4. Західноєвропейська філософія нового часу(XVII – XVIII ст.) Наукова революція XVI – XVII ст. Та її вплив на розвиток філософії

Особливості наукової революції:

1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого.

2. Піднесення досвіду до рангу експерименту.

3. Проголошення математики мовою науки.

4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки.

Метафізика – умоглядне вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога й душу.

Основним поняттям метафізики XVII ст. є субстанція. Субстанція – те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), само детерміноване (незалежне ні від чого). Вона визначає все суще, лежить в основі всього сущого, породжує його.

Основні протилежні напрями у філософії Нового часу.

Емпіризм – філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.

Раціоналізм – філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури).

У філософії Нового часу було протистояння матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалісти вважали субстанцією матерію, природу, ідеалісти – Бога, душу.

В цей час утворилися світоглядні форми – деїзм, дуалізм, пантеїзм.

Деїзм стверджував, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і далі не втручається в його справи. Деїсти визнавали замість природи, вважали її мовби другою субстанцією. Дуалізм виходив з визнання співіснування двох субстанцій – духовної та матеріальної. В пантеїзмі ці дві субстанції виступали як щось єдине, світ поставав водночас природою і Богом.

Натуралізм – філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Натуралізм прагне звести суб'єкт (людину) до об'єкта (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення природи (натури).

Форми натуралізму:

механістичний – намагався пояснити всі явища природи, в тому числі людину, на основі законів механіки;

фізикалізм, біологізм, кібернетизм – спроба звести свідомість людини до кібернетичної машини.

Суб'єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта.

Намагається вивести об'єкт із суб'єкта, пояснити об'єкт через суб'єкт. У філософії Нового часу зародилась індивідуалістична і суспільна (тотальна) теорія суб'єкта. Стрижневою її проблемою є відповідь на питання, хто реально здійснює процес пізнання - окрема людина чи суспільство.

Емпіризм. Англійська філософія XVII – XVIII ст.

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Засновником емпіричної традиції є Ф. Бекон. Йому належить відомий вислів «Знання – це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон». Він запропонував метод індукції – це хід думки від одиничного до загального (поняття, аксіоми). Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей.

Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він посилив роль дедуктивного методу в пізнанні. Його споріднює з емпіриками номіналізм щодо розуміння природи загальних понять.

Номіналізм – філософський напрям, який визнавав реальне існування поодиноких речей, вважаючи загальні поняття лише породженими людським мисленням іменами, знаками, назвами.

Світогляд Гоббса є суто механістичний. Основні властивості тіл він зводив до протяжності, форми, тобто до так званих об'єктивних якостей, які підлягають кількісному виміру.

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного мислителя, філософа Дж. Локка. Він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об'єкта (природи) до суб'єкта. Основна його праця називається «Дослідження людського розуміння». Локк є сенсуалістом.

Сенсуалізм – напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Дж. Берклі поставив собі за мету спростувати поняття тілесної субстанції (матерії), яка, на його думку, лежить в основі деїстичних та атеїстичних концепцій. Він стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття. А відчуття існують у свідомості. (Реально, отже, існують тільки я, душа (мисляча субстанція) і відчуття в мені.) Бути, існувати означає, за Берклі, бути сприйнятим.

Д. Юм заперечує об'єктивне існування речей. У свідомості наявне сприймання двох типів – чуттєві враження та ідеї, якими оперує мислення. Мислення постає як послаблений ступінь чуттєвості. Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну субстанції. Юм намагався в межах суб'єктивних відчуттів упорядкувати в просторово – часових координатах і в причинному зв'язку суб'єктивний світ.

Раціоналізм був новим типом філософії. Він намагався обґрунтувати нову науку. Засновником раціоналістичної течії є французький мислитель Декарт. Він заклав засади раціоналізму як універсального світогляду. Декарт вважав, що філософія повинна служити цілям практики. Він замислив розбудувати струнку систему наук, яка б за аналогією з деревом мала: корінням - метафізику, стовбуром - фізику, а гіллям – всі інші науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод. Саме пошук методу наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливіших завдань філософії. Декарт відкрив сферу свідомості як мисленну діяльність «Я», суб'єкта. Свідомість він мислить як сукупність актів (дій) – сприймання, судження, бажання та ін. Перший його висновок: «Я мислю, отже, я існую». Він заклав засади механістичного світогляду. У межах такого світогляду світ поставав одноманітним, простим і зводимим до чисел.

Свій варіант раціоналістичної філософії створив Бенедикт Спіноза (1632 – 1677), який досліджував переважно етичні проблеми. Основна його праця – «Етика», яка складається з дефініцій, аксіом, теорем, доведень. Математичну раціональність Спіноза визначав принципом побудови всього сущого. Визнавав одну субстанцію – Бога.

Німецький мислитель Г.-В. Лейбніц зробив спробу синтезу арістотелізму та філософії Декарта. Він вважав, що поведінка душі і тіла подібна до двох маятників, що коливаються гармонійно без взаємодії. Ця концепція отримала назву наперед установленої гармонії. Лейбніц визнавав множинність субстанцій (плюралізм). У сфері пізнання він розрізняє «істини розуму» та «істини фактів». Під «істинами розуму» він розумів сферу логіко-математичного знання, яке вибудовується за законом заборони протиріччя в мисленні й істинність якого не потребує звернення до чуттєвих фактів. «Істини фактів» – це емпіричні випадкові істини, протилежне їм можна мислити. Ці істини носять вірогідний характер.