивілізації. Її змістом було у твердження демократії та громадянського суспільства (праця Ж. Ґодшо "Революції. 1770-1795 роки", 1963).

Жорж Бернано. Він звернув увагу на антигуманні дії під час революції, зокрема, на с трату революціонерами 16-ти юних дівчат-монахинь, які відмовилися зректися віри і чернечого сану. Історик стверджував, що революція не створила у Франції громадянського суспільства, а перетворила людей на пішаків, якими керувала стихія; революція представлялася йому "суцільним злом".

У 60-ті роки сформувалася "ревізіоністська" концепція історії Французької революції, яка мала спростувати марксистську. Першою ознакою ревізії стала поява двотомної праці Ф. Фюре і Д. Ріше "Революція" (1965-1966). Автори переконливо показали, що революція не мала антифеодального і буржуазного характеру; напередодні її вибуху у Франції не було кризи сільського господарства, активно розвивалася промисловість і торгівля, комунікації. Головні причини революції, на їхню думку, лежали не в площині соціально-економічного життя, а політичних стосунків - відсутності громадянських прав основної маси населення, гальмуванні реформ частиною привілейованих верств. Автори виокремили в революційному процесі три взаємопов'язані революції, які відбувалися у паралельних площинах: революцію ліберального дворянства і буржуазії, котрі прагнули політичних реформ; селянську консервативну революцію, спрямовану проти капіталістичних стосунків; санкюлотську революцію, найбільш ворожу капіталізму, оскільки вона послуговувалася демократичними гаслами соціальної рівності. Вчені вбачали значення революції не у переході від феодалізму до капіталізму, а в її політичному досвіді, здобутому у боротьбі за громадянське суспільство.