Конвенціоналізм а. Пуанкаре

Французький математик Анрі Пуанкаре (1854 – 1912) створив концепцію конвенціоналізму.

Конвенціоналізм – філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності», «економії мислення».

Суть цієї концепції полягає у тому, що принципи наукової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати певні наукові твердження істинами, укладаючи конвенцію щодо їх істинності.

Конвенціоналізм виник і тому, що нові наукові теорії перестали бути «копіями» реальності й перетворились на теорії, що конструюють штучні реальності (теорії-конструктори).

Отже, конвенціоналізм виявив відносну самостійність і самодостатність наукової теорії, її (в певних межах) незалежність від емпіричних фактів, звільнив наукові концепції від жорстокої залежності від сфери фактів, як того вимагали позитивісти.

Неопозитивізм і аналітична філософія

Неопозитивізм – один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрунтуються на фактах.

Заснований під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848 – 1925) і Б. Рассела. Неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму.

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів.

Аналітична філософія (назва походить від методу, яким користувалися його представники – аналізу мови).

До цієї течії належать: Б. Рассел, Д. Мур, Л. Вітгенштейн, Г. Райл, Д. Остін.

Мова розуміється як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях («мова – гра»).

Представники аналітичної філософії різко розмежували філософію і науку, але не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання.

«Критичний раціоналізм»

Карл Поппер (1902 – 1994) – відомий мислитель XX ст. Вихідною концепцією його філософії є раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень – ідей, гіпотез, теорій.

Він піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Підкреслює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати істинність всезагальних наукових суджень. На його думку, розум людини не є «чистою дошкою».

За Поппером, досвід (сфера фактів) не конституює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статус абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які завжди зберігають вірогідність заперечення. Теорія містить необмежену кількість висновків, а контролювати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового.

Можливість заперечення (доповнення, заміни) – фальсифікації – є принциповою ознакою наукового знання.

Він виступав за еволюційну модель розвитку науки, за якої гіпотези-істини, подібно до біологічних видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконалішими. В цьому К. Поппер приєднується до еволюційної епістемології – сучасної течії в західній філософії, яка розглядає пізнання компонентом еволюції людини як виду, складником культурно-історичної еволюції людства.