66. Основні положення Конституції урср 1978 р.

Рішення про розробку нової Конституції Радянського Союзу було ухвалене на початку 1960 років. Однак її проект був підготовлений і поданий для схвалення лише в травні 1977 року.

7 жовтня 1977 року Верховна Рада СРСР прийняла Конституцію. Через 6 місяців, 20 квітня 1978 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Конституцію УРСР.

У Конституції зазначалося, що Українська РСР є суверенною радянською соціалістичною державою. Гарантії її суверенітету закріплювалася конституційною нормою про право виходу Української РСР зі складу Союзу РСР. Одначе механізму здійснення цього права, як і раніше, не було. Вона проголошувала комуністичну партію керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи, зміцнюючи цим командно-адміністративну систему.

Конституція СРСР 1977 року, а за нею Конституцію УРСР 1978 року, розширивши компетенцію органів Союзу, унеможливила здійснення державного суверенітету України.

Вимога відповідності Основного Закону України Конституції Союзу унеможливила існування національної системи права. По суті, основні правові акти, що діяли на території УРСР, були копіями загальносоюзних. Жодний з них не містив особливостей, що підтверджували б національно-державну самобутність України, її право на створення самостійної правової системи.

Найвищим органом влади Республіки за Конституцією УРСР 1937 і 1978 років вважалася Верховна Рада УРСР, яка формувалася на основі загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування.

Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради Республіки, яка виконувала функції найвищого органу державної влади у період меж сесіями. Вона обиралася у складі голови, трьох заступників, секретаря і 20 депутатів Верховної Ради УРСР.

Найвищим органом державного управління Української РСР, її урядом визнавалася Рада Міністрів УРСР, яка відповідала і звітувала перед Верховною Радою УРСР не рідше одного разу на рік.

19 грудня 1978 року було ухвалено закон, який детально унормував правове становище уряду України.

Місцевими органами влади за Конституцією визнавалися обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів. Виконавчими і розпорядчими органами місцевих Ради були обрані ними виконкоми.

Основоположні принципи судової системи республіки визначав розділ 8 Конституції, в якому зазначалося, що правосуддя в Українській РСР здійснюється тільки судом. Найвищим судовим органом УРСР визнавався Верховний Суд, який здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки. До судової системи також долучалися обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Судді та народні засідателі всіх судових ланок обиралися.

67. Право власності за Цивільним кодексом усрр 1922 р.

1 січня 1923 року в Російській Федерації набув чинності Цивільний кодекс республіки. Рівно через місяць набув чинності аналогічний кодекс в Українській, який повністю відтворював структуру та зміст свого російського аналога. Навіть кількість статей була однаковою (435).

Поряд із державною власністю Цивільний кодекс УСРР допускав існування кооперативної та приватної власності на ненаціоналізоване та на інші види майна, не вилученого з цивільного обігу. Відтак узаконювалися такі види власності: а) державна (націоналізована і муніципалізована); б) кооперативна; в) приватна.

Приватна власність допускалася лише в певних, точно визначених межах, на певні предмети і за неодмінної умови суворого дотримання радянських законів. Так, особисте житлове приміщення чи будинок можна було продати лише один раз на три роки, а приватному підприємству заборонялося приймати на роботу більше 20 осіб.

Цивільний кодекс УСРР врегулював основні принципи на яких мали функціонувати державна, кооперативна і приватна форми власності. Держава всіляко заохочувала до розвитку перші дві, істотно звужуючи частку останньої в цивільному обігу.

Існування кількох форм власності вимагало свободи укладання договорів, яка визначалася статтями 26 – 43 Цивільного кодексу та спеціальним розділом - «Зобов’язальне право». Зрозуміло, що свобода договору обмежувалася інтересами держави, за якою державі дозволялося в односторонньому порядку розірвати «явно невигідний для неї договір». Кодекс зазначив, що зобов’язання виникають із договорів та інших законних підстав, указав на наявні види договорів, загальні і конкретні вимоги до кожного з них.