26. Правове регулювання земельних відносин у Великому князівстві Литовському.

Найбільші земельні володіння належали великому князю литовському. Крім великокнязівської, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська власність.

Залежно від способу набуття права власності маєтки поділялися на:

• родові, тобто отримані у спадщину батьком і передані синові;

• вислужені або одержані в тимчасове користування на певних умовах, наприклад «до живота» чи до «волі панської»;

• придбані внаслідок купівлі – продажу.

Земельна власність усіх видів була недоторканою. Однак, існували певні винятки. Піддані, що втекли до «землі ворожої», розглядалися як державні злочинці, а їхні маєтки переходили до скарбниці князя. Діти злочинця втрачали право не нерухоме майно. Проте, воно відновлювалося, якщо злочинця затримували і передавали до великокнязівського суду. Позбавлялися права на частку батьківського володіння доньки, які вийшли заміж за іноземця або не отримали батьківського благословення на шлюб.

Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі відсутності підтверджувальних документів на нерухоме майно воно відбиралося і передавалося до скарбу литовського князя.

Литовський статут в усіх трьох редакціях покладав зобов’язання на кожного землевласника відбувати військову повинність особисто, і залежно від розміру земельної посілості, мав відправити до війська певну кількість озброєних підданих. Шляхтич, який відмовлявся виконати військову повинність без поважних причин, позбавлявся права володіння землею. Маєток переходив до земельного фонду великого князя литовського.

27. Зобов'язальне право у Великому князівстві Литовському.

Договори у Великому князівстві Литовському укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї зі сторін та засвідчував дієздатність контрагента.

Загалом зобов’язальні відносини не набули значного поширення. В умовах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися договори міни і дарування. З розвитком грошових відносин набув поширення договір купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебільшого здавалося в оренду або передавалося у заставу. Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення зобов’язань. Перехід права володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало можливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоряджатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в обсягу боргу і на тих самих умовах, що й застава.

У разі передання маєтків у заставне володіння з ними відходили й рухомі речі, зокрема знаряддя праці, особи, що працювали чи проживали на території маєтностей.

Особливість заставного володіння Литовсько-Руської держави полягала в тому, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й державні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передання в заставу прав старости чи міського війта.

Термін передання нерухомості в заставне володіння визначався за згодою сторін. За Литовським статутом заставлене майно не підлягало давності й не переходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно, аж до викупу боржником або його спадкоємцями.

Заставлену нерухомість володілець міг передавати у спадщину як за законом, так і за заповітом. Але якщо в договорі застави вказано про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор от моменту закінчення терміну ставав її власником.

Рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. Наслідком невикупу речі в зазначений термін ставав її продаж із дозволу суду. Якщо виручені кошти перевищували борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника.

Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У такому разі заставодержатель завертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупав річ, право власності на неї переходило до заставодержателя.