Філософія Просвітництва

Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив країни Західної Європи. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії. Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства.

Найбільшого розвитку воно набуло у Франції. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітителі, спочатку Жан Даламбер (1717 – 1783), а відтак Дені Дідро (1713 – 1784).

Найвідоміші французькі просвітники – філософи-деїсти Франсуа Вольтер (1694 – 1778), Етьєн Кондільяк (1714 – 1780), Шарль-Луї Монтеск'є (1689 – 1755), Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) і представники матеріалізму Дені Дідро, Жюльєн Ламетрі (1709 – 1751) та ін. В Англії ідеї Просвітництва проповідували Антоні Шефтсбері (1671 – 1713), Джон Коллінз (1676 – 1729) та ін. У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679 – 1759), Александр Баумгартен (1714 – 1762), Готгольд Лессінг (1729 – 1781) та ін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. У їх поглядах панував механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта.

Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочатку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію. Нею став романтизм.

Романтизм – філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Романтики-Фрідріх Шлегель (1772 – 1829), Новаліс (1772 – 1801), пізній Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775 – 1854).

Романтизм постав як анти просвітництво. Романтики виходили з віри та релігії, рухалися від цілого (душі народу) до людини, апелювали до історії і культури, були носіями консервативних ідей.

5. Німецька класична філософія

Філософів, які належать до німецької класичної філософії, споріднює зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті – від природи до історії і культури.

Критична філософія і. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Еммануїл Кант. Він, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продуктувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний (догматичний) він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Він назвав його конструктивним критицизмом.

Кант довів, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Джерело все загальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті.

Розум, який досліджував Кант, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб'єкта). Він намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримуються всезагальні наукові істини математики, природознавства і метафізики – в трьох визнаних на той час сферах знання. Кант поділяв наукові судження на аналітичні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб'єкта судження («тіла») і предиката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність» (непротяжні тіла не існують і немає нетілесної протяжності). Такі судження є тавтологічними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом поняття.

Кант ставить запитання: як можливі синтетичні судження в математиці, природознавстві та метафізиці? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум (теоретичний і практичний). Кант вибудував свою концепцію моралі, він стверджував принципову самостійність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі. Кант – ригорист (прихильник суворих правил) у сфері моралі.

Він відповів на всі порушені ним запитання, створивши цільну філософську систему, своєрідний духовний пам'ятник епохи і людського розуму.