8.6. Етноестетична складова професійної підготовки майбутніх учителів початкової освіти

Національний компонент змісту шкільної освіти дає змогу будувати навчальну й виховну, урочну та позаурочну роботу в чіткій системі, послідовності й безперервності. І саме складові українського народознавства, на змісті яких побудовані Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності, основні положення Державної національної програми "Освіта: Україна XXI століття", Державної програми "Вчитель", Концепції загальноосвітньої середньої освіти ("12-річна школа") та ін., є теоретико-методологічними й методичними орієнтирами у створенні системи виховання засобами українського народознавства.

Впровадження культурологічного підходу до підготовки майбутніх учителів початкових класів забезпечить не лише розширення інтелектуальних горизонтів юнаків і дівчат, а й сприятиме розвитку "здатності студентів до педагогічної рефлексії власних художньо-естетичних потенціалів" [3, 6-7]. За таких умов система підготовки спеціалістів педагогічного профілю вимагає переосмислення й удосконалення з урахуванням етнокультурної домінанти.

Сьогодні в системі художньо-естетичного виховання студентської молоді є низка наболілих проблем, які неодмінно слід вирішити. Одне з актуальних завдань - виховання у майбутніх учителів естетичного ставлення до всього, що становить процес навчальної праці. Форми організації естетико-педагогічних впливів на студентів різноманітні. Зупинимося лише на тих, які найбільш ефективно використовуються чи можуть використовуватися в практиці навчально-виховного процесу у вузі.

На формування художньо-естетичної культури студентів визначальну роль має навчальний процес. Всесвітньо відомий фізик Резерфорд стверджував, що прогалини в знаннях можна виправити, але якщо майбутній учений не відчув краси науки, не отримує великої насолоди від самого процесу наукової роботи, - очікувати вагомого результату від такого вченого не доводиться. Основи розуміння цієї краси закладаються на лекціях і практичних заняттях.

Курс естетики в педінституті відкриває великі можливості для формування тезаурусу в царині даної науки; студенти отримують певну частину теоретичних знань у галузі художньо-естетичної культури, що певним чином підвищує естетичну культуру молодої людини, уможливлює глибоке розуміння художньо-естетичних явищ (природа, література, мистецтво), розвиває розуміння високих естетичних

смаків.

Викладання курсу "Естетика" реалізовується по-різному: читається як програмна дисципліна, викладається факультативно, вивчається на спецсемінарах, в курсі етики тощо. Очевидно, що доцільно впорядкувати систему вивчення курсу естетики в українських педагогічних закладах. З огляду на великі потенційні виховні можливості цієї дисципліни слід розглянути питання про включення її до навчальних планів як програмову дисципліну, водночас наповнивши її етнопедагогічним змістом, а також доповнивши її найновішими здобутками сучасного українського мистецтвознавства, яке виявляє значне зацікавлення у становленні етноестетики. Тому на часі ширше розкриття змісту категорій етноестетики, вирізнення її атрибутивних ознак, сфер функціонування, ролі й місця у формуванні художньо-естетичної культури особистості і на цій основі побудова такої моделі естетизації навчально-виховного процесу, яка б спиралася на можливості етноестетики, етнопедагогіки, етнопсихології, тобто забезпечувала формування національного художньо-естетичного світобачення молодої людини.

Навчальні дисципліни психолого-педагогічного циклу (вступ до спеціальності, загальна педагогіка, історія педагогіки, методики викладання, методика виховної роботи тощо) розкривають психоло-го-педагогічні основи естетичного виховання в теоретичному й історичному аспектах, шляхи та засоби художньо-естетичного виховання в процесі викладання конкретної дисципліни. Вважаємо, що саме у процесі викладання курсів загальної педагогіки та історії педагогіки вдається більш органічно утвердити етнокультурні домінанти художньо-естетичної підготовки майбутнього педагога, тісно поєднати розвиток їх етнопедагогічного й художньо-естетичного досвіду.

Зупинимося на особливостях формування художньо-естетичної культури майбутніх учителів у курсі історії педагогіки. Особливий інтерес у цьому плані викликає методика викладання теми "Формування художньо-естетичної культури студентів: історико-педагогічний аспект". Актуальними видаються міркування Г. Ващенка, котрий, розглядаючи проблему естетичного виховання в контексті навчальної діяльності, підкреслював, що завдання вчителя - "виховати художній смак і розвинути творчі здібності учнів" [7, 386].

Вважаємо за доцільне зосередити увагу студентської молоді на педагогічних поглядах К. Ушинського, винісши цю проблему в окреме питання лекції. Відомо, що К. Ушинський народній педагогіці надавав великого значення, справедливо зауважуючи, що ніщо не може "змагатися" з "педагогічним генієм народу". Вчений наголошував на великому потенціалі усної народної творчості в естетичному вихованні особистості. Так, хрестоматійними стали його слова про один із жанрів фольклору: "Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних для дітей освіченою літературою".

