§ 2. Гарантии принципа

173. Советская концепция.

Как обеспечить соблюдение социалистической законности и со стороны должностных лиц, и со стороны граждан? В широком смысле слова это призвана сделать вся совокупность государственных органов, равно как и воля народа, уверенного в правильности существующего строя и его законов. Этот подход особенно подчеркивался в Советском Союзе и других социалистических странах: здесь полагали, что в будущем обществе не будет принуждения. Поэтому считалось особенно ценным, что общественный порядок обеспечивается не только (и не столько) применением механизма принуждения, но и с помощью иных самых разнообразных способов, осуществляемых с участием органов государства, профсоюзов, прессы и граждан.

Основная гарантия социалистической законности, по мнению советских авторов, состоит в совпадении при социализме личных и общественных интересов, что обусловлено обобществлением средств производства и ликвидацией на этой основе всякой эксплуатации человека человеком. В числе других многочисленных гарантий ленинградский профессор Петров указывает деятельность Советов различных ступеней, органов исполнительной власти, деятельность органов контроля при Совете Министров СССР, различного рода инспекций

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М.: Междунар. отношения, 1996. С.153

при органах управления, деятельность прокуратуры, судов, контроль общественных организаций, и особенно профсоюзов, а также широко используемое право жалобы, которому соответствует обязанность административного органа рассмотреть ее1.

В рамках настоящей работы не представляется возможным рассмотреть весь этот ансамбль гарантий, что означало бы изучить всю совокупность институтов советского права. Поэтому, приведя вышеназванный перечень, мы отметим три института, которые специально существуют для того, чтобы обеспечивать действие принципа законности: прокуратуру, комитеты народного контроля и адвокатуру.

Принцип законности часто нарушался, особенно в период репрессий, а советская номенклатура имела ряд привилегий и в отношении их этот принцип не всегда работал.

81. Зміни радянського цивільного права у роки іі Світової війни.

На окупованій у липні 1942 року території Української РСР продовжувало діяти радянське законодавство. Тому будь-які цивільно-правові угоди, укладені на тимчасово окупованій території з порушенням радянських законів, визнавалися недійсними.

Через необхідність збільшити випуск воєнної продукції, організувати перебазування промисловості на схід, а потім відбудови підприємств у визволених від окупантів районах нерідко доводилося перерозподіляти майно державних підприємств, насамперед фабрик і заводів. З огляду на це постановами Раднаркому СРСР про розширення прав республіканських народних комісарів в умовах воєнного часу, а також низкою інших нормативних актів було значно спрощено порядок передачі підприємств, устаткування та обладнання від одного суб’єкта господарювання до іншого.

У період війни 1941-1945 років було видано низку правових актів, які регулювали порядок обліку, передання і використання трофейного, націоналізованого, конфіскованого та безгосподарного майна.

Постанова Державного Комітету Оборони «Про здачу трофейного майна» від 16 січня 1942 року встановлювала, що все залишене супротивником – вогнепальна і холодна зброя, боєприпаси, обмундирування, автотранспорт, а також майно, яке належало частинам Червоної Армії, радянським державним і громадським організаціям, приватним особам підлягає здачі військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади.

У директивному листі Раднаркому УРСР «Про повернення власникам худоби та іншого майна в місцевостях, визволених від німецько-фашистської окупації» від 20 серпня 1943 року, роз’яснювалося, що худоба та інше майно радгоспів, колгоспів, підприємств, організацій та установ, які опинилися через тимчасову окупацію місцевості в користуванні окремих громадян, підлягають негайній після визволення цієї місцевості здачі органам влади для повернення законним власникам за належністю.

Майно і товарно-матеріальні цінності, вивезені окупантами під час війни і повернені в УРСР, передавалися безоплатно тим підприємствам, установам і колгоспам, яким вони раніше належали. Предмети, що мали історичне, наукове та літературно-художнє значення, передавалися також безоплатно відповідним науковим і культурно-освітнім установам. У всіх інших випадках зазначене майно і товарно-матеріальні цінності передавалися відповідним організаціям з оплатою їхньої вартості.

Постановою РНК УРСР від 14 червня 1941 року зберігалася за всіма особами, які перебували в Червоній Армії, Військово-Морському Флоті та військах НКВС, їхня житлова площа на весь час війни. У разі, коли житлова площа військовослужбовця залишалася незаселеною, квартирна плата за неї не стягувалася.

Для осіб, які перебували в лавах Червоної Армії, строки позовної давності у справах цих осіб продовжувалися на весь час їх перебування у Збройних Силах СРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 року було змінено спадкове право. По-перше, розширялося коло осіб – спадкоємців за законом, до яких додатково долучалися діти (зокрема усиновлені), дружина і непрацездатні батьки померлого, а також інші непрацездатні, які перебували на утриманні спадкодавця не менше як один рік до його смерті. По-друге, розширялося право спадкодавця. Йому дозволялося заповідати майно одній або декільком особам із спадкоємців за законом, а також державним органам, підприємствам чи громадським організаціям. По-третє, законодавець зобов’язав спадкодавця зберігати за непрацездатним його гарантовану частку.