36. Земельні правовідносини у Запорозькій Січі

На території Запорізьких Вольностей земля на праві займанщини належала винятково козацькому товариству. Земля та угіддя запорожців вважалися спільною власністю Війська Запорізького та були в повному розпорядженні козацького Коша.

Козаки й посполиті – піддані Війська Запорізького могли отримати землю в користування. Цю можливість використовували насамперед старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи планковим урядом) козакам і посполитим на їхнє прохання. Претендентам на земельні ділянки дозволялося самим вибрати землю, після чого вони одержували засвідчений Кошем документ на право користування нею. На відведеній ділянці дозволялося заводити своє господарство – зимівник, який разом із землею розглядали як неподільні частини одного господарства. За згодою кошової старшини, землю та зимівник дозволялося продати, закласти, подарувати.

Земельні угіддя запорожців розрізнялися за багатством тваринного світу: одні були багатші на рибу та звірів, інші – бідніші. Кращими вважалися також ті угіддя, які розташовувалися якомога далі від південних кордонів Запорізьких Вольностей, оскільки вони зазнавали менших утрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов’язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, земля в Запорізькій Січі щороку перерозподілялася шляхом жеребкування.

Процедура перерозподілу проводилася в такому порядку: спочатку жереб кидався між куренями, потім – між старшиною, духівництвом і, нарешті, між одружених козаків та інших верств населення.

У запорізьких козаків існували дві категорії земель, які мали різний правовий статус.

До першої належали мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища. Саме воно підлягали щорічному перерозподілу між різними суб’єктами землекористування. Курінь, військовий старшина або рядовий козак мали право користуватися землею впродовж року.

До другої категорії належали вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг довічно володіти і користуватися кожен бажаючий із козаків чи посполитих.

37. Джерела права Української гетьманської держави (Війська Запорозького).

Створення Української гетьманської держави стимулювало розвиток національної системи права. Поруч із законами та іншими нормативно-правовими актами Московського царства, Речі Посполитої стали ширше використовуватися джерела права місцевого, українського походження.

• Звичаєве право;

• Нормативно-правові акти українського народу;

• Міжнародні договори;

• Статті (конституції) укладені гетьманами з московськими царями;

• Джерела права іноземного походження;

• Магдебурзьке право;

• Джерела церковного права;

• Конституція Пилипа Орлика.

38. Нормативно-правові акти гетьманської влади як джерела права Війська Запорозького: характеристика.

Найпоширенішим джерелом права Української гетьманської держави були нормативно-правові акти гетьманської влади. До них належали:

• універсали – офіційні документи, що видавалися гетьманом або генеральною канцелярією від його імені. Вони поділялися на акти загального характеру, в яких містилися звернення до всього народу, окремого стану чи суспільної верстви, та універсали персонального значення, адресовані юридичнім і фізичним особам на право володіння земельною власністю, майном чи на право зайняття певних військових і державних посад;

• ордери – акти гетьманської влади, спрямовані на вирішення конкретних суспільних, економічних, політичних питань. У них, зокрема, містилися положення про організацію торгівлі у Війську Запорізькому, про порядок подання апеляцій до Генерального військового суду;

• інструкціями визначалися повноваження, права і обов’язки службовців, порядок діяльності судових органів, порядок виконання рішень вищих органів державної влади;

• декретами, грамотами, листами гетьман інформував населення про ухвалення законів, їхній зміст і порядок набуття ними чинності.

Поряд із нормативно-правовими актами, чинними в Україні були підзаконні акти Генеральної військової канцелярії. Ниви впроваджувалися в дію акти вищих органів державної влади.

Одним із авторитетних джерел чинного права виступали збірники магдебурзького права і його різновидності – Хелмського права: «Саксонське зерцало», «Порядок прав цивільних магдебурзьких», «Право цивільне хелмінське». У них містилися норми цивільного, кримінального і процесуального права. Під впливом російського законодавства до кінця 18 ст. магдебурзьке право в Українській гетьманській державі майже перестало застосовуватися;

- джерела церковного права регулювали внутрішні церковні правовідносини. Їх умовно можна поділити на дві великі групи:

1. Акти, якими регулювалися відносини церкви і держави (Духовний регламент, Монастирський регламент тощо).

2. Акти, якими закріплювалися канони християнства (Правила, прийняті Вселенським собором, Книга Святого письма, Кормчі книги тощо).

Поряд із законодавчими актами Української гетьманської держави джерелом права були міжнародні договори, з поміж яких виділялися:

• Зборівська угода 1649 року, укладена Гетьманщиною з Річчю Посполитою. За її умовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб. Під юрисдикцією козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні християни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, що не потрапили до козацького реєстру, мали повернутись у кріпацтво. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Київському митрополитові обіцяно місце в сенаті, а питання про Берестейську унію мав розв’язати вільний сейм. Католики не мали права проживати в українських містах. Підтверджувалися права козаків на власний суд ,але за умови їхнього невтручання в економічні привілеї польської шляхти. Зборівська угода була ратифікована польським сеймом;

• Білоцерківський договір 1651 року, укладений Українською гетьманською державою з Річчю Посполитою. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб. Юрисдикція козацької адміністрації значно звужувалася і поширювалася лише на територію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися польським військам. Козаки, що не потрапили до реєстру, мали повернутись у підданство шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права зносин з урядами зарубіжних країни. Виборність гетьмана скасовувалася. Оголошувалася амністія повстанцям із української шляхти, поновлювалися права православної церкви;

