2.1. Психологічні особливості соціалізації особистості в контексті етнокультурної парадигми

Сучасне бачення проблем виховання особистості з точки зору психології передбачає розгляд індивіда у контексті соціокультурної, етнопсихологічної реальності. Причетність людини до конкретного соціокультурного середовища, в якому вона розвивається, формується і стає індивідуальністю, очевидний факт єдності особистості та соціуму. Завдяки активності людини її життєвий шлях, відображення нею етнокультурної реальності перетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального життя. Складний процес взаємовпливу один на одного і є причиною розвитку та становлення індивіда. З точки зору соціальної психології активність індивіда зумовлена людською потребою належати до конкретного соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою. На стадії переходу взаємовідносин і зв'язків етнокультурні стереотипні вимоги групи спонукують індивіда до вироблення відповідної лінії поведінки й вибору конкретного її варіанта. Йдеться, таким чином, про соціалізацію особистості, складовою частиною якої є виховання.

Згідно з найбільш поширеним визначенням, соціалізація (від лат. зосіаііз - суспільний) - це процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння нцу соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві. В процесі соціалізації у людини формуються соціальні якості, знання, вміння, відповідні навички, що дає їй можливість стати дієздатним учасником соціальних відносин. В основі розуміння соціалізації особистості у контексті етнокультурної парадигми лежить характеристика соціального типу особистості як специфічного утворення, продукту етнопсихологічного відображення соціального життя, соціальних відносин. Соціалізація ширша за виховання, вона є як організованим, свідомо здійснюваним впливом на особистість, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним процесом.

Соціалізація індивіда передбачає виховання й становлення не абстрактної особистості, яка знаходиться поза простором і часом, а людини, що діє й розвивається в певному соціокультурному середовищі та на конкретному етапі розвитку суспільства. Отже, виявити, проаналізувати та зрозуміти ті основи, на яких ґрунтується знання про засвоєння людиною норм і цінностей суспільства, неможливо без вивчення соціокультурних, етнопсихологічних впливів на індивіда. Розвиток, виховання та становлення особистості в соціумі є процесами, коли при засвоєнні етнокультурного досвіду та умов життя здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом в реальну можливість і перетворення її в дійсність як результат, сукупність усіх реалізованих можливостей, що надані індивіду.

Здавна люди помічали залежність своєї поведінки від соціального оточення та від власної психіки, що спонукувало їх пристосовуватися до умов життя й водночас проявляти здатність до вільного вибору. В історії психології таке поєднання психіки та зовнішніх впливів і спонук зафіксоване в численних теоретичних концепціях щодо вивчення проблеми співвідношення "індивідуального" і "соціального" в особистості, яке ґрунтується на філософських засадах, психологічних дослідженнях, - від антропологічних, згідно з якими людина насамперед біологічна істота, що і визначає її роль і місце в соціумі, до таких, які за основу беруть пріоритет соціального середовища в соціалізації особистості. І від того, що переважає, залежить теоретичне обґрунтування типу та соціальної програми поведінки індивіда, стратегії дії, інших психологічних характеристик людини.

Окремі психологи, вивчаючи особистість, намагаються представити її "вростання" в культуру суспільства, як чисто "духовний процес". Представники символічного інтеракціонізму розглядають соціалізацію як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей, які відбуваються в первинній групі шляхом "прийняття ролі іншого". Інші теоретики трактують соціалізацію індивіда як перехід від чисто біологічного до соціальних етапів розвитку, розуміючи під соціалізацією процес навчання, адаптації. В дійсності суспільні відносини своїм існуванням перетворюють природні функції в соціальні, ставлячи їх на службу суспільному розвитку.

