44. Суб'єкти земельної власності в Українській гетьманській державі (Війську Запорозькому).

На території Запорізьких Вольностей земля на праві займанщини належала винятково козацькому товариству. Земля та угіддя запорожців вважалися спільною власністю Війська Запорізького та були в повному розпорядженні козацького Коша.

Козаки й посполиті – піддані Війська Запорізького могли отримати землю в користування. Цю можливість використовували насамперед старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи планковим урядом) козакам і посполитим на їхнє прохання. Претендентам на земельні ділянки дозволялося самим вибрати землю, після чого вони одержували засвідчений Кошем документ на право користування нею. На відведеній ділянці дозволялося заводити своє господарство – зимівник, який разом із землею розглядали як неподільні частини одного господарства. За згодою кошової старшини, землю та зимівник дозволялося продати, закласти, подарувати.

Земельні угіддя запорожців розрізнялися за багатством тваринного світу: одні були багатші на рибу та звірів, інші – бідніші. Кращими вважалися також ті угіддя, які розташовувалися якомога далі від південних кордонів Запорізьких Вольностей, оскільки вони зазнавали менших утрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов’язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, земля в Запорізькій Січі щороку перерозподілялася шляхом жеребкування.

Процедура перерозподілу проводилася в такому порядку: спочатку жереб кидався між куренями, потім – між старшиною, духівництвом і, нарешті, між одружених козаків та інших верств населення.

У запорізьких козаків існували дві категорії земель, які мали різний правовий статус.

До першої належали мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища. Саме воно підлягали щорічному перерозподілу між різними суб’єктами землекористування. Курінь, військовий старшина або рядовий козак мали право користуватися землею впродовж року.

До другої категорії належали вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг довічно володіти і користуватися кожен бажаючий із козаків чи посполитих.

45. Характеристика видів спадкування в Українській гетьманській державі (Війську Запорозькому).

Цивільне право доби Української гетьманської держави містило норми успадкування, як за заповітом, так і за законом.

Заповіт. Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без застосування примусу. Заповідачами не могли бути засуджені до смертної кари, політичні злочинці, що перебували за кордоном, невільники, особи, позбавлені честі в судовому порядку.

Позбавлялися права на успадкування іновірці, особи, ще перейшли до нехристиянських конфесій, позашлюбні діти, доньки, що вийшли заміж без згоди батьків, особи, що зловживали спиртними напоями.

Існували дві форми заповіту: звичайна і надзвичайна. У першому випадку заповіт складався письмово у присутності кількох місцевих урядовців або 2-3 свідків. Свідками не могли бути опікуни чи самі спадкоємці.

Текст складав сам заповідач, якщо був освіченим. У противному разі його готувала інша особа зі слів спадкоємця. Останній мав підписати документ або поставити свою печатку. Свідки ставили свій підпис на кожному аркуші заповіту.

Надзвичайна форма заповіту застосовувалася у тому разі, коли заповідач перебував за кордоном, під час воєнного походу чи захворів у дорозі. У таких неординарних випадках заповіт укладався в усній формі.

Укладаючи документ, заповідач користувався повним правом вільного вибору спадкоємців як чоловічої, так і жіночої статі. Обов’язковою умовою дійсності заповіту чинне право визнавало передання частини спадку дитині, що перебувала в утробі матері. Ні за яких обставин заповідач не міг позбавити її спадку.

Заповіт за законом. За законом майно успадковували лише кровні родичі. У національному праві того періоду побутувало правило, за яким «сестри при братах не спадкують». Першу чергу спадкоємців, отже, становили рідні сини спадкодавця, другу – онуки. Донькам майно діставалося лише у разі відсутності синів або якщо останні померли бездітними.

Земельна власність успадковувалася також синами. Наймолодший із них мав право на батьківську хату. Він уважався власником батьківського будинку, був зобов’язаний забезпечити сестер у разі одруження часткою майна, що називалася посагом.

Успадковувати майно, залишене після матері, могли як сини, так і дочки.

Звід законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. У ньому, зокрема, виділяються притаманні Гетьманщині особливості успадкування за законом. На окрему увагу заслуговують такі положення:

• у разі відсутності спадкоємців першої черги (дітей, онуків, правнуків) батьківські маєтки переходили до родичів по батьківській лінії, материнські – до родичів по материнській лінії;

• рідні діти мали перевагу над пасинками і всиновленими дітьми;

• успадкувати рангові маєтності заборонялося особам, котрі не могли відбувати військову повинність і не мали синів, що спроможні були їх замінити.