• Роднотський договір 1656 року, - угода між Богданом Хмельницьким, Швецією, Трансільванією, Бранденбургом про військовий союз для боротьби з Річчю Посполитою. Вперше на міжнародному рівні визнавалася Українська гетьманська держава у межах територій, визволеної від польської окупації;

• Гадяцька угода 1658 року, укладена І. Виговським з Польщею про утворення федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Руського, яке охоплювало б Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згідно з умовами договору Руське князівство отримувало право мати своїх урядовців, власну державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своєрідним національним зборам – народній раді. Виконавча – гетьманові, найвища судова – трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська церковна унія.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Гадяцька угода була одним з небагатьох документів українсько-польських відносин, ратифікованих сеймом.

• шведсько-українська угода 1708 року, таємно укладена Іваном Мазепою з Карлом ХІІ. Оригінал тексту не зберігся. Його зміст реконструйовано з рукопису П. Орлика «Дедукція (Вивід) прав України», в якому містяться шість статей договору:

1. На територію Гетьманщини можуть бути направлені шведські війська у разі такого прохання з боку гетьмана і Генеральної Ради.

2. Швецією поверталися Україні воєнні трофеї, якщо з’ясується, що в минулому вони належали українському народові.

3. Швеція визнавала повноваження української влади – гетьмана і Генеральної Ради.

4. Карл ХІІ визнавав самостійність українських земель і зобов’язувався не втручатися у внутрішні справи Гетьманщини.

5. Шведська сторона гарантувала недоторканість державних символів України – герба і князівського титулу.

6. З метою забезпечення виконання умов договору І. Мазепа мав передати шведам управління 5 українськими містами: Батурин, Полтава, Гадяч, Мглин, Стародуб.

Джерелами права, які продовжували діяти на території Української гетьманської держави, був, насамперед, Литовський статут 1588 року. Зберігали чинність окремі постанови польсько-литовського сейму, які глибоко вкоренилися у правову систему Гетьманщини.

Після поразки, якої зазнало козацьке військо І. Мазепи у боротьбі з Росією та звуження через це української автономії, у Гетьманщину почало проникати російське законодавство. Значного поширення набули норми царських указів, зокрема «Жалувана грамота дворянству» 1785 року, «Маніфест про скасування гетьманства» 1764 року, указ 1783 року про закріпачення українських селян.

• Гетьманські статті (Конституції):

• Договір Б. Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті);

• Переяславські статті від 17 жовтня 1659 року (договір укладений у м. Переяславі між Ю. Хмельницьким та царським урядом);

• Московські статті 1665 року (договір укладений у Москві між Лівобережним гетьманом І. Брюховецьким і царським урядом);

• Глухівський договір 1669 року (міждержавна угода, підписана у Глухові між лівобережним гетьманом І. Многогрішним і московським урядом);

• Коломацьці статті 1687 року (двосторонній договір між гетьманом України І. Мазепою і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном, Петром та царівною Софією – з іншого);

• Конотопські статті 1672 року (угода між новообраним лівобережним гетьманом І. Самойловичем, з одного боку, та московським урядом – з іншого);

• Другий Переяславський договір 1674 року (укладений козацькою старшиною, полковниками 10 правобережних полків із царем);

• Решетилівські статті 1709 року та додаткові царські укази до них – проект конституції, запропонований московському цареві від імені гетьмана І. Скоропадського, а також «Решетельський указ» Петра І та інструкції царському резидентові в Україні;

• «Рішительні пункти» гетьману Д. Апостолу 1728 року. (царський указ, виданий у відповідь на проект гетьманської Конституції, якою передбачалося відновлення політичної системи Гетьманщини на засадах Березневих статей 1654 року).

• Конституція Пилипа Орлика. Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квітня 1710 року під час обрання П. Орлика Конституції. Офіційно вона називалася «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорізького» та складалася з преамбули і 16 параграфів. То був договір між гетьманом і Військом Запорозьким про державний устрій в Україні після визволення її від московського панування.

Конституція була чинним правовим джерелом на Правобережжі до 1714 року. В ній містилися такі положення:

• протектором України визнавався шведський король;

• православна церква мала посісти панівне становище, повернутися до лона Константинопольського патріархату;

• про необхідність поширення освіти в Україні;

• забезпечувалися цілісність і недоторканість українських територій;

• українські полонені з Росії та Швеції мали повернутись на батьківщину;

• поставлено завдання про відновлення військового союзу з Кримським ханством;

• про необхідність передання всіх фортець, де розташовувались російська війська, у власність Війська Запорізького;

• про обмеження влади гетьмана «публічною радою» (парламентом), до якого виходили би генеральна старшина, полковники і посли від низового козацтва. Парламент мав збиратись тричі на рік. Питання вносив сам гетьман, однак він був відповідальний перед парламентом;

• найвища виконавча влада належала гетьманові;

• гетьман відповідав за утиски простого народу;

• гарантувалися недоторканість особи, її відповідальність перед судом;

• про виборність усіх посадових осіб з наступним їх затвердженням гетьманом;

• про звільнення козацьких вдів, дітей та їхніх господарств від податків.

П. Орлик присягнув під час ухвалення Конституції на дотримання всіх пунктів, а Карл ХІІ скріпив документ своїм підписом.