Щодо соціального руху, який виступає як особлива, вища форма саморозвитку, то він має різні рівні, різний характер прояву: він включає в себе історичний рух суспільств, класів, національних груп; в ньому втілюється розвиток людини як головного моменту історичного процесу, розвиток суспільного індивіда. Психологія в аналізі проблем, пов'язаних із вченням про соціальний рух, виокремлює свої особливі аспекти: виявлення його закономірностей, таких, наприклад, як оперування ідеальними об'єктами, формування внутрішньої позиції суб'єкта, його розвиток в процесі власної діяльності та інші, більшість з яких ще потребують свого дослідження. Водночас варто підкреслити головне: з тих часів, як людина зуміла створити новий предметний світ, цивілізацію, яка ею керується і з якою зв'язані сфера символів і розвиток відносин, вона виділилася з тваринного світу й розвивається за принципово новими законами соціального руху, що і робить її людиною, особистістю.

З моменту народження людина знаходиться в світі собі подібних, в соціально-економічних, політичних, етнокультурних, соціально-психологічних умовах. Нею використовуються предмети й засоби, що створені в історії людства, вона володіє мовою як соціальне сформованим інструментом мислення, з допомогою якого засвоює загальнолюдський досвід і спілкується з іншими людьми. В цих процесах засвоєння людиною соціального досвіду та культури бере участь зір, слух, нюх, смак, мислення, відчуття, бажання, діяльність, любов, тобто всі чинники її індивідуальності. При цьому самі ці чинники, самі можливості сприймання світу - в кольорах, музиці, слові - завойовано людиною й засвоюється нею в постійній взаємодії з іншими людьми, в результаті вивчення явищ, предметів, у процесі перетворювальної діяльності.

Соціалізація особистості - це культурно-історичне відтворення індивіду як людини, що є носієм родової сутності людства, це присвоєння ним суспільно вироблених здібностей через оволодіння способами діяльності. Щоб скористатися багатствами, які накопичені людством, його досягненнями, кожне нове покоління повинно оволодіти ними, а для того воно само повинно здійснювати таку діяльність, яка була б адекватна втіленій в ній діяльності попередніх поколінь. Така діяльність в готовому вигляді індивіду не дана і в його тілесній природі не задана, а представлена в результатах і досвіді діяльності людей, присвоєння яких, оволодіння досвідом - є тою формою, в середині якої здійснюється розвиток психіки, свідомості людини, її особистості.

При цьому важливою є роль власної активності індивіда в його взаємодії з соціальним середовищем. С. Рубінштейн стверджував, що розвиток "індивідуального" - це здатність особистості ставати суб'єктом, досягаючи в цьому становленні найвищого рівня суб'єктивності [14]. Таким чином, внутрішня природа особистості виявляється лише через відображення зовнішнього. Отже, психічне одночасно є й реальністю, й відображенням реальності. Основою щодо цих міркувань вченого є теза про те, що "соціальне" (зовнішнє) співвідноситься з "індивідуальним" (внутрішнім), діє через нього і в такому розумінні від нього залежить. Водночас внутрішнє має й своє, безпосереднє джерело активності та розвитку, результатом чого є не тільки перетворення зовнішнього соціального середовища, але й формування специфічно цілісного, відносно самостійного внутрішнього світу індивіда. При цьому суперечність між зовнішнім та внутрішнім стає джерелом розвитку особистості в суспільстві.

Така постановка питання робить одночасно людину й залеж­ною від етнокультурних особливостей соціуму, й самодостатньою, вільною особистістю. В психології знаходимо такі ознаки свободи психологічних феноменів: здатність людини визначатись у своїй діяльності незалежно від зовнішніх чинників (завдяки тому, що вона може довільно віддавати перевагу окремим із потреб, що породжуються цими чинниками); можливість людини створювати принципово новий продукт, якого не було в її досвіді; побудова програми поведінки та діяльності на основі накопиченого досвіду [10]. За таких умов людська психіка здатна не лише підкорятися зовнішнім чинникам, але й діяти самостійно. Однак жодні зовнішні впливи самі собою не можуть спричинити активність людини, якщо вони на стануть мотивами, не дістануть суб'єктного осмислення в особистості. Таким чином, аналіз співвідношення "індивідуального" й "соціального" дозволяє розкрити в особистості суттєве, типове, що закономірно формується в конкретно-історичній, етнокультурній системі соціальних відношень, у рамках певного класу або соціальної групи, соціального інституту й соціальної організації, до яких належить особистість.

