3.1. Етнопедагогічна культура в структурі життєвої компетентності батьків

Розвиток суспільства в умовах інформатизації й глобалізації сприяє виробленню нової ментальності, яка відображає цінності тех-носфери, пріоритети опосередкованого спілкування засобами масової інформації й менш налаштована на сприймання дійсності на засадах народних традицій. Вчені дедалі частіше вживають таке поняття як "інформаційна особистість", що репрезентує соціальний тип особистості, що відчужений не в соціальну, а у віртуальну реальність [І0, 33]. Водночас загальнокультурна компетентність особистості, зокрема, її складова - етнопедагогічна культура є базовими компонентами ідентичності особистості, які забезпечують досягнення соціальної адекватності сімейному, діловому спілкуванні тощо.

Набуття особистістю загальної життєвої компетентності в етнокультурному вимірі дозволяє їй самоздійснюватися суголосно ментальності й цінностям власного народу, у тісній взаємодії з етнічним середовищем. Оскільки сім'я, виконуючи свою соціалізаційну функцію щодо особистості є, по-перше, провідником макросоціальних впливів, зокрема впливів культури, а по-друге, середовищем мікросо-ціальної взаємодії [І, 79], реалізація дорослим у спілкуванні з дітьми поведінкових стратегій на засадах етнопедагогіки забезпечує безперервність процесу соціалізації, засвоєння наступними віковими когортами системи традиційних цінностей, розвиток фізично й духовно-морально досконалих особистостей.

Відомо, що сім'я є інститутом первинної соціалізації, важливим виміром якої є етнічна соціалізація (етнізація). З усіх дефектів _соціалізації особистості особливо загрозливими є недоліки сімейного виховання. Процес соціалізації в сім'ї передбачає засвоєння дитиною взіршв нормативного, соціальне схваленої поведінки батьків, яка побутує в конкретному етнічному соціумі й стає для неї своєрідним еталоном для наслідування. Обрядово-ритуальна традиційність, зокрема родинна обрядовість (весілля, хрестини, прийоми гостей тощо) найбільшою мірою пов'язані з нормами-взірцями, оскільки ступінь стандартизованої, повторюваності ситуацій повсякденного сімейного життя надзвичайно високий. У свою чергу нестандартні ситуації регулюються за допомогою норм-принципів, які визначають ціннісну спрямованість дій дитини та всіх членів сім'ї.

Таким чином, етнопедагогічна культура особистості є базовою складовою ЇЇ загальної життєвої компетентності особистості, котра забезпечує їй соціальну адекватність упродовж життя. На жаль, нині констатуємо слабку етнопедагогічну обізнаність українських батьків, що значною мірою є наслідком тоталітаризму недалекого минулого, а також стрімкої урбанізації у більшості регіонів України. Втрати, зазначає М. Стельмахович, тією чи іншою мірою зачепили усі без винятку компоненти народної педагогіки, "авторитет сім'ї, почуття роду й сімейного обов'язку, материнство й дитинство, традиційну сімейно-побутову культуру, народні знання, звичаї, морально-етичні норми, педагогічні ідеали, фольклор, народне мистецтво" [32, 14].

Визначення основних закономірностей становлення етнопеда-гогічної культури батьків в умовах сучасної української сім'ї дозволяє накреслити шляхи співпраці, варіанти етнопедагогічної творчості педагогів й батьків з метою копіткої реконструкції вже "втрачених", "слабких" ланок народнопедагогічної обізнаності дорослих. На тлі поширення нових технологій спілкування, зорієнтованих переважно на віртуальну реальність, саме загальноосвітні школи, спираючись на Досягнення сучасної теорії й практики виховання й навчання учнів, творчий потенціал педагогічних колективів, здатні надати істотну Допомогу батькам з метою спонукання їх до саморозвитку. Йдеться про розвиток готовності батьків до збагачення власної життєвої компетентності етнопедагогічним виміром, до пошуку індивідуальних стратегій забезпечення всього розмаїття безпосереднього спілкування з дітьми, досягнення усвідомленого на цій основі батьківства.