В історії розвитку педагогічної науки XX ст. загалом та теорії і практики естетичного виховання школярів зокрема простежувалися періоди відвертого нехтування одним із традиційних, універсальних та ефективних засобів впливу на розвиток художньо-естетичної культури особистості - фольклором. Офіційною педагогікою він не завжди належно оцінювався. Так, у 30-х роках XX ст., коли почалося згортання "українізації⁴" освіти, українська казка як матеріал для читання і засіб виховання була вилучена з педагогічного простору, оскільки в ній нібито був відсутній "об'єктивний реалізм", зацікавлений "ідеальним світом". Такі улюблені малечею казки, як "Івасик-Теле-сик" та інші, були засуджені з класових позицій, бо вони подані "в аспекті куркульського достатку" [53, 18].

Зупинимося детальніше на проблемах формування художньо-естетичної культури майбутніх учителів у курсі вивчення загальної педагогіки. Виокремимо основні завдання цього курсу: дати чіткі уявлення про естетичні форми пізнання (естетичні сприйняття, насолоду, переживання, судження, цінність, діяльність, смак, почуття тощо); розуміти естетичну сутність мистецтва, вміти її донести до учня; володіти вміннями виділяти специфічні естетичні можливості в кожному навчальному предметі, відібрати з нього найбільш цінний в естетичному відношенні матеріал; володіти народнопедагогічними знаннями в царині естетичного виховання; чітко уявляти необхідний мінімум естетичних знань і навичок, якими повинен оволодіти учень класу і визначити рівень естетичної вихованості; бути озброєним навичками організації індивідуальної і колективної естетичної діяльності учнів та максимально використовувати народознавчі засоби; мати певний рівень підготовки до художньо-естетичної діяльності у різних галузях (співати, малювати, танцювати, виразно читати (декламувати), розробляти сценарії виховних заходів, влаштовувати мистецькі екскурсії тощо).

Аналізуючи думки сучасних педагогів щодо визначення суті естетичного виховання, не заперечуючи право на їх існування та науковий захист, звернемося до твердження академіка М. Стельмаховича, який із позицій народної педагогіки, фамілістики вказує на "основне кредо" в царині естетичного виховання - "навчити дітей жити за законами краси і благородства" [60, 157], а також на особливу роль прекрасного в житті молодої особистості.

З цією метою в ході лекційного заняття студентам слід подати широкий поняттєвий апарат народних поглядів на красу: слово "кра­са" в українській мові означає властивість, якість гарного, прекрасно­го; оздоба, прикрасу кого-, чого-небудь; слава; гарна, приваблива зовнішність; врода [8, 461]. Окрім цього, з різними відтінками вживається також слово гарний: приваблива зовнішність, риси обличчя; приємний для слуху, милозвучний; вдалий; відповідний душевний стан; зразкової поведінки (про молодь, дітей); який має досвід, знає свою справу; який сприяє успіхові; блискучий, ефективний тощо. Існують теж синонімічні розгалуження цього слова. Отже, такий широкий поняттєвий апарат народних уявлень та поглядів на красу репрезентує широту цілей і змісту масової практики естетичного виховання. Власне, краса, за народними поглядами, покликана прикрасити побут та довкілля, одухотворити щоденну працю, облагородити взаємини між людьми.

Виходячи з того, що естетичне виховання спрямоване на збага­чення уявлення особистості про красу та гармонію, розкриття її духовних, фізичних, творчих сил тощо, етнопедагогіка здатна "забезпечити єдність між естетичним розвитком дитини і її моральним, фізичним вихованням, трудовою підготовкою, збудити потяг до художньої творчості", а також "виробити непримиренне ставлення до потворного, здатність ненавидіти зло і боротися з ним" [60, 157]. В арсеналі народної педагогіки - різноманітні засоби і методи прилучення дітей до краси. В лекції акцентується увага на значущій функції колискових пісень, забавлянок, пестушок, закличок, потішок, лічилок, примовок, казок, танців у формуванні художньо-естетичного досвіду молодших школярів.

Як відомо, педагогіка традиційно розглядає естетичне виховання не тільки як формування навичок сприймання й оцінювання дійсності та її відображення у мистецтві, але й вироблення якостей, які б спонукали до естетичного перетворення. В основі естетичного ставлення людини до світу лежить соціально-творча, культуротворча діяльність.

Великий досвід у цьому має сучасна зарубіжна школа, що зумовлено широким спектром вивчення мистецтвознавчих дисциплін. Упродовж навчального дня питома вага занять дітей художньою творчістю висока й складає до 80% від усього робочого часу. Акцент робиться на інтелектуальному розвиткові дітей, який, проте, протікає у створеному мистецькому полі. Отже, методологією навчання, особливо в початковій школі, є мистецтво. На практиці це відбувається таким чином: для глибшого, цілісного усвідомлення та запам'ятовування навчального матеріалу активно застосовується драматична гра, музика, спів, хореографія, образотворче мистецтво. При вивченні предметів художньо-мистецького циклу технологічним навичкам відводиться другорядна роль, основна мета - формування естетичних почуттів, інтересів, насолоди, прагнення до творчості.