Розвиток, виховання, становлення та формування людини в суспільстві здійснюється через різноманітні соціальні спільності: соціальні групи, соціальні інститути, соціальні організації та прийняті у суспільстві соціальні відносини, норми, цінності, традиції, тобто через культуру. Індивід, включившись у сукупність соціальних систем, кожна з яких здійснює на нього систематичний вплив, стає не тільки елементом соціальної системи, але й сам представляє систему, що має складну структуру. Прилучившись до суспільних відносин, особистість одночасно є їх суб'єктом і об'єктом. Тобто правильно говорять: "Які люди - таке і суспільство". Але не менш вірним є й інше висловлювання: "Яке суспільство - такі й члени цього суспільства", з якого випливає, що не тільки життєдіяльність людини характеризує якісну своєрідність суспільства, але й суспільство формує індивіда як особистість, здатну до спілкування, взаємодії, творчої діяльності, прояву професіоналізму та власного "Я".

Соціалізація особистості розглядається в єдності внутрішньої психічної й зовнішньої практичної діяльності. З одного боку, етнокультурні властивості особистості проявляються, формуються і розвиваються в соціумі, з іншого, - соціальне середовище, володіючи великою кількістю ступенів свободи, у значній мірі визначається особистими якостями та можливостями індивіда. Це сприяє посиленню вимог до поведінки особистості, її компетентності, робить залежним успіх її діяльності від власних знань, умінь та навичок [7; 8). Компетентність у даному контексті трактується як інтегральна якість особистості, що пронизує всі її професійно-особистісні утворення, як оформленість індивідуальної програми поведінки в системі соціальних відносин, мотиваційна приналежність до конкретного соціального середовища, спрямованість на розвиток загальних та спеціальних здібностей, прагнення до збереження та розвитку національних традицій певного соціального інституту та тієї групи, в якій відбувається її соціалізація, загалом, як сформованість особистісного стилю життя індивіда.

Зміни відбуваються не тільки в особистості, не тільки особистість проявляє активність по відношенню до себе і до групи, соціального оточення, а й змінюється суспільство, в якому ця особистість розвивається, сам соціум активно впливає на неї. Соціокультурний, політичний, економічний процеси можуть як сприяти прогресивному розвиткові людини, так і гальмувати його. Саме тому адекватні уявлення про соціалізацію особистості можуть бути отримані лише при розгляді названих складових в єдності й лише при відсутності прибільшення чи применшення ролі одних або інших (особи або суспільства).

Хоча людина розвивається у взаємодії з навколишнім середовищем, життя її є індивідуальним надбанням, процес соціалізації особистості залишається глибоко неповторним явищем. Сучасна психологічна думка з питань схожості й відмінностей людини представлена переважно двома підходами: еволюціоністським (підкреслює спорідненість людей) і культуральним (робить наголос на відмінностях між людьми). При цьому представники першого підходу сповідують вчення про еволюцію поведінки: природний відбір допомагає такому способу сприймання інформації й такій поведінці, які за певних умов сприяють збереженню і поширенню тих чи тих генів. Прибічники культу рал ьного підходу на перший план висувають ада-птивність людини у взаємодії з середовищем. Загалом, поширеною серед вчених є позиція, згідно з якою потрібні обидва підходи: є гени, котрі формують адаптивний людський мозок -- своєрідний комп'ютер, і водночас є культура, яка представляє програмне забезпечення для цього "комп'ютера" [5;10;13].

Культура особистості є сукупністю соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності, реалізовуючи свої потреби й інтереси. Аналіз уявлень про природу особистості, неможливість людини жити й розвиватись поза суспільством вимагає актуалізації головних механізмів та рушійних сил об'єктивного зв'язку, що існує між людьми. Такий взаємозв'язок акумулюється у спілкуванні та взаємодії й через них здійснюється, відтворюючи реалії соціального буття.