Відомо, що на межі тисячоліть простежується тенденція посилення динамізму соціальних процесів у всьому світі, урізноманітнюються напрями соціалізації особистості, що передбачає прийняття людиною нової філософії життя та моделей освіти. Особистість XXI ст. прагне самостійно обирати смисложиттєві орієнтації, зокрема родинні, етичні, естетичні, релігійні цінності тощо. Водночас соціологи, демографи, психологи й педагоги дедалі частіше говорять про кризу сучасної сім'ї, яка виявляється у занепаді традиційних цінностей, демографічному неблагополуччі, посиленні відверто сексуальних орієнтацій, збільшенні кількості розлучень, дитячої безпритульності тощо.

Особливо згубними є економічні, демографічні, культурологічні чинники кризи сім'ї, зокрема суперечливі вияви тендерної нерівності. Останні стосуються як шлюбності, народжуваності, так і тривалості життя подружжя. Так, за останнє десятиліття демографи всього світу говорять про стрімке скорочення тривалості життя чоловіків (на шість років) в Росії та Україні. Основну причину цього вбачають не лише у деформаціях раціону харчування чоловіків, поширенні серед них шкідливих звичок і слабкій мотивації здорового способу життя, але й у неблагополуччі емоційної сфери, зокрема частому переживанні ними стресів та відчаю. Намагаючись відповідати традиційним соціальним очікуванням щодо ролі батька в патріархальній родині, сучасні українські чоловіки намагаються взяти на себе основну відповідальність за забезпечення сім'ї. Така ситуація нерідко породжує почуття безвиході, оскільки рівень і якість життя переважної більшості українських сімей не відповідають цій моделі, що може призвести до хвороб, а також до більш ранньої смертності представників сильної статі.

Тендерна асиметрія в українській сім'ї простежується і щодо життєдіяльності жінок. Так, більшість вчених соціологів відзначають, що вже в добу тоталітаризму, на зміну традиційній родині, головною й основною фігурою в радянській сім'ї стала жінка. Жінка-мати відповідала не лише за народження, виховання, освіту й здоров'я дітей, але й за побут та за психологічний клімат сім'ї. Одночасно вона підтримувала сімейне благополуччя своєю заробітною платою, оскільки заробітної плати чоловіка не вистачало для забезпечення сімейних потреб [26, 175].

На тлі соціально-економічних трансформацій, погіршення екологічної ситуації та зменшення тривалості життя сучасне українське подружжя нині дедалі частіше надає пріоритет свободі вибору партнера, душевній та сексуальній близькості, більш жорсткому плануванню народження дітей, виявляє помітне зацікавлення у розвитку власної сексуальної культури. На тлі цих позитивних зрушень любов до дітей відчутно знецінюється, її значення втрачає свої позиції в переліку родинних вартостей. Зрештою йдеться про послаблення й навіть деформацію окремих функцій української сім'ї. Найбільше в цьому плані страждає виховна функція сім'ї, оскільки в умовах низької шлюбності й народжуваності неготовність подружжя до усвідомленого батьківства негативно впливає на реалізацію подружжям усього спектру виховних функцій (турботи, піклування, керівної та організаторської функції, інформаційної, стратегічної тощо) [14, 19].

Таким чином, в умовах глобальної та локальної соціально-економічної нестабільності українська сім'я, з одного боку, стає привабливим острівцем захисту й підтримки для її дорослих членів, а з іншого, - нерідко постає як малодітна і не завжди зорієнтована на народження й виховання дітей. Це, у свою чергу, призводить не лише до збіднення етнокультурної компетентності молодого покоління, але й, зрештою, до кризи їх соціокультурної ідентичності. Важливим чинником посилення виховної функції в українській сім'ї є підвищення етнопедагогічної культури майбутнього подружжя та сімейних пар зі стажем, як на стадії розвитку готовності до виховання дітей, так і на етапі усвідомленого батьківства. У цьому вбачаємо основне значення етнопедагогічної культури у структурі загальної компетентності особистості. Йдеться про спілкування дорослих з власними дітьми, про батьківське виховання. Одним з найбільш потужних спектрів Цінностей є для українців цінності етнокультури, зокрема система вартостей етнопедагогіки, яка спрямовує процес етнічної соціалізації.

