1.5. Предмет та шляхи розвитку української етнопедагогіки

Народ і виховання - взаємопов'язані поняття, що не існують одне без одного. Кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку [102, 169]; воно набуває впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини. "Чи дивно після цього, що виховання, створене самим народом і побудоване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу" [102, 169].

В сучасній педагогічній літературі існують різні підходи щодо тлумачення поняття "народна педагогіка". Так, російський учений Г. Виноградов характеризує народну педагогіку як сукупність навичок та прийомів, котрі використовує народ для формування особистості в певному напрямі, як сукупність народних поглядів, засобів впливу на молоде покоління для його навчання та виховання. Автор пов'язує народну педагогіку не з педагогічною теорією, а з педагогічною практикою, за його словами, "це не стільки система, скільки сума знань та вмінь" [11, 5, 9].

Натомість дослідник народної педагогіки Г. Волков, розглядає її як педагогічну науку. Він уперше ввів у педагогічну літературу термін "етнопедагогіка", дав її наукове визначення. Етнопедагогіка -це наука "про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, їхні педагогічні погляди; це наука про педагогіку побуту, педагогіку сім'ї, роду, племені, народності, нації. Етнічна педагогіка досліджує особливості національного характеру, що склався під впливом історичних умов" [14, 7]. Автор розмежовує поняття народної педагогіки та етнопедагогіки з двох позицій - етнічної та наукової. На його думку, народна педагогіка включає в себе передусім емпіричні педагогічні знання незалежно від конкретної етнічної спільності, натомість етнопедагогіка обов'язково відображує належність до конкретної етнічної спільності з тільки їй притаманними педагогічними традиціями.

Г. Волков вбачає в народній педагогіці лише народний досвід та його опис. За його визначенням, народна педагогіка - це сукупність емпіричних знань з питань виховання, які розповсюджуються переважно усно, це практична діяльність у вихованні підростаючого покоління [15, 11-12]. Водночас Г. Волков розглядає народну педагогіку як струнку систему, що є сукупністю та взаємозв'язком мети, завдань, шляхів та засобів виховання й навчання, педагогічних прийомів і навичок, які використовуються народом для прищеплення особистості потрібних рис характеру. Етнопедагогіку Г. Волков відносить до наукової сфери, до теоретичної думки.

Окремі вчені зводять поняття народної педагогіки лише до набуття суми знань: "народна педагогіка - це сукупність поглядів, ідей, звичаїв, традицій народних мас з питань виховання у широкому розумінні цього слова" (А. Гашимов) [18, 27]; "сукупність та сума знань народних мас, нагромаджених та перевірених практикою" (В. Афанасьєв) (6; 101]. Г. Філонов вбачає в народній педагогіці систему прийнятих у певній місцевості певним народом прийомів та методів виховання, що передаються від одних поколінь до інших_у засвоюються ним насамперед як певні знання та навички, набутих людьми в процесі життя. Народна педагогіка передбачає передавання соціального досвіду, норм поведінки, суспільних традицій, тієї чи іншої ідеології, вимог до виховання дітей. Вона виявляється в моральних законах, звичаях, закріплює традиції. Спробу узагальнити й об'єднати всі попередні визначення зробив А. Ізмайлов.

Відтак народна педагогіка є сукупністю накопичених і перевірених практикою емпіричних знань, умінь та навичок, що передаються від покоління до покоління здебільшого в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу. Пам'ятки народної педагогіки зберігаються в казках, легендах, епосах, прислів'ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних звичаях, традиціях різних народів, передбачають цілеспрямоване виховання та навчання молоді на кращих ідеалах народу. Народна педагогіка "є колискою наукової педагогіки" [35, 76].

У другій половині XX ст. проблеми української народної педагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджував М. Стельмахович. За його визначенням, народна педагогіка - це "галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання" [79, 11-13]. М. Стельмахович виділив провідні ідеї народної педагогіки. Українська народна педагогіка - це багатотомний усний підручник навчання й виховання, який зберігається в пам'яті народу, постійно ним використовується, систематично збагачується й удосконалюється. Народна педагогіка наймудріша, оскільки вона створювалася впродовж століть, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. Народна педагогіка - це й колискова пісня, бабусина казка і дідусева бувальщина, які вчать жити і працювати, боротися і перемагати, захищати добро і ненавидіти зло.

М. Стельмахович виокремив у сучасній етнопедагогіці таку її галузь, як народна дидактика, і дав її визначення. Народна дидактика - це "відображення здобутків трудящих у галузі освіти й навчання, що виражається у поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей, розвитку мовлення дітей" [79, 225]. Народна педагогіка існує стільки, скільки існує народ, корені її сягають у сиву давнину. Отже, вона є фундаментом наукової педагогіки, зокрема таких її галузей, як педагогіка сім'ї, педагогіка духовності, моралі, педагогіка виховання. Народна педагогіка стимулює розвиток наукової педагогіки. Тому вона сама є предметом наукового дослідження багатьох учених.

Основою народної педагогіки є наївно-реалістичні та стихійно-матеріалістичні погляди народної філософії. У змісті народних приказок, прислів'їв, прикмет об'єктивно відбито діалектику життя. Наприклад: 'Трім гримить - хліб буде родить", "З поганої трави погане й сіно", "Правда та кривда - як вогонь та вода". Твори народної педагогіки відбивають психологічні погляди народу на виховання дітей: "Виховуй дитину, поки вона ще в колисці", "Чого в молодості навчишся, то на старість як знайдеш", "Лінивому все ніколи", "Шануй людей, і тебе шануватимуть".