Щодо соціокультурного, етнопсихологічного контексту розвитку соціально-психологічних властивостей особистості, то вони проявляються у певній позиції індивіда, його ціннісно-емоційному ставленні до політичних, економічних, соціально-психологічних явищ і процесів; у специфіці національних установок, культури ділової взаємодії, норм, традицій, які відображають вольову активність людини тієї чи іншої етнічної спільноти, її переконання, ціннісні орієнтації, погляди, принципи й інтереси. Особистість у міжнаціональних відносинах є носієм системної якості, якою наділена група, виразником національне своєрідного, типового для етнічної спільноти, людиною, яка виражає широкий спектр системних підходів її нації до навколишньої дійсності та інших етносів.

Етнокультурні індивідуальні властивості виявляються в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якостей та інтелекту, потреб і здібностей людини. Отже, можна вести мову про індивідуальне етнопсихологічне відображення соціальних відносин між людьми й соціальних спільностей, що виникають на грунті цих відносин. Мова йде про стійку індивідуально-специфічну систему етнопсихологічних засобів, прийомів, навичок, методів сприймання та відображення людиною соціальних відносин.

Велика кількість варіантів установок і поведінки індивідів у різних культурах показує, наскільки люди є продуктом культурних норм і традицій. Йдеться передусім про те, що тендерні ролі, тобто набір очікуваних взірців поведінки для чоловіків і жінок, зумовлені культурою. Культури різняться між^собою правилами соціальних ігор, нормами, які регулюють допустимий ступінь емоційності та експресивності, розмір особистісного простору тощо. Водночас тендерні ролі також залежать від епохи.

В більшості досліджень показники, які характеризують відмінності між чоловіком та жінкою, збігаються, що дає підставу говорити про кореляцію названих феноменів з реальністю. Зокрема вчені під-креслюють:

жінки менш агресивні, більш схильні до опіки й більш чуттєві; жінки більше уваги надають взаємостосункам між людьми; якщо хлопчики тягнуться до незалежності, то для дівчаток більш прийнятна взаємозалежність;

ігри дівчаток відбуваються в менших за розміром групах, і в них менше агресивності;

в розмові чоловіки частіше концентруються на завданнях, жінки -на відносинах між людьми;

у групах зміст розмови чоловіків частіше носить інформативний характер, а жінкам важливіше поділитися власними роздумами з подругами;

жінки в більшій мірі схильні описувати себе як емпатійних, здатних зрозуміти почуття інших;

чоловіки виступають ініціаторами більшості ділових стосунків та побачень, що, як правило, властиве для осіб, які мають більш високий соціальний статус;

виступаючи в якості лідерів у ситуаціях, де немає жорсткого розподілу ролей, чоловіки схильні до авторитарності, а жінки - до демократичності;

чоловікам набагато більше вдається директивний, проблемно-орієнтовний стиль керівництва, а жінкам - стиль соціального лідера, який створює "дух команди";

чоловіки в більшій мірі, ніж жінки, надають значення перемогам, домінуванню над іншими;

якщо в організації прийнятий демократичний стиль спілкування та керівництва, жінки в якості лідерів цінуються так само високо, як і чоловіки;

- за умов авторитарного стилю оцінка жінки-лідера нижче; люди краще сприймають "сильне" чоловіче керівництво, аніж "нав'язливе" жіноче;

- чоловічий стиль спілкування характеризує турботу про незалежність, а жіночий - про взаємну залежність;

- навіть тоді, коли чоловіки й жінки займають одну і ту саму посаду та грають однакову роль в групі, вони частіше за все мають різні обов'язки й виконують різні завдання;

- лише незначна частина працівників бажають працювати під керівництвом жінки, хоча їй властива охайність, уважність, деталізація обов'язків, виконання тощо;

- жінки у порівнянні із чоловіками більш хворобливо переживають свої помилки й критичні зауваження, гостріше реагують на неповагу до себе із боку вищого керівництва, постійно потребують оцінки своєї праці, менш схильні до ризику;

- чоловіки активно займаються абстрактною, престижною роботою (постановка завдань, програмування основних процесів тощо), а "брудну" роботу (написання програм тощо) вони перекладають на

жінок тощо.

