8. Проблема історичного синтезу у Зх. Історіографії.

Однією з непростих проб­лем сучасної світової історіографії є історичний синтез, який відіграв і продовжує відігравати важливу функцію у формуванні історичної і суспільної свідомості спільнот.

У 1990-ті роки західні наукові центри провели декілька міжнародних форумів, на яких розглядали питання створення й досконалості створення історичних синтезів з всесвітньої історії.

Перехід від мікроана­лізу до макроаналізу породжує великі методологічні труднощі. Тому єдиним способом історичного синтезування в сучасних умовах стану історичної думки залиша­ється соціально-культурна історія, в якій еволюцію суспільних структур розглядають через еволюцію окремих процесів - еконо­міки, політики, культури. У центрі цих процесів перебуває фено­мен культури, яка є містилищем і людських мрій, і людських дій.

Сучасні західні синтези світової історії багато в чому ґрун­туються на соціально-культурній історії взірця Школи "Анналів". Інші автори намагаються урізноманітнити картину цивілізаційних змін, запроваджуючи до тексту виникнення та особливості еволюції різних культурних систем та їх взаємодію між собою, з якої виростає сучасний глобалізований взаємозалеж­ний. Ще інші автори підходять до синтезу з традиційних позицій соціально-політичної історії.

Свій варіант "розпорошеного" синтезу пропонують історики Колумбійського університету (США) в праці під редакцією Р. Булліта "Історія XX століття" (1998). Редактор і автори обрали шлях перегляду основних змін, які відбулися у всіх головних сферах людського життя на планеті й відобразилися на свідомості людей та їхніх діях. Вони зважають на те, що історія як індивідуальний і колективний досвід не може бути стабільною і незмінною. Вони вважають, що для з'ясування уявлень і цінностей, необхідно також зрозуміти, чим визначалися зміст і змі­ни цих уявлень і цінностей.

Англійський варіант історичного синтезу грунтується на теорії структурації англійського соціолога Ентоні Ґідденса. Ця теорія стверджує, що соціальні формуються в процесі суспільної практики, задаючи, тим самим, певні правила взаємодії людей, їхні ролі, відносини і значення, котрі або сприй­маються, або змінюються наступними поколіннями. Вивчення різних рівнів і груп таких структур - "верхів", "центру", "низів", "периферії"" тощо - дає змогу робити переконливі висновки про їх функціонування. Таке вивчення завжди передбачає багатоманітність діючих осіб та колективів, врахування їх психоло­гічних та культурних особливостей. Цей підхід знайшов прибіч­ників в британській та американській історіографіях.

Представлений вище далеко не повний образ сучасної ево­люції світової історичної думки дає підстави говорити про існуючу багатоманітну картину історіописання. Для неї характерна фраг­ментація історичних знань, що супроводжується, з одного боку, їх поглибленням за рахунок більш умілого використання здобутківінших наук про людину і суспільство й відкриває небачені до цього можливості розуміння минулої дійсності, а з другого - настільки ускладнює саму історичну дійсність, що підважує уявлення про її єдність. Сьогодні історія звертається до найрізноманітніших проя­вів людської активності в минулому. "Історія - це не все, - пише М. Емар, - але все це історія, принаймні потенційно може нею ста­ти". Беззаперечним фактом, що випливає з огляду еволюції світової історіографії, є її послідовна гуманізація, повернення обличчям до конкретної людини у змінюваному світі.