Народній педагогіці притаманні риси синкретизму, в її арсеналі багато місцевих діалектизмів, архаїзмів, відсутні наукові терміни. Твори народної педагогіки надзвичайно емоціональні, переконливі, образні, конкретні, мелодійні. Характерною рисою народної педагогіки є колективний характер творчості. В ній відсутні конкретні автори, творцем виступає народ. Ось чому зміст щедрівок, колядок, ігор має регіональний характер. Народна педагогіка базується на емпіричних знаннях, тому поряд з цінними, корисними знаннями можуть траплятись і спотворені, перекручені відомості або висловлюються думки, які зашкоджують вихованню. Все це потрібно враховувати при самостійному доборі фольклорних творів для роботи з дітьми.

Відомо, що народна дидактика здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу, байдужого до материнської мови, до рідного слова, рідної домівки, рідної землі. Рідна мова та національна культура взаємопов'язані. Поняття духовної культури формується в національній мові, оскільки "мова для культури - те саме, що центральна нервова система для людини" [50, 49]. Мова є "акумулятором, інтегратором культури" [70, 7].

Відомий лінгвіст О. Потебня підкреслював тісний зв'язок між культурою і мовою народу, мова формує й передає людські думки, "немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмеженої різноманітної і глибокої думки" [47, 19]. О. Потебня вважав, що кожна мова, як і кожний народ, неповторні, і люди добровільно не відмовляються від своєї мови. Функціонування рідної мови – основа духовного життя кожної нації. Рідне слово виховує національну психологію, національний характер, національну самосвідомість. Задля цього педагог повинен знайти, за словами І. Франка, "тайники зв'язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою" [104, 232].

Засновник вітчизняної народної педагогіки К. Ушинський у той час, коли в Україні заборонялися школи з рідною мовою навчання, обстоював думку про те, що мова й духовне життя народу нерозривні. Використовуючи яскраві образні вирази, він писав: "Мова народу - кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії" [101, 123]. К. Ушинський був глибоко переконаний, що в мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина: "В ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози - весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів" [101].

Емоційне спілкування матері з новонародженою дитиною через рідне слово, втілене у колисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постійного діалектичного взаємозв'язку минулого і прийдешнього. "Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові, - у спадщину нащадкам, - пише К. Ушинський. - У скарбницю рідного слова складає одне покоління за другим плоди глибоких сердечних порухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, - одним словом, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові" [101, 123]. Отже, рідна мова є найважливішим, найбагатшим і найміцнішим зв'язком між нинішнім і майбутнім поколіннями народу як одне велике, історичне, живе ціле.

Цілком заслужено називає К. Ушинський рідну мову "народним наставником", "народним педагогом", який навчав народ тоді, коли ще не було ні книг, ні шкіл, і продовжує навчати його до кінця народної історії, навчає напрочуд легко, за якимось недосяжно полегшеним методом. "Ми хочемо передати дитині п'ять-шість невідомих їй назв, сім-вісім іншомовних слів, два-три нові поняття, кілька складних подій, і це коштує нам чимало праці та ще більше праці коштує дитині, - зазначає К. Ушинський. - Вона то вивчає, то знову забуває, і якщо подавані поняття хоч трохи абстрактні, мають у собі якісь логічні або граматичні тонкощі, то дитина зовсім не може їх засвоїти; тоді як на практиці, у рідній мові, вона легко й вільно користується тими ж самими тонкощами, що їх ми марно силкуємося їй пояснити" [101].

Народна дидактика, використовуючи рідне слово, навчає дитину різних наук. З вуст батьків, близьких дорослих людей діти отримують перші знання з народної філософії, народної астрономії, народної метеорології, математики, геометрії тощо. Адже, "засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, а безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку й філософію мови, - і засвоює легко й швидко, за два-три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти за двадцять років старанного й методичного навчання. Такий цей великий народний педагог - рідне слово!" [101, 125].

Любов до слова рідної мови пронизує педагогічні праці В. Су-хомлинського. Рідна мова, на його погляд, це безцінне духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції. Він образно називає рідну мову "невмирущим джерелом", з якого дитина черпає перші уявлення про навколишнє, про свою батьківщину, про своє село і місто, про весь свій край, а слово рідної мови порівнює з неповторним ароматом квітки. Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства, а вдосконалення її, засвоєння культури мовлення триває протягом усього життя. Ось чому народна дидактика "виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає у новонародженої дитини відразу, а формується поступово" [79, 245].

Враховуючи психологію дитячого віку, народна дидактика пропонує дитині полегшені мовленнєві моделі т.з. дитячої мови: льоля, ляля, моня, ґава, киця, жижа, коко, гам, зюзя, беия, цяця, фіия та ін. Ці слова становлять своєрідний фонд народної дитячої лексики, яка передається, весь час доповнюючись та збагачуючись, з покоління в покоління. У дитячому словнику чимало звуконаслідувальних слів: бам-бам, гав-гав, ням-ням, ку-ку, кар, люлі-люлі, тосі-тосі. Вони стимулюють мовленнєву активність дитини, полегшують її спілкування з дорослими. У практиці народного виховання етап користуання дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсивно й охоплює відносно невеликий відрізок часу. Проте "без застосування створеної народом дитячої мови навряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесногоспілкування [79,247].