З точки зору культури статеві ролі існують у контексті системи статевої символіки й стереотипів маскулінності та фемінінності. Індивід, приймаючи й засвоюючи певну статеву роль, набуває статевої ідентичності, із якою в подальшому співвідносяться властивості його поведінки та самосвідомість особистості. Отже, диференціація статевої ролі є соціокультурним аналогом статевого диморфізму, її конкретний зміст у різних суспільствах залежить від рівня соціально-економічного розвитку, особливостей культури, конкретного способу життя індивіда. Формувальна сила соціокультурного середовища проявляється в наших очікуваннях та уявленнях про те, як повинні вести себе чоловіки й жінки. У багатьох країнах дівчата проводять порівняно з хлопцями більше часу за такими заняттями, як допомога батькам по дому та догляд за маленькими дітьми, а хлопчикам частіше дозволяють гратися без нагляду дорослих. Дорослість привносить наступне: жінки виконують більшу частину домашньої роботи, а такі обов'язки, як приготування їжі або миття посуду, є найменш подільними. Із таких поведінкових очікувань формуються тендерні ролі для чоловіків і жінок. У зв'язку з цим постає питання про те, чи формує культура тендерні ролі, чи вони лише відображають поведінку, природно властиву чоловікам і жінкам. Різноманітність тендерних ролей у різних культурах і в різні епохи свідчить на користь того, що вони дійсно формуються культурою.

В психології показано, що далеко не всі індивідуальні властивості чоловіків і жінок залежать від їхньої статі. І навіть там, де така детермінація існує, вона опосередковується й часто видозмінюється умовами середовища, виховання, видом діяльності, тобто біологічні чинники статевого диференціювання доповнюються соціальними. Важливо також враховувати ту обставину, що мозок, на відміну від репродуктивних органів, диференціювання яких альтернативне, містить потенційні можливості програмування поведінки як за жіночим, так і за чоловічим типом, реалізація яких залежить від умов індивідуального розвитку.

В характеристиці найважливіших сфер соціалізації особистості - культури спілкування та діяльності - простежуються соціально-психологічні особливості індивіда. З'ясування зв'язків між комунікацією й особистістю, комунікацією й відтворенням особистістю етнокультурних реальностей дає змогу уявити загальну основу соціально-психологічного життя індивіда. Соціалізація особистості поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та сприйняття людьми один одного не може існувати. Людина здійснює комунікацію і коли говорить по телефону, спілкується з друзями чи бере участь у ділових переговорах з іноетнічним співрозмовником, і коли намагається розв'язати конфліктну проблему або аналізує власні вчинки і дії. І в будь-якій із названих ситуацій її успіх визначається якістю процесу спілкування, вмінням індивіда слухати й передавати інформацію, його здатністю зрозуміти внутрішній стан співрозмовника. Йдеться про широкий діапазон комунікативних знань, умінь і навичок, загалом, про комунікабельність та комунікативну компетентність, якими повинен бути наділений індивід і які є необхідною складовою частиною його комунікативної культури.

Культура взаємин між людьми залежить не лише від особистості, її комунікативних можливостей, але й від набутих людиною чань умінь та навичок встановлювати контакти. Важливе значення ають також комунікативні установки особистості на спілкування з іншою людиною, яка розглядається як найвища цінність суспільства. Культура міжособистісних стосунків та міжгрупової взаємодії пов'язана із культурою мовлення, тобто здатністю індивіда чи групи використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби, етичні норми. Загалом, згідно із сучасними уявленнями, культура спілкування може визначатися наступними показниками і характеристиками: ступінню довершеності в оволодінні комунікативною системою знань; сукупністю умов, що забезпечують високу комунікативну компетентність, а також рівнем комунікативної підготовки людини; мовою та іншими допоміжними засобами комунікації за допомогою символів (жестикуляція, мистецтво, а на найвищому щаблі розвитку культури - письмо), ступінню відповідності мови нормам літературної мови; комунікативною установкою на спілкування з іншою людиною як найвищою цінністю; сукупністю моральних вимог, які стають для людини складовою частиною її звичок і навичок, що виявляються в її повсякденній манері спілкування; вмінням застосовувати етичні норми спілкування, комунікативні знання відповідно до етнопсихологічних особливостей особистості, норм моралі конкретного суспільства та з урахуванням загальнолюдських цінностей; системою суспільно визнаних категорій, настанов, забобонів, звичаїв, традицій, які регламентують міжособистісні відносини [3; 9; 10].