Етнопедагогічні стереотипи є породженням етнокомунікації _в громадському та сімейному побуті. Вони характеризують етнічну ментальність, усталюються в рисах національного характеру. Система етнопедагогічних знань, яка зорієнтована на народний ідеал виховання в контексті традиційної системи господарювання, реалізується насамперед через соціотипні форми поведінки. Вони ніби проймають світ дитинства, дозволяють йому більш органічно поєднатися зі світом дорослості й спонукають дітей на цьому грунті до широкого засвоєнню життєвого досвіду у етноетичному, етногосподарському, етноестетичному аспектах тощо. Брак соціотипних форм поведінки, які функціонують у етнічному соціумі, не лише обмежує й збіднює етнокультурний розвиток сучасної дитини, а й спричиняє до негатив­них виявів вікового розвитку дитини загалом, надає йому кризового забарвлення, характеризується відчуженістю від світу дорослих, який і умовах постіндустріального суспільства чітко відмежований від простору дитячої життєдіяльності. Згадані деформації світу дитинства властиві як міському, так і сільському середовищу. Проте особливо відчутні вони в умовах міста, міської оселі, простору міської загальноосвітньої школи, які зеачною мірою відсторонені від повсякденного спілкування на засадах народних традицій.

Народний досвід навчання й виховання, який нагромаджувався впродовж століть, має багатий зміст (етичний, духовно-моральний, естетичний, оздоровчий, господарський), а його осягнення вимагає від сучасної подружжя розвитку досить складної за своєю структурою етнопедагогічної культури, яка тісно переплітається з їх знаннями про рідну культуру, трпадиції, обряди. У цьому зв'язку йдеться про етнолінгвістичною та етноестетичною культурою батьків, їх етнічну самосвідомість і етнічну ідентичність.

В сучасних умовах інтегратором усіх елементів етнопедагогічної культури батьків виступає творчий досвід застосування батьківської педагогіки в різноманітних ситуаціях взаємодії в родині, сімейному спілкуванні, який водночас нерозривно пов'язаний з іншими складовими народно-педагогічного досвіду й етнокультурною компетентністю людши загалом. Водночас одні зв'язки цієї структури в тих чи інших соціокультурних, історичних умовах трансформуються, набувають нового змісту й характеру (наприклад, господарська культура), а інші, з огляду на їх системний характер, залишаються значущими й дієвими чинниками етнізації батьківства і в наш час. До найбільш значущих зв'язків етнопедагогічної культури українських батьків із їх загальною життєвою обізнаністю слід віднести синтез зстанньої з елементами народної етики й народної естетики.

В сучасних умовах більшість соціальних психологів й соціальних педагогів відзначають труднощі розвитку етнічної самосвідомості школярів, деформацію їх етнокультурної обізнаності на грунті значної естетизації довкілля, втрати пріоритету етноетичних вартостей, дефіциту сімейного спілкування, особливо з батьком, переважання нових комунікативних технологій й інтенсивного дистанційного чи анонімного спілкування. Знекровлюється сама основа для розвитку етнопедагогічної культури батьків як готовності застосовувати багатий за своїм змістом досвід етнічної соціалізації у вихованні власних дітей. Так, моніторинг соціальних проблем шкільної молоді (1400 учнів 7-11 класів), який проводився в Харкові в 2001 р., свідчить, що теплі довірливі стосунки у старшокласників налагоджені насамперед з мамами (48%), менше з бабусями й дідусями (39%), а ще менше - з татами (29%). До того ж більша частина підлітків (68%) відзначає, що вони обговорюють свої життєві проблеми з мамами й лише 22% звертаються з цього приводу до батька [19, 20].

Таким чином, основним агентом соціалізації дітей у сім'ї продовжує виступати мати, що вимагає створення умов для постійного збагачення її етнокультурної обізнаності, готовність до саморозвитку на цьому терені. Проте результати соціологічних опитувань, зокрема Центру "СОЦИС-Геллап" за 1999 р., свідчать, що більшість українських жінок відчувають значні проблеми у плані розвитку низки компе-тенцій і вказують на хронічний етнокультурний дефіцит власного розвитку. Так, лише 27% опитаних жінок мають достатньо часу для зустрічі з родичами, 35% - з друзями, більшість із них не відвідує бібліотек, рідко буває в театрах чи кінотеатрах, замикається на забезпеченні добробуту родини й відсторонюється від суспільного життя [19,20].

