50.Деякі риси розвитку іст.Науки в афр. Країнах в др. Пол. ХХст.

Серед інших арабських країн Африки Туніс є найспокійнішою країною, хоча й її не оминули тимчасові спалахи мусульман­ського фундаменталізму, характерні для всіх країн арабського світу наприкінці XX ст. Новітні дослідження історії країни зродили концепцію "Туніс - перехрестя трьох цивілізацій - африканської, арабської та європейської", яка виявилася придатною також в ідеологіч­ному плані. Після реформ 1990-х років в Тунісі створено демокра­тичну систему з ринковою економікою за західними стандартами. Провідні історики країни, переважно з Туніського університету, займаються вивченням історії національно-визвольного руху із наголосом на його соціально-політичних аспектах. Багиир Тлілі, що здобув освіту і наукові титули у Франції, після повернення на бать­ківщину видав двотомник "Історія Маґрибу в XX ст." (1978), а згодом кілька праць з історії антиколоніального і соціалістичного рухів народів Північної Африки. Інтерпретаційна модель історії Б. Тлілі, як і його колеги з Туніського університету Мустафи Краєма, еклектично поєднує елементи арабського націоналізму, со­ціалізму й лібералізму при загальному несприйнятті марксизму й комунізму. Проте праці обох знаних туніських істориків до певної міри слідують взірцям марксистської історіографії з наданням пе­реваги соціально-економічним процесам. Для історіографії Алжиру, де у 90-ті роки XX ст. ісламські фундаменталісти намагалися опанувати владу й створити ісламську державу, характерне звернення до арабо-мусульманського минулого, в якому найбільшою повагою користується спадщина Ібн Халдуна. Щоб обмежити втілив ісламських фундаменталістів, які заперечують значення європейських впливів, держава щільно опікується істо­ричними знаннями, сприяє розвиткові світської науки й культури. У зв'язку з цим створено Науковий центр історичних досліджень, який 1982 р. опублікував чотиритомну "Історію Алжиру", де голов­на увага приділена національно-визвольному рухові XIX—XX ст. В історіографічній практиці алжирських істориків, як і в суспільно- політичному житті, часто стикаються і конфронтують протилежні погляди. Так, Мохамед Сахлі проводить ідеї "переведення" алжир­ської історії на національний (арабський) грунт і усунення впливів європейської історичної думки ("Деколонізація історика", 1965). Один з провідних дослідників старовини Махфуд Каддаш в праці "Історія алжирського націоналізму" (1980) стверджує, що голов­ною ідейною підставою національно-визвольного руху був іслам, а антиколоніальний рух був наслідком зіткнення двох цивілізацій - арабо-мусульманської та європейської. Суспільно-політичні процеси на міжнародній арені і всереди­ні арабських держав Африки, зокрема арабо-ізраїльський конфлікт продовжують впливати на розвиток історичної думки в цих кра­їнах. Порівняно недавнє звільнення від колоніальної залежності подолання технічної й технологічної відсталості, соціальних конт­растів, традиційних укладів та багато інших чинників позначають­ся на історичних працях вчених арабських країн. За зовнішніми деклараціями "об'єктивності" вони більшою або меншою мірою підходять до осмислення минулого з позицій арабо-мусульманських світоглядних традицій. У Тропічній Африиі на південь від Сахари налічується понад ЗО новоутворених держав, більшість яких порівняно недавно стали самостійними. Фахова історіографія в них назагал перебуває в ста­дії становлення. Практично вся нечисленна інтелігенція цих країн здобувала вищу освіту в університетах Заходу або колишнього СРСР. Це спричинило поширення тут дуже різноманітних суспіль­но-політичних ідей і гострої, часто збройної, боротьби за владу між протилежними в ідейному плані партіями та угрупованнями. Тіль­ки наприкінці XX ст., у зв'язку із поширенням ідей афроцентризму, в середовищі африканської творчої інтелігенції з'явився інтерес до наукового вивчення історії та культури численних народів конти­ненту в доколоніальну епоху .Усе це породжує дуже строкату картину сучасного стану африканської історіографії, в якій простежуються найрізноманіт­ніші суспільно-політичні впливи - від консерватизму до мусуль­манського радикалізму, від позитивізму й марксизму до Школи і Анналів".