Названі характеристики будуть повнішими, якщо до них додати звичаї та приписи, що торкаються таких боків суспільного життя, як структура сім'ї й родини, статева моральність, поділ праці, відношення власності, структура політичної влади, товариська етика, магічна практика, віра, релігійні символи, уявлення про світ, природу і місце людини в ній. Знання виокремлених особливостей і характеристик культури спілкування, а також її елементів (символів, ритуалів й Цінностей) можуть бути використані в пси*олого-педагогічній практиці як неформального, так і ділового спілкування.

Цінності як важливий елемент культури є своєрідним соціальним механізмом, що відтворює, зберігає, захищає, розвиває й передає те корисне, що накопичилось у суспільстві. Вони включають в себе не завжди чітко усвідомлені, але стійкі уявлення про добро й зло, гарне й спотворене, істинне чи облудне, справедливе чи несправедливе у представників конкретного етносу. У спілкуванні цінність розуміють як здатність індивіда вдовольняти людську потребу у соціальних контактах, як усвідомлення свого місця в системі соціальних та міжособистісних зв'язків. Коли визначається значущість суб'єктів спілкування в якісних і кількісних показниках, коли відбір та використання потрібних комунікативних властивостей характеризується інтересами і потребами людей, тоді цінність об'єктивна.

Серед суб'єктивних цінностей виокремлюють оцінки, установки, норми, закріплені в людській свідомості як способи й критерії, на основі яких оцінюється дійсність та організується спілкування. В культурі спілкування закладена сукупність історично вироблених цінностей, вартостей духовно-етичного світу людей, що дає змогу оцінити потреби людини, у тому числі й потребу у спілкуванні, способи їх вдоволення, збагнути спілкування як підтвердження "Я" з боку інших, збагнути світ соціальних та міжособистісних зв'язків, в якому живе індивід. Складовою культурного освоєння людиною реальних взаємозв'язків є соціальні цінності, котрі характеризують значущість для суспільства чи індивіда певних особливостей взаємодії. Цінності як об'єкти матеріальної та духовної культури або як зразки людських вчинків уособлюють конкретне втілення суспільних ціннісних ідеалів (етичних, культурних, естетичних, політичних, комунікативних, правових тощо).

Соціальні цінності, переломлюючись через призму індивідуальної життєдіяльності, входять у психологічну структуру індивіда у формі особистісних цінностей і стають одним із джерел мотивації спілкування. Ціннісні орієнтації формуються в процесі засвоєння й набуття комунікативного досвіду, вони можуть проявитися в конкретних переконаннях, цілях спілкування і поведінки особистості. Формальні та неформальні взаємовідносини людей у соціальних групах створюють групові ціннісні орієнтації. Тобто стосунки між членами групи будуються на збігові ціннісних орієнтацій, який забезпечує їх згуртованість, ціннісно-орієнтаційну єдність.

Є чимало досліджень, які підкреслюють той факт, що у колективіста можуть бути встановлені взаємовідносини з меншою кількістю людей, однак ці зв'язки глибші й тривають довше. Для представника індивідуалістської культури хороше самовідчуття пов'язане з одноосібними позитивними почуттями, наприклад, з почуттям гордості. Колективіст хороше самовідчуття пов'язує з міжособистісними відносинами, наприклад, з дружніми почуттями. В колективістських культурах спілкування цінується соціальна солідарність, гармонія, демонстрація поваги, скромність, уникнення гострих тем. Для цієї культури варто знати, до якої групи належить людина і які цінності цього групового осередку. Якщо у спілкуванні беруть участь представники різних культур, важливим є урахування відмінностей між системами соціальних взаємовідносин, що допомагає звести до мінімуму моменти непорозуміння.

