3.2. Функції та характерні риси сучасної української родини

Розрізняють такі функції сучасної сім'ї: демографічно-репродуктивну (самовідтворення), виховну, господарсько-економічну, комунікативну, емоційно-інтимну, відновно-рекреативну або психотерапевтичну, дозвільно-оздоровчу, регулятивну тощо, які зазнали певної трансформації в процесі розвитку родинних відносин. Всі означені функції супроводжуються специфічними характерними рисами сучасної української сім'ї [14; 15; 16].

Особливих змін зазнала демографічно-репродуктивна функція української сім'ї (як і здебільшого й інших країн світового співтовариства), що забезпечує кількісне та якісне відтворення народонаселення країни, неперервність поновлення поколінь. Сутність репродуктивної функції сім'ї полягає не лише у фізичному відтворенні населення, а значно ширше - у духовному відтворенні суспільства, реалізації природної потреби виконання батьківського обов'язку, продовження роду, задоволення почуття материнства й батьківства.

Оскільки сім'я, родина є складовою підсистемою цілого ряду інших підсистем і систем - соціуму, етносу, нації, наднаціональної спільноти, світу, всесвіту - й окремі функції зумовлені співучастю в них, то їх об'єднують під назвою функцій самовідтворення. Серед суспільних функцій родини в системі самовідтворення нації, етносу, Роду, особистості виділяють такі: космогонічну - бути прикрасою Дерева світобудови (моральні чесноти, душевна краса, праця в гармонії зі світом); націотворчу - народжувати й виховувати українців -людей, що становлять українську націю; державотворчу - народжувати й виховувати гідних громадян Української держави; етнотворчу -виховувати потомство на етнічних традиціях, у гордості за свій етнос, в етнічній культурі, з етнічним менталітетом, впрошувати етнічних українців; родовідну - вести рід, прикрашати дерево роду примноженням добрих традицій, виховувати покоління відповідальним перед предками й нащадками, в потребі творити родини, виховувати дітей, онуків, правнуків; міжгенераційного єднання - забезпечувати тяглість історії; людинотворчу - родити й виховувати людину, особистість; соціотворчу - готувати членів соціуму, впливати на соціум через членів родини; духотворчу - виховувати український дух, український гонор, українську силу; культуротворчу - бути осередком розвитку як культури регіонального українського родинного побуту, так і національної та загальної культури; "домашнього вогнища" - гріти любов'ю, бути прихистком, генерувати, відновлювати сили людини; футуротворчу - творити майбутнє; удосконалювальну - поліпшувати генерацію, а значить, націю [9, 10].

Сьогоднішня українська сім'я виступає насамперед малодітною, а значить не здатною до самовідтворення народонаселення країни. Згідно з останніми переписами в Україні, сучасний рівень дітородної активності населення найнижчий за весь період післявоєнної історії України (на початок XXI ст. подібний рівень мали лише три країни - Чехія, Болгарія і Гонконг). У міських поселеннях України на межі XX і XXI ст. сумарна народжуваність опустилася до безпрецедентно низького рівня (0,9 дитини), який не спостерігається в жодній країні світу і є нижчим від рівня соціального мінімуму народжуваності (1 дитина) [25, 33].

Здійснений перехід від багатодітності (5 і більше дітей) до малодітності (1-2 дитини), від сім'ї, в якій кількість дітей зумовлювалась природними біологічними чинниками (великою смертністю), церковними вимогами-табу на переривання вагітності, економічними потребами виживання тощо, до сім'ї, де кількість дітей викликається новою необхідністю, пов'язаною з бажаннями батьків: жінка нарівні з чоловіком стає суспільним виробником, не бажає втрачати професійної кваліфікації, позбавлятись комунікацій із зовнішнім світом, не закриватись у чотирьох стінах домашнього побуту

Звичайно, в окремих випадках однодітна сім'я має можливості більше уваги приділити освіті дитини, зростанню її поінформованості, але, як зазначають спеціалісти (А. Макаренко, В. Сухомлинський), у вихованні єдиної дитини більше негативних, ніж позитивних чинників. Єдині діти - вимогливі до інших і поблажливі до себе, як правило, більш егоїстичні, пестувані, розбещені. Виростаючи, швидко гублять психологічний контакт із батьками, не мають достатніх навичок у спілкуванні, гірше підготовлені до майбутнього сімейного життя.

