3. Філософія середньовіччя та відродження

Залежно від історіософської позиції, Середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятою є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Носіями філософії було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Патристика

Перший період (II – VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. pater – батько) – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II – VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» – Квінта Тертулліана, Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики – примат віри над розумом.

Схоластика

Наступний період (XIII – XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.

Схоластика (лат. scholastikos – учений, шкільний) – філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З XIII – по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського, який пристосував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Схоластика практично вирівнює в значущості віру й розум.

Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:

• «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;

• «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа;

• тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;

• людина і розумна душа.

Дискусія між номіналістами і реалістами.

Реалізм (лат. realis - суттєвий, дійсний) – філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Реалісти – Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський – вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму.

Номіналізм (лат. nomen – ім'я) – філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти – Вільям Оккам, Жан Буридан – вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій.

Філософія епохи Відродження

Період XV – XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства. Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження. Із соціальної точки зору дана епоха стала епохою пробудження особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують епоху античності. Відродження – це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, зміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів.

Розквіт художньої культури (Данте Аліг'єрі (1265 – 1321), Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), Буонарроті Мікеланджело (1475 – 1564 ) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей) наука.

Концепція двох істин :

• релігійна – вважалось, що дана Богом через Біблію як одкровення;

• філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи – божого творіння.

В цей час виникла і поширилася реформація – релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви.

Революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина – природа – Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперніка (1473 – 1543). Земля – центр Всесвіту, людина – вінець творіння. Геоцентрична система ґрунтується на теології.

Теологія – вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Розвивалася астрологія. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети – Джордано Бруно (1548 – 1600). Галілео Галілей (1564 – 1642) і Йоганн Кеплер (1571 – 1630) складали гороскопи.

Неоплатонік Микола Кузанський (1401 – 1464): «єдине» – тотожне безкінечному. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Пантеїзм – філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Джордано Бруно стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа – це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати притаманна всім речам природи.

В цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.