Врахування зазначених труднощів розвитку етнопедагогічної

(культури батьків на тлі соціально-економічних трансформацій й негараздів дозволяє більш повно охарактеризувати співвідношення структури загальної компетентності сучасних батьків та їх етнопедагогічної культури і на цій основі визначити тенденції й пріоритети розвитку народної культури батьківства в сучасних умовах. У структурі загальної компетентності сучасної особистості варто виокремимо ключові й базові компоненти До останніх належить етнокультурна компетентність, зокрема народна культура батьківства.

В чому полягає відмінність між ключовими й базовими компе-тенціями? Припускаємо, що компетенції особистості, які набувають статусу ключових, є найбільш адекватними в конкретних, приміром нинішніх, соціокультурних умовах й ситуаціях життєдіяльності. Базові соціокультурні компетенції є необхідні людині будь-якої епохи, оскільки їх набуття забезпечує ефективне існування, життєзабезпечення особистості як члена найбільш сталих соціальних груп (етнос, сім'я). Слід враховувати, що загальна компетентність особистості, попри мозаїчність ЇЇ видів, узгоджується з достатньо сталою структурою соціальної ідентичності особистості. Так, результати експериментального дослідження свідчать, що соціокультурна ідентичність має певну будову, в її основі "базова ідентичність, над нею - індивідуаль-но-особистісна, і далі - професійно-ділова" [11, 58]. Основному, базовому рівню соціокультурної ідентичності відповідають компетенції життєзабезпечення (етноестетична, етноетична, етновалеологічна, етногосподарська компетенції тощо), які в умовах сімейного спілкування інтегруюються у формі етнопедагогічної культури батьків.

Проте у структурі соціокультурної ідентичності особистості інформаційного суспільства з метою досягнення її соціальної адекватності дедалі більшої ваги надається тим видам обізнаності, що зорієнтовані не на приватну, сімейну сферу а на професійно-ділові стосунки. Цінності сімейного життя, готовність особистості до усвідомленого батьківства зазвичай недооцінюються. Носіями народної культури батьківства в сучасних умовах є насамперед батьки, а також педагоги, які осмислюють її в контексті власної професійної підготовки й педагогічне культури. Очевидно, що етнопедагогічна культура вчителя-професіонала й народно-педагогічна культура дорослого, який виступає в ролі вихователя дитини в сімейному спілкуванні, розвивається в різних умовах, які представляють ніби два світи, в яких дитина існує певною мірою паралельно. Для розуміння закономірностей формування етнокультурної обізнаності дитини у процесі педагогічних впливів з боку вчителів та етнопедагогічних впливів з боку батьків окреслимо найбільш суттєві з погляду етнокультурного розвитку характеристики "світу школи" й "світу сім'ї".

Відомо, що сім'я та школа є провідними інститутами, які забезпечують процес соціалізації підростаючої особистості. Проте етнокультурний досвід передається в кожному з випадків по-різному. Йдеться про первинну і вторинну соціалізацію дитини. З погляду культурологічного аналізу важливим є те, що світ школи як простір вторинної соціалізації побудований на засадах раціональності, науково обгрунтованих стандартів, концепцій, програм й планів. Він локалізований у довкілля найчастіше типово спланованого освітнього закладу, який має свій стандартний темп і розклад життя. Проте освітній простір загальноосвітньої школи поступово розширюється. З допомогою сучасної мережі Інтернет, засобів дистанційного навчання він сягає інших країн й континентів. Основними учасниками педагогічної взаємодії є дорослий (педагог - професіонал) і дитина, яка виконує роль учня. Учневі нині не лише приписується пасивна роль об'єкта педагогічного впливу, а й за ним визнається право на власну творчу зустрічну активність й власну позицію у процесі навчання й виховання. Проте вплив педагогічного досвіду, стилю роботи, індивідуального профілю педагогічної майстерності не можна у цій справі недооцінювати.