Відбувається перехід від сім'ї великої, нерозділеної, в якій разом проживало декілька поколінь (діти, батьки, діди, прадіди, інші родичі), до нуклеарної (одноядерної) сім'ї, що складається тільки з батьків та дітей. За різними джерелами, сьогодні в Україні приблизно 70-80% нуклеарних сімей. Однозначно нуклеаризація сімей далеко не позитивно впливає на засвоєння й ідентифікацію життєвого досвіду поколінь. У цьому відношенні набагато краще, коли родина проживає поблизу та члени родини мають більше можливостей для інтенсивного спілкування з іншими рідними та родичами. Тому зміцнення економічного становища сучасних сімей та побудова котеджів, великих будинків з окремим розподілом їх на декілька сімей значно поліпшить взаємну передачу життєвого досвіду молодшим поколінням. Адже в багатопоколінній сім'ї діти природно відчувають на собі вплив старших, переймають їх звички, спостерігають і копіюють їх взаємини, вчаться розуміти, співпереживати іншим людям тощо.

Змінились ролі членів сім'ї. Сучасна сім'я переживає перехідний період від патріархальної до біархатної сім'ї, де співіснує влада обох, де наявна рівність чоловіка й дружини як у правах, так і в обов'язках (авторитарний тип замінюється демократичним типом відносин у сім'ї, як у стосунках чоловіка й дружини, так і в стосунках батьків та дітей). Дружина, як і чоловік, стали економічно незалежними один від одного.

Правда, спеціалісти зазначають, що в українській родині зви-чаєво спостерігається велике пошанування жінки-матері, до котрої обернена глибока любов і навіть пієтизм її дітей упродовж усього їх життя, а це зумовлює рівноправні взаємини її з чоловіком і навіть її певні переваги, зафіксовані в окремих правових нормах (наприклад, у випадку розлучення батьківські права не мають такого величезного практичного застосування як материнські).

Мотив рівності, що пронизує українську психіку, підсилюється ще однією рисою "матріархатної" структури українського родинного життя. В українській родині після смерті батька сини діляться владою, бо тут ніколи не було звичаю (чи права) передавати всю землю як неподільну спадщину найстаршому синові. Сини (і дочки), рівні між собою, отримують однакові долі.

Це відповідає загальновизнаній "кордоцентричності української вдачі, її емоційно-почуттєвому характерові, втечі українця до "малого гурту", об'єднаного теплотою взаємин. Структура української родини впливає на ставлення українця до влади. Оскільки батько найчастіше виступає як каральний чинник, не виявляючи до дитини любові й опіки, - вона не в змозі приязно ставитися до нього. Доростаючи, вона намагається якомога швидше вирватись з-під його авторитарного ставлення. До цього додається психологічний мотив, що спрацьовує на рівні підсвідомого: рівність "синів" однієї "матері" не можна порушувати. А тому найкраще, коли кожен - сам собі пан і жоден не піднімається над іншими. Звідси - глибоко закорінене в душі особливе ставлення українців до ідеї рівності.

"Матріархатний" характер української родини, де практично вся ефективна влада належить матері, яка до того ж повністю бере на себе виховання дітей, зумовлює ідентифікацію дитини головним чином із матір'ю, наслідуючи типові для жіночої свідомості норми поведінки, характер моралі, настанови до життя.

Виховна функція сім'ї в суспільстві розглядається як цілеспрямований систематичний вплив батьків на своїх дітей з метою підготовки їх до життя й прищеплення різнобічних особистісних інтегративних якостей. Своєрідність і необхідність сімейного виховання полягає в тому, що воно більш емоційне за своїм характером, ніж будь-яке інше, оскільки його провідником є батьківська любов до дітей і почуття прихильності, довіри дітей до батьків. Як мала група сім'я найбільше відповідає вимогам поступового залучення дитини до соціального життя і поетапного розширення її світогляду і досвіду. З іншого боку, сім'я як диференційована соціальна група представляє різні вікові, статеві, професійні "підструктури".