Поступово дитина замінює полегшуючі та звуконаслідувальні слова правильною лексикою рідної мови, починає опановувати літературну мову, вступає в сферу побутового спілкування, якому притаманний розмовно-побутовий стиль. У мовленні дитини з'являються перші багатослівні речення: "Оля хоче спати", "Галя їсть кашу", "Тарасик їде на машині". Саме в цей період сензитивного засвоєння мови народна дидактика пропонує дитині зразки народної мудрості - малі жанри фольклору: колисанки, забавлянки, потішки, лічилки, примовки, заклички, приспівки. Адже вони легкі для наслідування, водночас уводять дітей у світ дорослого побутового життя, прилучають до споконвічних національних цінностей, традицій, звичаїв. Так, колисанка "Ой, ну, ну, ну, коточок" ознайомлює дітей з українським національним символом - віночком, який носила кожна дівчина. Ой, ну, ну, ну, коточок, Не йди рано в лісочок, Не полохай галочок. Нехай галки вінки в'ють З хрещатого барвінку Та Одарці на квітку. Одна квітка сонлива, А другая дрімлива, А третяя щаслива, Та щоб спала дитина.

Народні забавлянки легко запам'ятовуються дітьми. Спочатку Дитина повторює окремі римовані слова, а потім і весь текст. У скарбниці народної дидактики можна знайти віршовані тексти, які супроводжують навчання дітей ходити, їсти, вмиватись, одягатись, роздягатись, танцювати, варити їсти тощо. Слово супроводжує дії, створює у дитини позитивний емоційний настрій, стимулює малюка до активної діяльності, навчає дітей невимушене, водночас словник дитини збагачується образними виразами рідної мови.

Забавлянка "Оце раз, оце два" вчить ходити, дитина робить перші кроки, промовляє перші слова. Народна мудрість пов'язує навчання ходіння з навчанням елементарної математики - лічби своїх перших кроків.

Оце раз, оце два,

Оце три, оце чотири,

Оце п'ять, оце шість,

Оце сім, оце вісім,

Оце дев'ять, оце лин,

Оце щука з Кременчука,

Оце карась затрепетавсь,

Оце заввишки - вставай з колиски.

Народна дидактика вдало використовує у вихованні дітей закономірності мовленнєвого розвитку дитини. На допомогу дітям народ склав потішки, примовки, забавлянки та ігри - мовленнєві моделі життєвих діалогів.

• Лася-Парася, -Де була?

• -У лісі.

• Що їла?

• Горісі.

• Чим кусала?

• Зубами.

• Куди клала?

• До мами.

Кожний діалогічний текст народних забавлянок - це своєрідний мовленнєвий зразок розмовно-побутового стилю, що супроводжує повсякденне спілкування малюка.

Дитина вивчає напам'ять народні забавлянки, пісні, вірші, які започатковують формування національного світобачення, національної самосвідомості.

Українка я маленька,

Українці батько й ненька,

Сестричка, братик милий

На Вкраїні ся родили.

Слова дитячого фольклору формує духовність дитини. Усунення народного поетичного слова з життя дитини негативно відбивається на виконанні майбутньої особистості: "Попередні спостереження свідчать на користь того, що діти, виховані на фольклорі, як правило, чутливіші до художньо-образного слова... розвиток дитини поза фольклором тільки у межах побутового спілкування... гальмує розвиток духовного начала, містить небезпеку закріплення підсвідомої орієнтації вже змалку переважно на задоволення утилітарних потреб" [25, 6].

Упродовж дошкільного віку доречно використовувати в спілкуванні з дітьми прислів'я, приказки, примовки, афоризми. Ось тільки деякі приклади: "Народ скаже, як зав'яже", "Як мед, так і ложкою", "Мала бджілка, та й та працює", "Боязливому і миша ведмідь", "Кожній речі своє місце", "Дружба та братство - велике багатство", "Мак чорний та смачний, редька біла та гірка". Завдання вихователя - домогтися, щоб ці народні перлини стали надбанням дитячого активного словника.

Образне слово приходить до дитини й у змісті українських народних казок. Реальне й вигадане напрочуд гармонійно поєднується в казці, зачаровуючи малюка на все життя красою та образністю народного слова, сповненого мудрості, добра й оптимізму. Словник дитини збагачується яскравими влучними образними виразами, як-от: вовк-панібрат, лисичка-сестричка, котик-воркотик, коза-дереза, ворона-каркарона, мшика-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побі-гайчик, кабан-іклан, вовчик-братик, ведмідь-набридь, горобець-моло-дець, яйце-райце, рак-неборак та ін.

Діти старшого дошкільного віку вже самостійно здатні переказувати та розповідати казки, влучно використовуючи казкові образні вирази, зачини та кінцівки казок. Наприклад, такі, як: "А хто не вірить, най перевірить!", "От вам казочка, а мені бубликів в'язочка", "На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик", "Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а.вівці - писанки, файніші, ніж у Косові" та ін.

Отже, мова народу, в якій відбивається його духовне життя, є для дитини найкращим зразком рідної природи, батьківщини, це шлях до пізнання своїх національних коренів та пізнання самого себе, це відповідь на споконвічне запитання: "Хто ти є?".

