Психоаналіз

Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зиґмунд Фрейд (1856 – 1939).

Психоаналіз – один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення і агресії, а культуру – як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини. Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого.

Концепція психоаналізу внутрішньо суперечлива. З одного боку, розум (свідоме) постає лише як маска несвідомого, як щось позбавлене самості, самодієвості, а з іншого – свідоме здатне перемагати несвідоме (долати неврози), тобто наділене самістю.

Анрі Бергсон (1859 – 1941). Основною категорією його філософії є життя, яке він розуміє як «творчу еволюцію», «життєвий порив».

В основі концепції «творчої еволюції» перебуває своєрідна інтерпретація часу. В розуміння часу внесено ідею часовості людського буття ( людське існування - це постійне співвідношення минулого досвіду, минулих переживань і сучасного; це і націленість на майбутнє, проект майбутнього ).

«Творча еволюція» мислиться ним як не детермінований, тобто позбавлений причинної зумовленості процес. В пізнанні людини він розрізняв інтелект і інтуїцію.

Прагматизм

Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XX ст.

Прагматизм (грецькою pragma – справа, дія ) – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Засновник прагматизму Чарльз Пірс (1839 – 1914). Він розглядав «мислення (пізнання) як діяльність спрямовану не на понятійне відображення світу, а виключно на регулювання стосунків між організмом і середовищем, на витворення оптимальних реакцій на задоволення його здатностей пристосування.

Суть прагматизму, за Пірсом, полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками.

Пірс переосмислює і проблему істини. Він ототожнює її з практичною ефективністю знання.

Вільям Джемс (1842 – 1910) надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. Для нього істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини.

Джон Дьюї (1859 – 1952) розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви.

Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.

Феноменологія

Феноменологія – ( грецькою phainomenon – той, що з'явився ) – вчення про феномен, даний людині в досвіді чуттєвого пізнання.

Феноменологія заявила про себе однією з най унікальніших течій у філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалася розв'язати основні філософські проблеми буття і пізнання.

Творцем феноменології був німецький мислитель Едмун Гуссерль (1859 – 1938). Він запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає у тому, що людина «бере в дужки» віру в існування світу, припиняє дію тези про існування світу. Мета редукції – відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує життя людини в світі.

На думку Гуссерля, актам свідомості властива інтенціональність – націленість, спрямованість на предмет.

Аналіз відношення відповідності (кореляції) певних актів свідомості і типів сущого, яке в них дається, Гуссерль назвав інтенціональним аналізом.

Феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, аналіз всього спектру свідомості. Гуссерль розробив філософську методологію аналізу живої, діючої свідомості.