Виховна функція сім'ї передбачає реалізацію батьками суміжних функцій: турботи, піклування; допоміжного супроводу й організації життєдіяльності; стратегічної (перспективні цілі, шляхи їх досягнень); інформаційної та ідеологічної (що, де, коли, як, оцінка суспільних подій); консультативної (поради, зауваження); регулювальної (з ким товаришувати, де вчитись, що купувати, що відвідати тощо); оцінної.

Відсутні в умовах сучасної однодітної сім'ї й обставини для формування власного педагогічного досвіду вихователя у батьківській сім'ї, що в кінцевому результаті спричиняє низький рівень педагогічної культури батьків: тільки 25 % із них намагається, але не завжди вміє застосовувати свої педагогічні знання та навички вихователя.

Вплив культури на індивідуальний характер, на ментальність та вдачу людини відбувається у її ранні роки через родину, що відтворює культурне середовище етногрупи. Те, що є спільною у способі родинного виховання, і формує певні риси національного характеру. Це спільне не вичерпується конкретними вказівками й порадами дитині. Воно головним чином виявляється у традиціях і нормах даної культури, що їх персоніфікують батьки. З "інтроекцією" своєрідного родинного стилю життя у глибинне несвідоме дитини входить певна система вартостей, якої вона дотримується впродовж життя. Пізніше культурні впливи торкаються здебільшого поверхні психіки. З такого погляду національний характер постає продуктом даної культури і водночас, персоніфікуючись, носієм її, продовжувачем культурних традицій і норм у наступних поколіннях.

Функція родини у формуванні молодого покоління втілюється в різноманітних конкретних виховних завданнях, які проголошуються та реалізуються наукою й практикою через формування різнобічних аспектів загальної культури людини та її численних складових: психічної, фізичної, інтелектуальної, емоційної, комунікативної, статевої, креативної, громадянської, правової, духовно-моральної, трудової, господарсько-економічної, естетичної, екологічної, демографічної, культури сім'янина тощо.

Важливими народно-педагогічними методами стимулювання, заохочення, спонукання дітей, корекції їх поведінки у сучасній сім'ї є:

- створення колективної думки схвалення, аналізу вчинку (поведінки) чи засудження дій дитини;

- заохочення позитивних вчинків, спонукання до них, стимулювання якомога осмисленіших дій школяра;

збудження інтересу до кінцевого інтересу діяльності, розкриття очікуваної радості від нього;

- формування усвідомленої необхідності заборони негативного, спотвореного та застереження дитини від необачних вчинків; напучення і навіювання потреби поводити себе і жити так, щоб одержати схвалення батьків, вчителів, дорослого оточення, однолітків, власної самооцінки;

- використання своєрідних і різноманітних народних методів покарання дитини за вчинки різної значущості.

- нетрадиційне наставляння з використанням казкових колізій, прикладів, певних паралелей, прийомів тощо (класичним зразком у цьому плані с використання казок В. Сухомлинського, зокрема "Казки про гуску") [14].

Важливими є також традиційні народно-педагогічні методи формування громадянської поведінки дитини, нагромадження її життєвого досвіду:

- привчання до сумлінного виконання обов'язків у школі, сім'ї, в оточенні друзів, обов'язків перед суспільством; чергування постійних та разових доручень і вправлянь на вироб­лення певних умінь і навичок;

практична життєдіяльність дітей у виконанні різноманітних ролей працівника, трудівника, сім'янина;

дотримання загальноприйнятих норм і традицій укладу життя українців тощо.

Своєрідне застосування в умовах сім'ї знаходить і організація методів самовиховання, самовдосконалення особи, що будується на самоаналізі вчинків, самодисципліні, самоконтролі, самозастереженні, самопереконанні, самосхваленні, самозобов'язанні, самоосуді. Важливу роль у вихованні особистості мали й мають давні релігійні традиції.