Проте сама дитина, як справедливо зазначає К. Ушинський, не може засвоїти це надзвичайно цінне духовне надбання, тому сім'я, дошкільний заклад повинні стати першими наставниками дитини у засвоєнні рідної мови. К. Ушинський визначає обов'язки та завдання наставника, які передбачають введення дитини у світ живої, народної, образної рідної мови. Насамперед вихователь повинен пам'ятати, що у дитини поступово з'являється значно більше слів і зворотів для висловлювання почуттів і думок, ніж самих почуттів і думок. Засвоєні слова і звороти дитина часто вживає недоречно, не знаючи їх справжнього, точного значення. Тому завдання вихователя - своєчасно пояснювати, тлумачити дитині кожне слово, кожну фразу чи крилатий вираз рідної мови, стимулювати до активного використання усвідомленого образу рідного слова у практиці мовленнєвого спілкування.

Мова, яку діти переймають від дорослих, не завжди буває бездоганна, зазначає К. Ушинський, іноді вона рясніє неправильностями, недомовками, провінціалізмами. Часто в тому суспільному середовищі, в якому дитина засвоює рідну мову, багато слів і зворотів, що мають вузьке значення, вживаються в розумінні ширшому, і навпаки, словам і зворотам, що мають широке значення, надається вузьке значення. Звідси обов'язок та завдання вихователя "виправляти і поповнювати словесний запас дитини відповідно до вимог її рідної мови і, притому, вводити ці поправки і доповнення не тільки в знання дитини, а й у число її звичок'' [100, 456-457]. К. Ушинський радить пов'язувати вивчення рідної мови з пізнанням близького й рідного дитині оточення, влучно й точно позначати кожне пізнане явище словом рідної мови, а не запозиченим чи, ще гірше, покручем. "Слово добре тоді, - пише він, - коли воно правильно виражає думку, а правильно виражає думку тоді, коли виростає з неї, як шкіра з організму, а не надягається, як рукавичка, пошита з чужої шкіри" [99, 377].

Мова - однин із наймогутніших вихователів дитини, але вона не може замінити собою знань, набутих безпосередньо із спостережень і досвіду. Тому світ рідної мови може бути повноцінним тільки у поєднанні з народознавчими знаннями, витоками рідного слова за умови дотримання низки принципів донесення дітям українського народознавства. Окрім загальнопедагогічних принципів навчання українському народознавству притаманні ще й свої специфічні, які обумовлені його логікою та змістом. Врни орієнтують педагога на добір ефективних засобів навчання (художні твори,, дидактичний та наочний матеріал, розвивальний потенціал фдіацьного середовища), методів та прийомів, доцільну організацію, процесу навчання.

Основним принципом народознавчої науки є народність. Принцип народності у вихованні підростаючого покоління в 40-50-х рр. минулогОіСтоліття висунув К. Ушинський. Він був переконаний у тому, що тільки сам народ здатний обрати правильний шлях в історії як її суб'єкт, глибоко вірив у принцип "народ поза народністю, що тіло без душі¹', обгрунтував його та намагався впровадити в практику виховання. Народне виховання, побудоване на народних традиціях, на думку має такий позитивний виховний потенціал, якого не мають навіть найкращі абстрактні педагогічні системи.

У принципі народності виховання великий педагог конкретизував своє розуміння суспільної зумовленості психічного розвитку нових поколінь. На його погляд, тільки народне виховання, що відбиває психологічні, соціально-економічні, ідеологічні і культурні особливості народу, його життя і прагнення, може мати справжню розвивальну силу. У творах народної педагогіки відбивається народний ідеал виховання. "Ідеал цей у кожного народу, - писав К. Ушинський, - відповідає його характерові, визначається його громадським життям, розвивається разом з його розвитком" [98, 76]. Тому не дивно, що народна педагогіка була не тільки фунтом, на якому побудував свою педагогічну систему К. Ушинський, а й самим корінням цієї системи, без якого .вона була б позбавлена житія.

Принцип народності у вихованні обстоював і В. Сухомлинсь-кий. Вченого турбувало, що за часів його життя цей принцип ігнорувався, діти не знали коріння свого народу, його звичаїв, традицій, оберегів. У листі до дослідника чуваської етнопедагопки Г. Волкова він писав: "Про народну педагогіку ніхто серйозно до цього часу не думав і, очевидно, це завдало великої шкоди педагогіці. Я впевнений, Що народна педагогіка - це зібрання духовного життя народу. В народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, обличчя народу" [14, 162]. Втілення принципу народності у циклі народознавчих наук означає прилучення дітей з раннього віку до витоків української народної культури, добір форм, методів та прийомів ознайомлення молоді з українськими традиціями, оберегами, символами, звичаями відповідно до кожного вікового періоду

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей є підґрунтям побудови національного дитячого закладу, фундатором якого в Україні була С. Русова. Вона писала: "Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще інших вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток" [74, 15], тому виховання має бути національним. Ідеї С. Русової щодо національного виховання та принципу народності знайшли своє втілення у проекті сучасної концепції національного дошкільного закладу в Україні. В ній зазначається, що специфіка сучасного українського національного дошкільного закладу полягає "...у виразній перевазі в системі виховання і розвитку дітей власне українського: мови, фольклору, художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це творитиме для них національну культуру світу, формуватиме національну Психологію, самосвідомість і національну гордість - обов'язкові складники духовно багатої особистості" [3, 11].