В таких ситуаціях дослідники проблем спілкування радять індивідуалістам, які опинилися в колективістській культурі, уникати конфронтації, культивувати довготривалі взаємовідносини, скромніше себе подавати, цікавитися положенням людей у груповій ієрархії, визначати власне соціальне положення тощо. В контексті аналізу цінностей індивідуалістської і колективістської культур спілкування доцільно вказати на існування альтернативної концепції, яка намагається об'єднати все краще з колективістських та індивідуалістських цінностей і носить назву комунітарианізму. Йдеться, перш за все, про збалансування права індивідуальності (повага основних прав людини) і колективного права на благополуччя суспільства (турбота про благо сім'ї та суспільства).

Загалом, вплив культури спілкування окремої соціальної спільноти на соціалізацію особистості виражається в засвоєнні нею цінностей, норм, цілей соціальної групи. Йдеться про нове бачення проблеми планування особистісного розвитку, системи становлення, виховання та формування індивіда в соціальному середовищі, врахування в цьому процесі індивідуальної своєрідності людини, можливості виконання нею однієї й тієї ж діяльності психологічно різними шляхами, рефлексії як внутрішнього механізму розвитку особистості, ставлення до індивіда як до найвищої цінності, як до носія національного світогляду, суспільних інтересів та настроїв. За такого підходу можна встановити шерег чинників між поняттями "особистість" і "соціум", конкретизувати об'єктивні та суб'єктивні умови ефективності соціалізації індивіда в суспільстві.

Щодо діяльності у широкому розумінні - це цілеспрямований специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання та творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе та умови й засоби свого існування. Діяльність пов'язана з активністю учасників взаємодії, яка спрямована на перетворення їх самих, їхніх здібностей, потреб, умінь, навичок, а також соціально-психологічної реальності, зумовленої етнокультурним контекстом. Інструментами такої діяльності є, в першу чергу, соціокультурні, соціально-психологічні та етнопсихологічні особливості й механізми спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів: навіювання, наслідування, переконання, емпатії, соціальної перцепції, каузальної атрибуції, соціально-психологічної рефлексії, взаєморозуміння, групових норм, традицій, санкцій та ін.

Соціалізуючись, особистість постійно перебуває в соціокультурному та етнопсихологічному просторі спілкування й діяльності. Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та мотивується багатьма чинниками: особливостями розвитку суспільства, способами розв'язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуації, особливостями соціальної інфраструктури, засвоєними традиціями, звичаями та життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями самої особистості. Суб'єктивні орієнтації індивіда як члена суспільства (групи) на ті чи інші цінності характеризують соціальну установку людини й виражаються в думках, почуттях та способах поведінки. Установка схиляє індивіда до певної форми реагувань ня, оцінки, готовності, до орієнтації діяльності згідно з певними цінностями, що може сприяти задоволенню тієї чи іншої потреби. Якщо установчі ситуації повторюються, то поступово формуються "фіксовані установки особистості", які впливають на соціальне життя та життєву стратегію людини.

У ході соціалізації люди по-різному пояснюють життєві події, життєві ситуації та свою поведінку в них, а, отже, і неоднаково сприймають свої успіхи й невдачі. Залежить це від багатьох чинників' психічного стану, у якому вони знаходяться; виконуваної діяльності; етнопсихологічних особливостей учасників взаємодії; соціокультурних установок тощо. Неусвідомлюваними передумовами соціальної поведінки індивіда є архетипи, тобто структурні елементи людської психіки, які заховані в колективному несвідомому, спільному для всього людства. Вони успадковуються від покоління до покоління, задають сенс життя, етапи життєдіяльності особистості, її загальну структуру та програму поведінки.

Соціокультурна та етнопсихологічна зумовленість поведінки людини полягає у її зв'язках з конкретним життєвим простором, соціальним середовищем. Етнопсихологічна характеристика взаємодії потребує врахування національно-психологічних особливостей прояву поведінки людей у сфері взаємовідносин, тобто реально існуючих у суспільній свідомості соціально-психологічних явищ, специфічних форм функціювання загальнолюдських властивостей психіки. Окрім поняття "національно-психологічні особливості" вживаються інші, близькі до цього, дефініції: "національний характер", "психологічний склад нації", "менталітет", більшість з яких опираються на ряд спільних для них показників: сукупність розумових установок, звичок мислення; певний спільний розумовий інструментарій, психологічне оснащення; соціально-психологічний стан суб'єкта, групи, нації; якість розуму, що характеризує окремого індивіда, групу або суспільство; спосіб мислення, що властивий індивіду або групі; особливості соціокультурного і етнопсихологічного розвитку; національна самосвідомість.