Основний вклад батьків у педагогічну підготовку молодого покоління до сімейного життя полягає у формуванні в дитини певного ставлення до сім'ї, усвідомлення її особистої значущості. Саме від батьків, від успіху чи неуспіху їх власного подружнього життя багато в чому залежить, яким буде це ставлення. Гармонійні взаємини батька й матері, їхня турбота один про одного - все це передумови того, що молоді люди, які виросли в такій обстановці, створять міцну, щасливу сім'ю.

Педагогічний потенціал родини включає формування у юнаків та дівчат уявлень про взаємини й виконання ролевих функцій членів сім'ї, специфіку сімейного виховання, виховні функції батька й матері, педагогічний такт батьків, шляхи підвищення педагогічної культури, усвідомлення емоційного стану своєї дитини, а також озброєння дітей конкретними знаннями й уміннями з основ самовиховання. Це, насамперед, розуміння того, що виховання дітей - це громадянський обов'язок, тому необхідне відповідальне ставлення до народження дитини (знати щодо впливу алкоголю на народження дитини, спадковості на потомство, враховувати стан здоров'я чоловіка й дружини, володіти необхідними навичками догляду за дитиною).

Безперечно, батьки повинні володіти певними психолого-педа-гогічними знаннями, які включають знання розвитку особистості дитини, задоволення потребнісно-мотиваційної сфери, знання прояву батьківських почуттів, методів впливу на дитину. Знання народних традицій, обрядів, звичаїв, пісень, взагалі української народної культури лише збагатить виховний процес у будь-якій сім'ї. На думку І. Гребеннікова, педагогічна підготовленість батьків є основним компонентом педагогічної культури. Це необхідні фізіолого-гігієнічні й психолого-педагогічні знання про особливості розвитку й виховання дітей, про роль в цьому сім'ї, батьків, про цілі, засоби та результати педагогічної діяльності, умови її ефективності. Психолог А. Співаковська стверджує, що батькам необхідно все життя учитися любити своїх дітей, учитися проявляти свою любов найбільш корисним для цітей шляхом [ЗО].

Сучасні дослідження свідчать, що потрібно насамперед форму-ати емоційну сферу дитини. Саме через міжособові контакти у сім'ї формується діапазон емоційних проявів - такі почуття, як радість, ахоплення, порив, сум, тривога, сором, гнів, обурення, ніяковість (М. Буянов, А. Захаров та ін.).

Значення батьківського впливу на формування сім'янина підкреслює І. Гребенніков: "Які батько і мати, який характер їх стосунків один до одного, до дітей, які їх прагнення, діяльність, поведінка, їх батьківське обличчя - все це в першу чергу відбивається на рівні виховання їх дітей. Сімейні традиції, внутрішній розпорядок життя сім'ї, рівень освіти і педагогічної культури батьків - все це також впливає на підготовку особистості до сімейного життя. Але важливе значення має не якась окремо взята умова, а їх комплекс, виховний клімат сім'ї в цілому" [5].

Діти, ставши батьками, будуть намагатися перенести в свою сім'ю ті ж методи виховання, якими виховували їх батьки. Про абсолютне переймання моделі виховання з батьківської сім'ї не можна говорити, адже кожна сім'я - особливий організм, але така тенденція спостерігається. До основних умінь та навичок, якими повинні оволодіти батьки, відносяться такі: розуміння поведінки дітей; спостережливість; педагогічна уява, тобто уміння перейти у світ дитини, щоб слово не поранило, не скривдило. Нетактовна, неделікатна поведінка батьків ніколи не викликає у дітей бажання стати кращим, щось зробити добре. Педагогічний такт виробляється поступово і є набутою здібністю, яка постійно застосовується.

Особливе значення мають міжсімейні родинні зв'язки. Де, як не в родині дитина може перейняти досвід старших поколінь, навчитися доглядати за молодшими братиками і сетричками? При відсутності таких взаємин їх можуть компенсувати певною мірою сусідські міжсімейні стосунки, від урізноманітнення яких залежить і повноцінна підготовка майбутнього сім'янина.