У тісному взаємозв'язку з принципом народності перебуває принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості народознавчої науки з життям, з практикою виховання й навчання молоді. К. Ушинський писав: "Суперечка між теорією і практикою - суперечка дуже стара, яка, нарешті, стихає тепер, усвідомлюючи свою безпідставність. Пуста, нічим не обгрунтована теорія виявляється такою ж ні на що не придатною річчю, як факт або досвід, з якого не можна вивести ніякої думки... Теорія не може відмовитися від дійсності, факт не може відмовитися від думки" [97, 10]. Народознавча теорія зросла на пргікти-чному грунті, що практика народознавства передувала теорії, це своєрідна неподільна тріада "практика -наука - життя (або знову практика)".

Методика ознайомлення дітей з народознавством ґрунтується на краєзнавчому принципі.. Необхідність і доцільність такого навчального предмета як вітчизнознавство К. Ушинський обґрунтовував можливістю реалізації краєзнавчого принципу у вихованні дітей, який передусім передбачає комплексність, всебічність, доцільність вивчення рідного краю, своєї Вітчизни. Курс народознавства, на думку К. Ушинського, вводить дітей у науку, але не як у мертву купу книжок, а як у живе роз'яснення світу, перейнятого життям. Думки К. Ушинського особливо актуальні у час відродження національної культури України, коли принцип краєзнавства знайшов своє втілення у курсі народознавства та прилучення до нього дітей з раннього віку.

Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі з дітьми дошкільного віку пов'язане з принципом регіонального підходу в ознайомленні з народознавчим матеріалом. К. Ушинський застерігав, що курс вітчизнознавства має бути пристосований до "горизонту кожної місцевості", оскільки дітям властивий, за його висловом, "інстинкт місцевості", любов до краю, де вони народились і зросли. Крім того, вікові особливості дітей дошкільного віку не дають змогу їм обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави. Відомо, що побут, звичаї і традиції Закарпаття, Галичини, Поділля, Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини мають суттєві відмінності. Вони віддзеркалюють природу кожної місцевості, умови життя та праці, цси-хологію народу, їхню діалектну мову, говірки, зрозумілі мешканцям лише певного етнічно-територіального району. Тільки у назвах верхнього жіночого та чоловічого одягу спостерігається розмаїття: кожух (свита, опанча, манта, сіряк, сірманя), плащ (корзно, килія), штани (порти, гачі, шаровари), сердак (жупан, свитка, кунтуш), фартух (попередниця, хвартух, плахта), спідниця (димка, мальованка, юпка), безрукавка (керсетка, кащанка, андарак, киптарик, лейбик, бунда). Відповідно до принципу регіональності дітей потрібно ознайомити з одягом певної місцевості та його назвами, прийнятими у цьому регіоні. Дітей також слід ознайомити з місцевим рослинним світом.

У педагогічній спадщині С. Русової, зокрема в її праці "Нова школа", знаходимо поради щодо виховання дітей згідно з регіональним підходом. Вона вважала, що прищепити дитині національні риси можна, лише орієнтуючись на специфіку природи, географічного розташування, клімату, історії рідного краю на певній території. Водночас варто застерегти від однобічного захоплення місцевим матеріалом. Дітям подають відомості передусім про загальноприйняті в Україні національні символи, обереги, звичаї, традиції.

Ознайомлення дітей з національною культурою, традиціями неможливе без урахування принципу емоційності навчання. С._;Русова була переконана, що виховання дітей має бути позначене мистецтвом, естетичними сприйманнями й емоціями. Саме від питомої ваги емоційного чинника залежить міцність засвоєння народознавчого матеріалу. "Щоб якийсь образ глибоко заліг у пам'яті, почуття мас збуджуватися саме цим образом або, принаймні, запам'ятовуваний образ повинен бути в тісному зв'язку з тим, який пройнятий почуттям, і до того однаково, якого б роду це почуття не було: страх, любов, гнів, сором чи здивування" [94, 340].

Емоції у дитини - це пусковий механізм мимовільної уваги та мимовільного запам'ятовування. Джерелом розвитку та насичення емоційної сфери є дорослі (батьки, вихователі). Від них дитина отримує перші еталони емоційних реакцій, які властиві певній національно-культурній спільності людей. Вихователь є першим передавачем емоційних моделей, емоційних реакцій, носієм емоційної національної мови. Якщо дорослий подає матеріал в емоційно насиченій гамі з відповідною емоційною реакцією (подивом, милуванням, захопленням, гордістю, звеличанням тощо), в дітей виникає бажання наслідувати таку емоційну ситуацію. Народознавчий матеріал емоційно насичений і своїм змістом впливає на дитячу емоційну сферу. Дитина не може залишитись байдужою до мелодії української колисанки чи української пісні, її приваблюють ігри-забавлянки ("Ладусі-ладусі", "Сорока-ворона", "Гу-ту-ту", "Тосі, тосі" тощо), народні хороводні ігри зі співом та діалогом ("Ой на горі жито...", "Калина", "Подоляночка", "А ми просо сіяли...").

Заняття з народознавства мають не стільки пізнавальний, скільки виховний характер. Вони мають на меті виховати у дитини почуття національної гідності, викликати інтерес до національної культури, прищепити дітям любов та повагу до українських державних і народних символів, оберегів, звичаїв, традицій. Цього можна досягти, лише наблизивши дітей до реалій життя.. Саме перебування дітей в атмосфері народних звичаїв налаштовує їх на мажорний лад, викликає позитивні почуття, бажання дізнатись про цікаві речі у бабусиній оселі.