До структури національно-психологічних особливостей можна віднести декілька сфер [4; 10]: мотиваційну (своєрідність мотивів, спонукальних сил взаємодії у представників тої чи іншої національної спільноти); інтелектуально-пізнавальну (своєрідність сприймання й мислення носіїв національної психіки, що виражається у наявності специфічних пізнавальних та інтелектуальних якостей, які дають можливість особливо сприймати оточуючу дійсність, оцінювати її, будувати стратегію поведінки); емоційно-вольову (своєрідність емоційних та вольових якостей, від яких в багатьох випадках залежить результативність соціальних контактів); комунікативно-поведінкову (ця сфера охоплює власне інформаційну і міжособистісну взаємодію, взаємовідносини та спілкування, показує різницю подібних проявів).

Для соціальної психології і педагогіки важливо досліджувати ці особливості в процесі взаємодії представників різних національних культур, виявляти суттєві характеристики конкретної комунікативно-поведінкової культури, бачити перш за все її національну специфіку у відображенні соціально-психологічної реальності, враховуючи при цьому, що своєрідність національної психології того чи іншого народу виражається не в якихось неповторних психологічних рисах, а скоріше в їх неповторному поєднанні, прояві в певних звичаях, історичних традиціях, поведінці.

Велику зацікавленість викликає комплекс проблем, пов'язаних із впливом традиційних етнокультурних норм і цінностей групи на соціальну поведінку людей, сфери групового менталітету на реалізацію комунікативно-поведінкових потреб індивіда, де можлива психологічна схильність сприймати все соціальне життя з позицій своєї етнічної групи, що розглядається як еталон. Людина прилучається до тієї чи іншої групи нерідко саме тому, щоб стати її частиною, осягнути почуття "Ми" і почуття "Я" серед "Ми", що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукує до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду. Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне відтворення цих зв'язків. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, але й перетворює їх у власні цінності, орієнтації, установки завдяки власній активності.

При цьому сам факт усвідомлення національно-психологічних особливостей своєї групи не містить у собі упередженості проти інших етнічних груп. Якщо від констатації цих відмінностей перейти до оцінки іншої групи, то можливі викривлення в оцінюванні, що може призвести до виникнення явища етноцентризму. Отже, далеко не кожні соціальні контакти сприяють покращанню відносин, а тільки ті з них, які дотримуються певних вимог: визнання безумовної рівності сторін, наявність обстановки відкритості й довіри, повага до традиційних норм, способу життя, позитивна поведінка у відношенні до представника іншої національної культури, люб'язність тощо.

Гармонізація взаємозв'язку соціального життя й соціальної поведінки людини як серед однієї народності, так і в міжнаціональному плані досягається за рахунок соціального контролю, що здійснюється в межах взаємовпливу індивідуальних і соціальних дій індивідів і виявляє внутрішню суперечливість взаємодії: людина у процесі соціалізації стає соціальне зумовленою індивідуальністю під впливом соціальної системи, водночас індивідуальність не може розвиватися, якщо людина сліпо копіює зразки культури, пропоновані системою, беззаперечно в них вірить. Розв'язання суперечності відбувається в процесі соціалізації індивіда відповідно до його внутрішньої позиції, поглядів, теоретичних принципів. За таких умов віра набуває значення переконання, стає результатом попередньої роботи свідомості, розуму й розсудливості особистості. Переконання втілюють усвідомлені потреби індивіда, основою яких виступає сукупність знань про природу, суспільство та людину. Таким чином, наступним рівнем гармонізації взаємовідносин людини й етнокультурних надбань суспільства є світогляд, який ширший за систему знань, він характеризується свідомим ставленням індивіда до соціального життя, яке охоплює в єдності знання, оцінку й поведінку. Різні люди мають різну віру, неоднакові переконання та світогляд, що позначається на процесі соціалізації особистості, на ефективності застосування способів Реагування оточення на поведінку людини.