28. Види спадкування у Великому князівстві Литовському та їх характеристика.

Литовське право розрізняло спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі.

Не мали права на спадок такі категорії осіб із спадкоємців за законом:

• донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів;

• вдова шляхетського роду, яка без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;

• незаконнонароджені діти (бенкарти);

• діти державних злочинців.

Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Батьківське передавалось у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане з четвертої частини всього майна. Своєю чергою, материнське майно розділялося порівну між усіма дітьми.

Литовські статути передбачали можливість розпоряджатися майном за заповітом. Родову земельну власність у ХVІ ст. передавати заборонялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За заповітом спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.

Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи законодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була достатньо складною. Вона розпочиналася з дозволу шляхетської чи копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формі у присутності одного члена панів – ради та не менше двох шляхтичів.

Існувала спрощена форма заповіту для тих осіб, що перебували на війні, в дорозі або за кордоном. Нею передбачалося складання присяги щонайменше двома шляхтичами перед князем, судом, а під час воєнних дій – гетьманом чи повітовим хорунжим, які могли засвідчити дійсність вчинення такого заповіту.

Заборонялося виступати в ролі спадкодавців неповнолітнім, ченцям, синам, які не були відокремлені від батьків, залежним людям, полоненим, психічно хворим тощо.

Не могли бути свідками складання заповіту особи, які самі не мали права здійснювати заповіт, наречені, опікуни, а також ті, кому за заповітом передавалося все майно чи його частина. Документ із помарками чи виправленнями вважався недійсним.

За відсутності спадкоємців майно ставало вимороченим і переходило до державної скарбниці Великого князівства Литовського.

Деякі питання відносин спадкування регулювалися нормами звичаєвого права. Вони настільки глибоко вкорінилися у правосвідомості населення ,що посіли належне місце в системі чинного права. Литовський статут 1588 року узаконив норму, яка дозволяла розгляд спадкових справ на основі звичаєвого права.

29. Шлюбно-сімейні відносини у Великому князівстві Литовському.

За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили з виконання кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалися публічність укладання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, подружжя мало сплатити владі грошовий податок.

З ХVІ ст. в Литовсько-Руській державі узаконили форму церковного шлюбу. Набули поширення заручини, що скріплювалися свідками та символічними діями. Шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, котрі уклали шлюб за звичаєвим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані - до церковного.

Церква охороняла шлюб та сім’ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначало лише два приводи для розлучення – перелюбство і тривалу та невиліковну хворобу одного з подружжя.

У шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружино і дітьми. Особиста влада чоловіка спиралася на його панівне становище в родині. Він був власником будинку, а отже, і всіх осіб, які проживали в ньому.

За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дружина вступала до шлюбу з посагом. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вносив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканість посагу дружини гарантувалася «віном» чоловіка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько – дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найм, словом, використовувати замість себе як засіб повернення боргу. Влада батька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так і над зятями й невістками. Дорослий, одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в заставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.