Цього домагалась й С. Русова. Вона писала, що хати мають бути чисто прибрані, діти охайно вдягнені, їхня увага повинна бути звернена на красу навколишнього.

Багато радощів викликають у дітей українські національні народні свята: Коляда, Великдень, Івана Купала, Миколи та ін. Все тут дивує, зачаровує, захоплює дитячу душу: і вбрання, і співи, і звичаї, і подарунки, і святкова їжа. З цієї нагоди С. Русова наголошувала на особливій підготовці та організації народних свят [75, 19].

Завдання вихователя не повинно зводитись тільки до ознайомлення дітей з українськими національними традиціями. Слід обов'язково домогтися того, щоб цей національний скарб став надбанням дитячого розуму та душі. Цього можна досягти, дотримуючись принципу організації активної пізнавальної діяльності дітей. Прагнення до діяльності К. Ушинський назвав основним законом дитячої природи. За його словами, дитина постійно потребує діяльності і стомлюється не від діяльності, а від її одноманітності: "Змусьте дитину сидіти, - і вона дуже швидко втомиться; лежати - те саме; йти вона довго не може, не може довго ні говорити, ні співати... і найменше довго думати" [96, 101]. В діяльності дитина живе, пізнає, розвивається, відбувається становлення її особистості.

Засвоїти народознавчі знання дітям допоможуть "мандрівки" до українського села, краєзнавчого музею, частування їх національними стравами під час "святкового обіду" в бабусі, посильна участь дітей у приготуванні національних, страв (вареників, галушок, жайворонків, гречаників); розписування писанок, вишивання рушників, ляльчиного одягу, серветок; виготовлення витинанок тощо. Багато радощів принесуть дитині справжні (не показові) колядки, щедрівки, посівання напередодні різдвяних та новорічних свят, з якими йдуть діти від групи до групи, до завідуючої, старшого вихователя, медичних працівників, на кухню. К. Ушинський писав: "Хто спостерігав дітей, той знає, що дитина щаслива тоді, коли вона цілком займається ділом, яке її захопило... Яку іграшку воліє дитина: ту, яка тішить її блиском, дзвоном та яскравими барвами, чи ту, яка дає посильну, але самостійну діяльність її душі?.. Після веселощів діти неодмінно нудьгують, а за сильним сміхом майже завжди слідом йдуть сльози, тоді як самостійна діяльність залишає душу в нормальному, здоровому стані" [95, 77].

Ніби перегукуючись з К. Ушинським, С. Русова продовжує думку щодо організації самостійної діяльності дітей. Творчі сили дітей, за її словами, пробуджуються й розвиваються за допомогою засобів національного матеріалу, поширеного в тій чи іншій місцевості. Це виготовлення дітьми виробів з глини, дерева, декоративний розпис, вишивання. У словесних творах самих дітей має лунати гарна українська пісня, плекатися рідна мова.

Виховання дітей на зразках народних традицій, звичаїв передбачає й врахування принципу природо доцільності, оскільки логіка природи найдоступніша й найкорисніша логіка для дітей. С. Русова зауважує, що українці виховані на широкому просторі степу, серед його непорушної величної тиші. У своїх довгих мандрівках за часів козакування і чумакування, в хліборобській праці вони звикли придивлятися до цього без краю далекого обрію, прислухатися до мовчазної тиші, повної таємничих звуків. Усе це витворило у них настрій філософський, релігійний, що обов'язково слід враховувати у вихованні духовності дітей.

На думку С. Русової, українці за своєю природою індивідуалісти. Вона радить педагогам, як саме потрібно будувати виховання дітей з урахуванням цієї природної національної риси: "Індивідуалізм має велику красу, він випещує якнайглибше ті здібності, ті моральні особисті сили, якими обдарувала природа людину. Але щоб індивідуалізм не переходив в абсентеїзм, у морально-громадянський сепаратизм, треба з перших свідомих кроків дитини направляти її до громадянства, до спільної праці, до товариства" [71, 18]. Спільність дітей поступово складатиметься на основі їхніх взаємин, ставлення одне до одного, особистих нахилів, здібностей.

Народне виховання переплітається з релігійним. У народі релігія тісно пов'язана з культом природи, чим вона близька і дитячій душі, дає малечі змогу глибоко відчувати красу. С. Русовоа, вважала, що для українських дітей бажано впроваджувати релігійне виховання у згоді з народними звичаями, з родинними нахилами. Безпосередньо релігійне виховання

Література

2. Абраменкова В.В. Социальная психология детства: развитие отношений ребенка в детской субкультуре. - М., 2000.

3. Артемова Е. Ю. Психология субъективной семантики. - М., 1980.

4. Артемова Л. В Національний дитячий садок на Україні // Дошк. виховання. - 1991. - № 6.

5. Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія: Історико-етнографічне дослідження. - К., 1977.

6. Артюх Л. Народне харчування, їжа, кухонне начиння // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Кн. 2. - Опішне, 1999.

7. Афанасьев В. Ф. Зтнопедагогика нерусских народов Сибири и Дальнего Востока. - Якутск, 1979.

8. Богин Г.И. Модель языковой личности в ее отношении к разновидностям текстов. Автореферат диссертации ... д-ра филол. наук.-Л., 1984.