Високий рівень емоційної емпатії - важлива умова педагогічної підготовки сім'янина. Батьки повинні бути добрими й чуйними не тільки у ставленні до своєї дитини, а й до інших дітей, до оточення, якщо вони хочуть, щоб їхні син чи донька були добрими, чуйними й доброзичливими в майбутньому. Справжня доброта, як основа ставлення до оточення, робить дитину здатною розуміти і прощати. Якщо батьки бувають невиправдано дратівливі у спілкуванні з дитиною, з іншими людьми, недовірливими, то і їхня дитина, як правило, так само буде злою, недовірливою, підозрілою, підступною, бездуховною, хоч не виключено, що при цьому вона виросте розумною, вихованою, працьовитою й вправною. Але вона буде позбавлена, сама не усвідомлюючи цього, найбільших радощів життя, найвищого призначення людини - безкорисливо робити добро іншим.

Господарсько-економічна функція невіддільна від інституту сім'ї, оскільки на всіх етапах свого розвитку сім'я була осередком із своєрідними особливостями виробництва, споживання й обслуговування своїх членів. Це форма реалізації потреб, причому найбільш нагальних і невідкладних, невіддільних від людини як продукту природи (потреба в їжі, житлі, одязі тощо). Це також взаємодія із суспільним виробництвом, учасниками якого є члени сім'ї, для задоволення їхніх матеріальних та духовних потреб; ведення домашнього господарства, що включає обслуговування членів сім'ї, виробництво деяких матеріальних благ (підсобне господарство, домашнє натуральне виробництво); формування сімейного бюджету, врахування і балансування його прибуткової та витратної частини, організація процесу споживання, яка означає встановлення певних пропорцій і співвідношень між формами, джерелами і способами задоволення потреб.

В умовах науково-технічного прогресу особливо яскраво проявляються відмінності у професійних заняттях та інтересах. Якщо раніше членів сім'ї поєднували спільні господарські справи, то сьогодні подружжя займається своєю професійною діяльністю відособлено. Як правило, відсутні спільні професійні інтереси (залишаються тільки зовнішні ознаки (переміщення на службі, зміни в зарплаті), члени сім'ї стають менш цікавими один одному. Відбувається перехід сім'ї з осередку, що поєднував виробництво й споживання, у суто споживацький осередок. Нині засоби забезпечення життєдіяльності родини здобуваються, як правило, поза сім'єю. Характер впливу господарсько-економічної функції на взаємини в сім'ї може бути двояким: справедливий розподіл господарсько-побутової праці в сім'ї, як правило, сприяє зміцненню подружніх і батьківсько-дитячих стосунків, несправедливий розподіл (коли весь тягар лягає на дружину, чоловік виступає в ролі "хазяїна", діти - в ролі споживачів) впливає несприятливо і веде до руйнування сім'ї.

Суперечності між виробничою й побутовою ролями жінки, що нерідко постають джерелом напруженості, ведуть до послаблення взаємостосунків подружжя, відносин з дітьми і є однією з причин зниження народжуваності.

Постійно зростає роль психологічних, моральних чинників зміцнення сім'ї. Комунікативна функція задовольняє потребу членів сім'ї у спілкуванні й взаєморозумінні. Психолого-педагогічні дослідження підтверджують, що формування різних соціальних орієнтацій, установок, емоційної культури, моральне й психічне здоров'я людини перебувають у прямій залежності від характеру внутрішньосімейного спілкування, від прояву в спілкуванні психологічних установок, насамперед дорослих, від морально-психологічної атмосфери в сім'ї. Виділяють такі компоненти комунікативної функції: організація внутрішньосімейного спілкування, посередництво сім'ї в контакті своїх членів із засобами масової інформації, літературою, мистецтвом; вплив сім'ї на різноманітні зв'язки своїх членів з оточуючим природним середовищем і на характер його сприймання.

До чинників, що зумовлюють особливості внутрішньосімейного спілкування, відносяться: багатоаспектність сімейних стосунків (економічні, ідеологічні, статеві, морально-родинні тощо), їх природність, постійність, глибока інтимність, взаємозацікавленість, спрямованість на забезпечення всіх сторін життєдіяльності членів сім'ї.

