Закон заперечення заперечення

Це один з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність у процесі розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності.

В основі закону лежить діалектичне заперечення як об'єктивний і суттєвий момент процесу розвитку. Діалектичне заперечення означає не просте знищення чи механічне відкидання старої якості, а її подолання зняття.

Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної суперечності має такі етапи: 1) вихідний стан об'єкта; 2) розгортання протилежностей, роздвоєння єдиного, перетворення об'єкта – набуття нового якісного стану (перше заперечення), поява нових протилежностей; 3) розгортання нових протилежностей, роздвоєння єдиного (як нової якості), перетворення об'єкта – набуття нової якості (друге заперечення) і т. д. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес розвитку – запереченням заперечення.

Сутність закону полягає у відображенні напрямку і форми процесу розвитку в цілому.

Принципи діалектики:

• принцип матеріалістичного монізму;

• принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення;

• принцип загального зв'язку;

• принцип загального розвитку явищ у світі.

Категорії діалектики.

Категорії – це універсальні форми мислення.

Категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т. ін.

Альтернативи діалектики.

Альтернативами діалектики є:

• метафізика;

• софістика;

• еклектика;

• догматизм;

• релятивізм.

10. Філософське осмислення проблеми «людина – природа» Проблема взаємодії людини з природою в історії філософії

Філософське вирішення проблеми «людина - природа» мало певні особливості та рівні осмислення на різних етапах розвитку: в античній філософії, в середньовічній, в епоху Відродження, в Нові часи та в умовах сьогодення.

Антична філософія

Філософське осмислення взаємодії «людина – природа» прослідковується майже у всіх представників античної доби і в часовому вимірі датується початком боротьби філософії з міфологією. Міфи пояснювали все, з чим людина стикалась безпосередньо.

Проблемі «людина – природа» в античні часи приділяли велику увагу філософи Платон, Емпедокл, Арістотель, Лукрецій Кар, неоплатоніки.

Так, Платон прийшов до висновку, що людина і природа – єдине ціле, але з певними відмінностями.

В своїх геніальних здогадках про розвиток тваринного світу Емпедокл доводив, що потвори, які раніше жили на землі, загинули тому, що не змогли пристосуватись до умов, які змінились на землі: змінився клімат, змінились рослинність і тваринний світ, змінився і характер їжі.

Арістотель прийшов до висновку, що природа ділиться на ряд рівнів: світ неорганічної природи, органічна природа, рослини, тварини, людина. Людина органічно входить у світ природи, «розлита» в ній.

Проблема «людина – природа» посідає значне місце в поглядах мислителя стародавнього Риму Лукреція Кара. У своїй знаменитій поемі «Про природу речей», він стверджує думку про те, що тільки наукове пізнання природи здатне урегулювати ставлення людини до природи. Він вперше порушує питання про зв'язок розвитку історії природи з історією людей.

Погляди античних мислителів виражали квінтесенцію античності стосовно взаємодії людини з природою, де природа обожнювалась.