9. Богуш А., Лисенко Н. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навч. пос - К., 2002.

10. Боплан Гійом Левассер. Опис України. - К., 1990.

11. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава, 1994.

12. Виноградов. Г.С. Народная педагогика. - Иркутск, 1926.

13. Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - Дрогобич, 2003.

14. Волков Г. Н. Этнопедагогика: Учеб. для студ. сред, и высш. пед. учеб, заведений. - М., 1999.

15. Волков Г. Н. Этнопедагогика. - Чебоксары, 1974.

16. Волков Г. Чувашская народная педагогика. - Чебоксары, 1956.

17. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К., 1993.

18. Ганнусенко Н. І., Мацейків Т. І. Ціннісні імперативи народного досвіду виховання // Цінності освіти і виховання: Наук.-метод. зб. / За заг. ред. О. В. Сухомлинської, ред. П.Р.Ігнатенка, Р.П.Скульського, упор.О.М.Павліченка. - К., 1997.

18. Гашимов А. Ш. Азербайджанская народная педагогика. - Баку, 1970.

19. Голованова Н. Ф. Социализация и воспитание ребенка. - СПб., 2004.

20. Гончаренко С. Український педагогічний словник. - Київ, 1997.

21. Горленко В. Рибальство // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Опішне, 1999. - Кн. 1.

22. Горленко В. Бджільництво // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Опішне, 1999. - Кн. 1.

23. Горленко В. Прядіння і ткацтво // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Кн. 1. - Опішне, 1999.

24. Гребінь І. Домівка в системі звичаїв та уявлень // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Кн. 2. - Опішне, 1999.

25. Дзюбишина-Мельник Н. Мова і духовність // Дошк. виховання. - 1990. -№ 12.

26. Дичківська І. М. Інноваційні педагогічні технології: Навч. посібник. - К., 2004.

27. Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.- уклад. В.В.Оліфіренко та ін. - Д., 1999.

28. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Т. 2. - Париж - Нью-Йорк, 1955-1997.

29. Зтнокультурная специфика язьїкового сознания. - М., 1996.

30. Зтнопсихолингвистика. - М.,1988.

31. Етнографія України: Навч. посіб. / За ред. проф. С. А. Макарчука. -Вид. 2. -Львів.

32. Жмудь Н. Етнічні стереотипи статевого виховання молоді // Народна творчість та етнографія. - 2003. - № 3.

33. Залевская А. А. Введение в психолингвистику. - М., 1999.

34. Иванов В. В. Природные символы как элементы знаковых систем культуры // Общество и природа. - М., 1981.

35. Измайлов А. Э. Народная педагогика. Педагогические воззрения народов Средней Азии и Казахстана. - М., 1991.

36. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. посібник. К., 1997.

37. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. - М., 1987.

38. Ключковская Г. Расшифрованные ... рушники // Зеркало недели. - 10 июля 1999р.- №27.

39. Кононенко В. Українська мова як національний феномен // Педагогічна газета. - лютий 2001. - № 2 (80).

39. Кононенко В. Символи української мови. - Івано-Франківськ, 1996.

40. Кононенко В. Шляхами народних приповідок. - К., 1994.

41. Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. - М., 2003.

42. Коваль Л. Г., Звєрева І. Д., Хлебік С. Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. -К., 1997.

43. Ковбас Б., Костів В. Родинна педагогіка: Навч,посібник. - Т.2. - Івано-Франківськ, 2004.

44. Космина Т. Поселення. Садиба. Житло //Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Кн. 2. - Опішне, 1999.

45. Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчук 3. О. Основи національного виховання: Концептуальні положення. -Умань, 1993.

46. Культура української мови / За ред. В. М. Русанівського. - К., 1990.

47. Лапин Н.И. Социокультурный подход и социетально-функциональные структуры // Социологические исследования. - 2000. - №7.

48. Латышина Д.И. История педагогики (История образования и педагогической мысли): Учебное пособие. -- М.: Гардарики, 2002. - 603 с.

49. Лем С. Модель культуры // Вопросы философии. - 1969. - № 8.

50. Лисенко Н.В., Лаппо В. В. Етнопедагогіка: Навчально-методичний посібник.- Івано-Франківськ, 2003.

51. Лотман Ю. О метаязыке типологических описаний культуры // КесЬегсЬез зиг 1ез зуз^етез з1зпШат5. ТЬе На&ие~ Рапз, 1973.

52. Макаров А. Світло українського бароко. - К., 1994.

53. Малахов В. А. Етика; Курс лекцій: Навч. посібник. - К , 1996.

54. Маслова Г. С. Народная одежда русских, украинцев и белорусов в XIX - начале XIX вв. // Восточнославянский этнографический сборник. - М., 1956.

56. Мухина В. С. Этнопсихология: настоящее и будущее // Психологический журнал. - 1994. - Т. 15. -№ 3.

57. Нидерле Л.Славянские древности / Пер. с чешек.. - М., 2000.

58. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. - К., 1996.

59. Ніколаєва Т. Вбрання // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Кн. 2. - Опішне, 1999.

60. Нудьга Г. Українська пісня в світі: Дослідження. - К., 1989.

61. Основи національного виховання: Концептуальні положення / В.Г.Кузь, Ю.Д.Руденко, З.О.Сергійчук та ін. - К., 1993. - Ч. 1.