Нині спостерігається високий ступінь автономного спілкування дітей, відірваності дітей від батьків через різні причини: внаслідок того, що значну частину часу батьки проводять окремо, зайнятість на виробництві та спілкування поза ним у колі близьких друзів, у той час як діти перебувають поза домівкою (недавні штучні "школи повного дня"); зайнятість дітей гуртковою діяльністю за інтересами (без участі батьків); відсутність каналів і програм спільного з батьками перегляду телепередач; комп'ютерний бум ігрових програм, високий рівень дитячої підготовки та участі дітей у них поза домом; відповідно низький рівень комп'ютерної грамотності батьків та відсутність батьківського супроводу й допомоги у комп'ютерну спілкуванні їх дітей; ігнорування батьками можливостей залучення дітей до комунікативної взаємодії з рідними через підготовку й святкування релігійних свят, виконання календарно-обрядових дійств.

Типовими формами комунікативної взаємодії членів сім'ї є: перегляд телепередач, читання й обговорення книг, журналів, газет;

- ведення господарства, робота в саду, на городі, дачі; спільні бесіди, прослуховування радіопередач; спільне проведення дозвілля, сімейні походи й прогулянки.

Емоційно-інтимна функція - задоволення емоційних та сексуально-еротичних потреб членів сім'ї, формування емоційно-інтимної культури сім'янина. На нашу думку, поняття емоційно-інтимної культури сім'янина включає три основні взаємопов'язані аспекти емоційно-інтимних відносин членів сім'ї, що перебувають у стійкій єдності та взаємозумовленості: емоційна культура, статева культура, культура інтимних взаємин.

Необхідними складовими елементами емоційної культури є: мотиви емоційного світовідчуття (цікавість до емоційної сфери іншої людини, прагнення зрозуміти почуття й настрій навколишніх, бажання усвідомлено керувати своїм настроєм); - емоційні відчуття й сприйняття навколишньої дійсності та свого "Я" (відчуття радощів, захоплення, здивування, сприйняття емо­ційного стану і настрою оточення та ін.);

знання та вміння, які розкривають емоційну природу людини (знання про емоційну сферу людини, види емоційних станів і реакцій організму на впливи середовища, вміння об'єктивно оцінити емоційні обставини, подолати негативні емоції, використовувати знання про емоційну сферу у встановленні позитивних емоційних контактів);

емоційна регуляція діяльності (здатність співпереживати, співстраждати, дарувати оточенню радість, подавлювати власний гнів); емоційність (здатність бачити життя в ясних тонах, вразливість, сприйняття чужого горя, радості, смутку);

емоційний самоконтроль і самооцінка (здатність керувати своїми бажаннями, контролювати емоції, оцінювати емоційну ситуацію й адекватно реагувати на неї) [29, 7].

Великий вплив на уявлення про статеву мораль мають засоби масової інформації. Через поширені в суспільстві явища фемінізації відбувається фемінізація чоловічої половини, своєрідна ожіночненість чоловіків і, відповідно, зворотна тенденція - маскулінізація жінок.

Відновно-рекреативна або психотерапевтична функція сім'ї -це взаємна підтримка життєвого тонусу членів родини, "погладжу-вання" (ласка й увага один до одного) та "резонування" (розуміння й допомога один одному в самореалізації й особистісному розвитку членів сім'ї). Кожний член сім'ї потребує бути впевненим у спокійному, турботливому ставленні до нього рідних і близьких. Без взаємної уваги, праці і зусиль всіх членів сім'я не може виконувати відновну роль - бути психотерапевтичним осередком, де можна знімати напругу, давати кожному відчуття душевного комфорту. Значущість відновно-рекреативної функції особливо зростає в наші дні, коли ритм життя помітно прискорився, а сучасна техніка й потік інформації вимагають максимальної зібраності й чіткості, створюють нервові перевантаження. Від цієї функції сім'ї багато в чому залежить психологічне здоров'я подружжя та його дітей, психологічна врівноваженість і стійкість, психологічне задоволення життям і самим собою, більш висока психологічна підготовленість до подолання різних життєвих труднощів і криз.

