Право і закон

Закон і право, на переконання українського філософа М. Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкретний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитивне право».

Правовий закон – адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності.

Загальнообов'язковість правового закону зумовлюють:

• об'єктивна природа права, що постає як воля законодавця;

• об'єктивні умови, необхідні для появи та дії правових законів, тобто міра зрілості соціуму.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми тощо.

Право, правовий принцип погодження співбуття і дії різних видів соціальних норм (моралі, етики, релігії тощо) здатні надати цим соціальним регуляторам певну системну єдність.

Людина і право

Право само по собі не є дієвим. Діють вільні люди, які у своїх взаємовідносинах є суб'єктами права. Суб'єкт (особа) тому й виступає правовим суб'єктом, що уособлює правове буття, принцип права і виступає його носієм і реалізатором. Тож правоздатність і правосуб’єктивність людей є правовими характеристиками вільних індивідів у їх взаємовідносинах, а також необхідними формами реалізації цієї свободи людей, тобто буття права.

Право – явище історичне. Історизм стосується як буття права, так і форм його вияву. Так, в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди – суб'єкти права і раби – об'єкти права. У середньовіччі вже не було такої поляризації між правоздатністю вільного і безправ'ям раба. Різний соціальний статус певної групи людей зумовлював і різні рівні прав людей у загальній феодальній системі прав – привілеїв. Тому права тогочасної людини були становими правами.

Становлення і розвиток прав людини нерозривні з еволюцією змісту самого принципу правової рівності у різні епохи і в різних суспільних утвореннях.

Правова держава

Домінуюча в сучасному світі демократична концепція правової держави має своєю основою ідею народного суверенітету як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього.

Народний суверенітет – концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття.

Державний суверенітет – верховенство, належність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципі права.

Прикметними ознаками правової держави є:

• верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу;

• визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалізації прав та виконання обов'язків людини і громадянина;

• організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування ), виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях), судову (органи правосуддя і нагляду);

• чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб;

• взаємна відповідальність особи і держави;

• організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією правових законів і режиму законності на принципах права.

Основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його вертикальні і горизонтальні рівні, всі складові були пронизані правом.

Правова держава – держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.