62. Осорина М.В. О некоторых традиционных формах коммуникативного поведения детей //Этнические стереотипы поведения / Под ред. А.К.Байбурина. - М., 1985.

63. Пазенюк В. Культура та етноетика // Етнос і культура. Часопис Прикарпатського університету імені Василя Стефаника: Збірник науково-теоритичних статей. Гуманітарні науки / Головний редактор Кононенко В.І. - Івано-Франківськ, 2003. -№1.

64. Паламар Л. М. Лінгвістичні основи формування україномовної особистості. - К-, 1997.

65. Піча В. М. Довідковий розділ // Культурологія: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І - ІУ рівнів акредитації / За заг. ред. В. М. Пічі. - Львів, 2003.

66. Плавинский С.Л. Основы фамилистики (социологии семьи) // Российский семейный врач. - 2001. - №2.

67. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. - К., 1994.

68. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства. - К., 1993.

69. Пошивайло О. Гончарство в системі традиційно-побутової культури українців // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Опішне, 1999. - Кн. 1.

70. Потебня О.О. Естетика і поетика слова. - К., 1985.

71. Проскура О. В. С. Ф. Русова й концепція українського дитячого садка // Дошк. виховання. - 1991. -№ 10.

72. Пушик С. Перо Золотого Птаха. Повість. - Ужгород: Карпати, 1978.

73. Руденко Ю. Основи сучасного українського виховання. - К., 2003.

74. Русова С. Ф. Дошкільне виховання. - К., 1918.

75. Русова С. Ф. Нова школа. - К., 1925,

76. Савчук Б. Українська етнологія. - Івано-Франківськ, 2004.

77. Сковорода Г. Пізнай в собі людину / Пер. М. Кашуба; Пер. поезії В. Войтович. - Львів, 1995.

78. Скульський Р. Теоретичні та практичні аспекти української етнопедагогіки // Обрії. - 2004. - № 1.

79. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. - К., 1985.

80. Стаценко Н. Чумацтво // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Опішне, 1999.-Кн. 1.

81. Стельмахович М. Українська етнопедагогіка // Радянська школа. -1989-№6.

82. Стельмахович М. Народне дитинознавство - К., 1991.

83. Стельмахович М. Г. Українська родинна педагогіка: Навч. посібник. - К., 1996.

84. Стельмахович М. Г. Програми з українського родинознавства // Рідна школа. - 1993. - № 8.

85. Стефанюк С. К. Практичне народознавство (Національне виховання): Навчальний посібник. - Харків, 2002.

86. Струманський В.П. Виховна робота в національній школі: Навчальний посібник. - К., 1997.

87. Струманський В. Етнографічні засади емпіричного досвіду виховання і соціалізації молоді на Поділлі // Подільська старовина (наук, збірник).

88. Стеценко Н. Чумацтво // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Опішне, 1999. - Кн. І.

89. Сухомлинська О. В. Періодизація педагогічної думки в Україні: кроки до нового виміру // Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні 1992-2000. Збірник наукових праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук України. – Частина 1.- Харків, 2002.

90. Сухомлинська О. В. Історико-педагогічний процес: нові підходи до загальних проблем. - К., 2003.

91. Сухомлинський В.О. Розмова з молодим директором. - К., 1998.

92. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку.-К., 1974.

93. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. - Львів, 1994.

93. Українська минувшина. Ілюстративний етнографічний довідник. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1994.

94. Ушинський К. Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології // Вибрані педагогічні твори. У 2-х т. - Т. 1. -

_; К., 1982.

95. Ушинський К. Д. Прагнення до свідомої діяльності // Повне зібр. ворів: У 6т. -Т. 5.

96. Ушинський К. Д. Проблеми розвитку народної освіти // Вибр. пед. твори: В 2 т. - Т. 2.

97. Ушинський К. Д. Теоретичні проблеми виховання і освіти // Вибр. пед. твори: В 2 т. - Т. 1.

98. Ушинський К. Д. Про народність у громадському вихованні // Вибр, пед. твори: В 2 т. - Т. 1.

99. Ушинський К. Д. Педагогічні додатки до спеціальної психологічної частини // Повне зібр. творів: У 6 т. - Т. 6.

100. Ушинський К. Д. Керівництво до викладання за "Рідним словом". Обов'язки для наставника // Повне зібр. творів: У 6 т. - К., 1954.

101. Ушинський К. Д. Рідне слово // Вибр. пед. твори: В 2 т. - К., 1983.-Т. 1.

102. Ушинський К. Д. Про народність у громадському вихованні. Виховання і характер // Історія дошкільної педагогіки: Хрестоматія / Упоряд.: 3. Н. Борисова, В. 3. Смаль. - К., 1990.

103. Фіцула М.М. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів вищих пед. закладів освіти. - Тернопіль, 1997.

104. Франко І. Я. Двоязичність і дволичність // Літ.-наук. вісн. - Л., 1905.-Кн. 4.

105. Щербак І. обрядові форми статевої ідентифікації дітей в традиційній культурі українців // Народна творчість та етнографія - 2000. -№ 1.

106. Щербій Г., Гурошева Н. Символіка народного костюма // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Кн. 2. - Опішне, 1999.

107. Як використовувати народознавство в школі / За ред. чл.-кор. АПН України проф. Скульського Р. П. - Івано-Франківськ, 2000.

РОЗДІЛ П

ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ УКРАЇНЦІВ