Світ сім'ї, простір первинної соціалізації, побудований дещо на інших засадах. Він грунтується насамперед на любові, зокрема батьківській, потребі в прийнятті, захисті, підтримці її членів, особливо дітей, у процесі життєзабезпечення всіх членів родини. Цей світ концентрований навколо оселі, яка може бути обладнана як типове українське помешкання, в якому пройшло життя цілої низки поколінь, і як нова, позбавлена родинного коріння квартира з найсучаснішою "с.в-роначинкою".

Близькі люди (батько, мати, дідусь, бабуся) - це найчастіше непрофесіонали в галузі педагогіки, хоча дехто з них є справжніми знавцями народної мудрості, виявлять природний хист й майстерність У спілкуванні з людьми, у розумінні внутрішнього світу дитини. Звичайно, старші члени сім'ї будують різні життєві плани щодо майбутнього своєї дитини (наприклад, вибір майбутньої професії) і в загальних рисах усвідомлюють глобальність своєї місії як вихователів ("Яблуко від яблуні далеко не падає", "Яка хата, такий тин, який батько, такий син" та ін.). Проте ретельно, у відповідності з вимогами сьогодення, тобто на рівні програми дії, конструювання низки виховних ситуацій, свої етнопедагогічні впливи батьки, зазвичай, не можуть продумати й не мають на те часу. Дітей виховують швидше епізодично, непослідовно, а іноді й суперечливо.

На жаль, народна мудрість нині виявляється відірваною від реальності, яку вона відображала, від традиційної практики сімейного виховання на тлі громадського виховання, яке на основі системи форм й методів диктувало соціотипові програми виховного впливу, адекватних умовам українського села, вивірених століттями. Значні втрати у структурі розмаїтих педагогічних уявлень народу у зв'язку з їх швидше епізодичним підкріпленням ситуаціями повсякденного життя міста, послідовна реалізація на цій основі етнопедагогічних впливів в малодітній сім'ї, вимагають від батьків більшою відповідальності, самостійності, усвідомленої активності з метою підвищення етнокультурної обізнаності дітей.

Окрім того, в умовах української міської сім'ї часто спостерігаються деформації спілкування дорослих й дітей, в основному за рахунок його дефіциту, беззмістовності, низької мовної культури членів родини, батьківського егоїзму, тривалої відсутності одного з батьків тощо. Дослідження, проведені центром "Соціальний моніторинг' та Українською асоціацією планування сім'ї, свідчать, що у більшості сімей (48%) спілкуванню зі своєю дитиною батьки приділяють не більше п'яти годин на тиждень. Тільки кожна третя сім'я вважає, що спілкування з дитиною така ж необхідна справа, як і її утримання, до того ж найбільше всієї батьківської уваги дістається дошкільнятам та школярам молодших класів (34% і 37%) [4, 15].

Найпоширенішими заняттями батьків із дітьми дошкільного й молодшого шкільного віку є домашнє господарство (57%), підготування домашнього завдання (49%), читання книжок (47%), прогулянки на природі (44%). Слід також враховувати, що в основному всі домашні клопоти лежать на матері, а вклад сучасного батька у ведення сімейного господарства досить скромний. Зате у батька більше часу на спілкування з дітьми у сфері дозвілля, яке, на жаль, нерідко зводиться до спільного перегляду телепередач. Із дітьми підліткового віку батьки здебільшого обговорюють важливі для дитини проблеми, займаються домашнім господарством і проводять разом відпустку [4]. Чим старші діти, тим рідше вони відвідують різноманітні видовищні заходи, концерти сучасної музики разом з батьками, надаючи перевагу походам у місця проведення масового дозвілля спільно зі своїми однолітками. Водночас народні обряди, масові народні дійства за самим своїм змістом, сценарієм передбачають спільну участь батьків й дітей, старших й молодших членів родини, громади, що спонукає підлітків не втрачати зв'язок зі світом дорослих у реальних формах родинного спілкування.