Дозвільно-оздоровча функція сім'ї служить засобом поновлення фізичних і духовних сил людини, готує її до подальшої трудової й громадської діяльності. Зростання тривалості дозвілля - одна із закономірностей і один із показників суспільного прогресу. Дозвілля - це вільний час, яким людина розпоряджається повністю на свій вибір і смак, а вільний час - одна із соціальних цінностей, період рекреації, необхідний людині для відновлення сил, затрачених на основну діяльність - роботу чи навчання. Необхідна інтенсифікація дозвілля, установка на змістовний відпочинок. Організація сімейного відпочинку має виходити із загальних інтересів усіх членів сім'ї.

Хочемо зазначити про умовність виділення саме таких, а не інших функцій. Дехто з учених виділяє ще окремо регулятивну, фелі-цитологічну (прагнення сімейного щастя) функції сім'ї та інші [2, 6-7; 13, 226-227]. Як видно з аналізу змістових компонентів виділених нами функцій, окремі їх складові частини накладаються в рамках декількох функцій, знаходяться в тісному взаємозв'язку та єдності.

Виділяють окремі типові моделі сучасної сім'ї. Наведемо декілька таких підходів [16, 15-16; ЗО, 47-55].

І. Сім'я-фортеця, "замкнута сім'я", автономна сім'я, побудована на малореальних уявленнях подружжя. Один або двоє з подружжя вірять, що "ти належиш мені", що в сім'ї "я ніколи не відчую себе самотнім", що "ревнощі - це вимір кохання" тощо. Вони впевнені, що чоловік і дружина завжди повинні бути разом, що конфлікти -це перша ознака згасання кохання. Майбутнє таких сімей, побудованих на романтичних уявленнях, не передбачає нічого втішного. Попереду у них або нескінченні сварки через нездійсненні надії, або розлучення.

2. "Дуб з плющем". Один з подружжя - "дуб", тобто опора для іншого, володар його життя; інший, подібно до плюща, обвивається навколо "дуба", знаходячи в ньому опору й перекладаючи на його плечі весь тягар проблем. До речі, "дуб" - не завжди чоловік. Буває, що такі сім'ї живуть добре, якщо розподіл ролей відбувся за взаємною згодою. Але частіше в таких сім'ях щастя немає, бо немає сердечності.

3. "Шлюб борців", дім-каторга. Лише прозвучить весільний марш, починається боротьба за головування в сім'ї. Кожна дрібниця -конфлікт, долання опору іншого здійснюється без дотримання правил комунікації. Буває, правда, що такі союзи існують довго, але радості від них немає. І. "Незалежні", дім-готель, коли кожен з подружжя береже своє право на власну свободу (інколи - аж до права на позашлюбні зв'язки). Буває, такі подружжя навіть живуть окремо, зустрічаючись час від часу на території однієї із "сторін". Кожен любить говорити про свою прогресивність, відсутність забобонів, про нову мораль. Але це - шлюб без справжнього кохання. Живуть такі подружжя без сварок і конфліктів, шлюб їх часто недовговічний. 5. Шлюб соратників, синкретична сім'я. Тут панує намагання допомагати один одному в розвитку особистості. Чоловік і жінка кохають одне одного, але не тим коханням, що вимагає повної монополії на почуття й помисли одного з подружжя, а коханням тверезим, зрячим, більш довговічним. Суперечки тут не стають джерелом образ, а навпаки - двигуном подружнього корабля.

Соціолог В.Юстицький виділяє такі типові моделі сімей (16): Сім'я з орієнтацією на соціальну недовіру ("недовірлива сім'я"), недовірливість до оточуючих, намагання в усьому бачити прихований зиск, загрозу; неконтактність, заздрісність; сприймання оточення як людей аморальних (ми завжди праві, всі навколо - винні).

