Філософія української національної ідеї

Романтична тенденція актуалізовує проблеми «людина – нація», «нація – світ», започатковує філософію національної ідеї. Розвиток української філософської думки відбувався в органічній єдності з пробудженням національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись.

Виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь:

М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський.

Прибічники інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети – шлях свідомого українства, для якого Україна – не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб: І. Нечуй - Левицький,

Б. Грінченко, М. Міхновський, Ю. Липа, Д. Донцов.

7. Сучасна світова філософія Позитивізм

Позитивізм (франц. positivisme – умовний, позитивний, побудований на думці) – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Основні ідеї та настанови позитивізму:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою.

3. Суспільство також піддається науковому пізнанню.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830 – 1842 рр.

Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій:

1. Теологічна, або фіктивна, коли за явищами шукають надприродні сили – божества тощо.

2. Метафізична або абстрактна, коли за явищами вбачають абстрактні сутності і сили – субстанції, флогістони тощо.

3. Наукова або позитивна, коли між явищами відкриваються незмінні закони.

Одним з найвідоміших позитивістів «першої хвилі» є англійський мислитель Герберт Спенсер (1820 – 1903), багатотомна «Синтетична філософія» якого користувалася великою популярністю.

Він увійшов в історію філософії як творець концепції еволюції. Спенсер наголошував на трьох важливих моментах еволюції:

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'язаного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвиватись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію органів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності.

Махізм і емпіріокритицизм («друга хвиля» позитивізму)

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фізика Ернста Маха (1838 – 1916) і швейцарського філософа творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843 – 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов позитивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки.

Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта – Спенсера, криза механіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструкторів, які не вкладались у межі традиційної гносеології, що розглядала пізнання як «копіювання» дійсності.

Філософію Мах зводив фактично до методології наукового пізнання. Він (як і Авенаріус) розглядав пізнання як процес прогресивної адаптації людини до середовища. Вважав, що основою наукового знання є не факти, а відчуття. Мах і Авенаріус «розклали» факти на складові елементи-відчуття, які проголошували вихідними «нейтральними» елементами досвіду. На основі цих елементів «конституюється» світ; вони ж і є основою наукового пізнання.

Авенаріус висунув концепцію «принципової координації», згідно з якою об'єкт не існує без суб'єкта.