Попри деякі деформації в характері сімейного спілкування загалом можна твердити, що у будь-якій сім'ї, міській чи сільській, стосунки дорослих й дітей значною мірою побудовані на засадах батьківської та материнської педагогіки, народних чи сімейних традицій, оскільки вони пов'язані насамперед з певною мовною ситуацією й обсягом народних традицій, спектром календарних та сімейних обрядів, які періодично відтворюються в життя сім'ї. Це свідчить про існування низки умов для формуванні етнокультурної компетентності її членів, в якій народна культура батьківства продовжує займати важливе місце. Досвід свідчить, що система етноестетичних й етно-етичних уявлень, традиційні заняття і захоплення тими чи іншими народними промислами в умовах сучасній українській родині є більш стійкими, ніж мовленнєві уподобання й звичка двомовності. Остання поки що виявляється у самоствердженні мешканців окремих регіонів України, проте вони так і не стала елементом справжньої "сімейної історії". Тому батьківське й материнське виховання, що будується на засадах етноестетики й народної етики, тривко реалізується в ситуаціях, що пов'язані з етнічним середовищем, традиційними особливостями та сімейними ритуалами організації праці й дозвілля в родині.

Нині перед вченими-педагогами й психологами постає завдання збереження етнопедагогічних цінностей з тим, щоб на цій основі у співпраці з батьками розвивати етнопедагогічну культуру батьків, накопичувати досвід роботи, який забезпечить відродження етнопедагогічних знань й уявлень у свідомості сучасників українських батьків, зокрема в місті. Розвиток етнокультурної компетентності учня є ефективним за умови включення в етнізовану педагогічну взаємодію як вчителів (професіоналів), так і батьків, котрі е носіями етнопедагогічної культури певного рівня. Якщо етнопедагопчна культура вчителя є складовою насамперед його етнокультурної компетентності й загальної педагогічної культури, то етнопедагогічна культура батьків с швидше індикатором їх загальної компетентності, яка має ту чи іншу етнопедагогічну забарвленість. Для того, щоб учень став справжнім суб'єктом педагогічної взаємодії, зокрема в контексті етнокультурного розвитку, учитель має володіти новітніми особистісно орієнтованими технологіями, надавати кваліфіковану допомогу учневі як в процесі безпосереднього впливу на нього, так і у процесі прогнозування та моніторингу його етнокультурного середовищі в умовах школи та сім'ї. При цьому мається на меті досягнення такого рівня етнокультурної активності дитини, який відповідає індивідуальним та віковим особливостям учня.

Проте практика свідчить, що сучасний вчитель, який прагне втілити у взаємодію з учнем на засадах етнопедагогіки ідеї особистісно орієнтованого підходу, на ділі, швидше неготовий до їх впровадження, позаяк це вимагає від нього вміння поєднати традиційні цінності, які мають своїми витоками насамперед ідеали патріархальної сім'ї минулого з сучасними напрацюваннями в галузі методики монологічного та діалогічного педагогічного впливу, розробленими з урахуванням психології нашого сучасника, мешканця індустріального мегаполісу.

Пріоритет етнопедагогічної культури в структурі педагогічної майстерності як діючого вчителя, так і майбутнього педагога в контексті його загальної вузівської підготовки стрімко зростає. Зазначені труднощі розвитку етнокультурної компетентності учнів та етнопедагогічної культури батьків передбачають звернення до можливостей сучасного соціального проектування, зокрема на рівні соціально-психологічного й психолого-педагогічного програмування, які уможливлюють цілісний підхід до розвитку етнопедагогічного досвіду, з урахуванням способів взаємодії існуючих спектрів цінностей. Процес розвитку етнопедагогічної культури сучасних батьків буде більш успішним за умови налагодження конструктивної взаємодії в системі «вчитель - батьки - учні". Психолого-педагогічне програмування такої взаємодії передбачає диференціацію сімей на групи згідно з їхньої виховною функціональністю чи дисфункціональністю, організацією тематичного підвищення етнопедагогічної культури батьків, залучення їх до більш інтенсивного спілкування з дітьми, активізацію виховного потенціалу сім'ї, створення комплексу взаємодії вчителя, батьків й дітей з опорою на колективні форми роботи тощо.