1. Сім'я з орієнтацією на задоволення ("легковажна сім'я"): потяг до сьогоднішніх задоволень, безтурботне ставлення до майбутнього, відсутність будь-яких планів; небажання долати труднощі, сім'я живе за інерцією; не вистачає багатьох речей; ніхто не бере на себе відповідальності; сім'я конфліктна.

2. Сім'я з орієнтацією на "авантюризм" в досягненні мети ("хитра сім'я"): високо цінується підприємливість, спритність у досягненні життєвих цілей; основне - досягнення успіху "найкоротшим шляхом", при мінімальних затратах праці і часу; легко переходить межі дозволеного, закони й моральні норми - ніщо, їх при потребі можна обійти; сумнівна діяльність; прагнення використати оточення в своїх цілях, вигідні знайомства; скептичне ставлення до таких якостей, як працелюбство, терпіння, наполегливість.

3. Сім'я з орієнтацією на застосування сили ("конфліктна сім'я"): процвітає культ фізичної сили; поняття "мужність", "сміливість", "прямота", "безкомпромісність" трактуються "з позиції кулака"; вживаються грубі слова, бійки, неперервні конфлікти в самій сім'ї; агресивна поведінка щодо зовнішніх противників, а то й сусідів.

Характеризуючи життєвий цикл сучасної сім'ї, виокремлюють такі фази сімейного життя [2, 12-14]: залицяння (характерні ознаки цього періоду: відсутність досвіду самостійного, фінансово незалежного життя, житлові проблеми з лібералізацією сексуальних стосунків, що ведуть до поширення альтернативних форм шлюбу, підвищення рівня позашлюбної народжуваності); фаза життя без дітей (встановлення правил співжиття, розподіл обов'язків, узгодження інтересів, визначення цінностей, сексуальна адаптація, пристосування до родичів тощо); фаза експансії (народження дітей; узгодження стосунків молодят з молодими бабусями й дідусями, ускладнення проблем: напруженість бюджету, дефіцит часу, обмеження можливостей рідпочинку, складність поєднання домашніх обов'язків із трудовою діяльністю й т.ін., перебудова функціонально-рольової структури сім'ї); фаза стабілізації сім'ї (вирішення проблем, пов'язаних із кризою середнього віку батьків та кризою дітей підліткового віку; прояв елементів розбалансованості колективістських стосунків, емоційної близькості; поява сексуальних проблем подружжя, неадекватності способів взаємодії подружжя, батьків та дітей); фаза, коли діти залишають батьківський дім (порушення звичних правил і стереотипів взаємодії, проблема компенсації емоційних втрат у зв'язку з віддаленням дітей від сім'ї, актуалізація нових життєвих цілей та цінностей на основі ситуації "порожнього гнізда"); фаза овдовіння (адаптація до зміни структури сім'ї).

Кожна фаза життєвого циклу сім'ї характеризується специфічними особливостями, зумовленими тенденціями її розвитку і пов'язаними з такими об'єктивними причинами, як науково-технічний прогрес, урбанізація, міграція населення, розвиток засобів масової інформації, емансипація тощо [2, 12-14].

Необхідно зазначити про умовність виділених фаз, які в окремих випадках можуть співпадати, а в окремих специфічних умовах типологічної "різношерстості" сімей своєрідно проявляються. Так, зокрема, розрізняють такі етапи життєвого циклу неповної сім'ї: 1) перехідний період, що веде до утворення неповної сім'ї; 2) утворення неповної сім'ї; 3) період нестійкості сімейних відносин; 4) період стабілізації сімейних стосунків; 5) період дестабілізації сімейних відносин; 6) руйнування сім'ї та її перехід у новий тип сім'ї (повну змінену сім'ю тощо). Варто зазначити, що необов'язково кожна неповна сім'я переходить через виділені етапи життєдіяльності, в деяких випадках окремі етапи відсутні або зведені до мінімуму.

Таким чином, сучасна українська сім'я характеризується нук-леарністю, малодітністю, порушенням структури сімейних відносин і появою значної кількості неповних сімей, сімей з прийомними дітьми, опікунських сімей, трансформацією традиційних сімейних ролей.