Беручи до уваги ці особливості, педагоги повинні враховувати не тільки рівень його емоційного розвитку, а й характер прояву естетичних переживань, наявність потреб у тому чи іншому виді мистецтва, інтересу до певного роду творчості з метою прилучення його до національної та світової культурної скарбниці.

На практичному занятті з педагогіки на тему "Художньо-естетична культура особистості, сутність, шляхи її формування" варто більш детальніше зупинитися на народнопедагогічних знаннях про естетичне виховання. У зв'язку з цим доцільно звернутися до українського народного фольклору, зокрема прислів'їв та приказок, вибравши для прикладу народний вислів "Краси на тарілці не крають".

Студентам для аналізу пропонуються такі народні афоризми: Як музика іскриста, то й душа чиста. Здоров'я, розум і сопілка - мудра спілка. Хоч хата бідненька, але чиста й чепурненька, тому й гарна та веселенька. Гарна, як квітка в полі. Як зірниця зійшла. Дівка, як ягідка. Дівчина, як у лузі калина. Гожа, як рожа. Гарна, як бондарівна. Гарне, як мак в городі. Там-то хороша, хоч малюй. Гарна, хоч з лиця води напитись. Дівка - як тополя. Хороший - як кров з молоком. Не дивись на вроду, лише на природу. З красоти не пити води. Красоти в вінку не носити. Хоч під лавою лежу, та на хорошого гляжу. Сяка-така пісенька лучша, ніж сварка. Він стільки пісень знає, що й на воловій шкурі не списав би. Як бувало заспіваю, так його (батькова) душа в небо росте. Аби танцювати умів, а робити і лихо навчить [66, 116-117, 176-177].

Наголосимо, що практичні заняття повинні носити не стільки репродуктивний характер, коли студент демонструє знання програмового матеріалу з педагогіки, скільки творчий, коли знання отримує шляхом пошуку, ствердження чи заперечення, дискусій, диспутів, що дає простір думці, активності, творчості. До такого роду занять (не всі заняття, безперечно, можна проводити в такій формі) майбутні вчителі готуються заздалегідь: чітко усвідомлюють проблему чи концепцію, опрацьовують відповідну літературу тощо. Це дає не тільки необхідні теоретичні знання, а й виробляє навички в студентів для майбутньої шкільної практики. Отож практичні заняття можна провести у формі дискусії на одну із тем: "Наукова та народна педагогіки про художньо-естетичний розвиток особистості"; "Формування естетичного досвіду сучасної молодої людини", "Народна пісня на порозі XXI століття".

У практиці формування музично-естетичної культури особистості нагромаджено певний досвід. Оскільки глибшому розумінню народного мистецтва сприяє використання на заняттях творів інших видів художньої культури, а також розповіді викладача чи самих студентів під назвою "Чи знаєте ви, що..." про цікаві факти з історії розвитку українського національного мистецтва й літератури, що викликає природний інтерес юнаків і дівчат, розширює їхні мистецькі горизонти, формує музично-естетичні цінності, пропонуємо декілька прикладів такої "рубрики" для дискусії. Наприклад:

Чи знаєте ви, що українська музична культура - код нації, її своєрідна візитна картка. До нашої музичної спадщини зверталися Брамс, Бах, Дворжак, Гайдн, Римський-Корсаков, Чайковський, Шопен, Шуберт, відомо також, що "козачкові мотиви", перетнувши кордони, проникли навіть до бетховенського симфонізму. А пісня Степана Руданського "Повій, вітре, на Вкраїну", що стала народною, ще в XIX ст. була перекладена на польську, угорську, французьку, англійську, італійську, данську мови.

Таким чином, з огляду на те, що засвоєння молодими людьми художньо-естетичної культури йшло у відриві від української культури, де органічно поєднані загальнолюдське та національне, з метою поступового повернення внаслідок соціально-культурної анемії замуленої естетичної пам'яті до народних джерел, фольклорної спадщини, варто звернутися до власне художньої культури України. Разом з тим це жодним чином не є насаджування чергового стереотипу "шарова-рщини", обмежене звуження рамок художньо-естетичної культури. Така культура інтегрує художню творчість, естетичне виховання засобами не тільки народного, а й професійного мистецтва. Отже, як основне джерело художньо-естетичного виховання майбутніх учителів розглядаємо національну культуру.

Велике значення у формуванні художньо-естетичної культури студентів має їх участь у різноманітних фольклорних гуртках. Окрім того, науково-дослідницька діяльність посідає важливе місце у підготовці студента до творчої педагогічної діяльності. Фольклорно-етнографічний гурток здійснює пошуково-дослідницьку роботу з метою вивчення фольклору, етнографії, народних промислів. Форми роботи різноманітні: це й ознайомлення студенів із поняттям про етнографію та фольклор; прослуховування українських народних пісень; спілкування зі старожилами села з метою запису від них народних пісень, казок, легенд, переказів, обрядів тощо (фіксування цих матеріалів у зошитах, папках, стендах, альбомах, відео-, аудіозаписах тощо); організація та робота фольклорних ансамблів, залучення до нього сільських знавців, виконавців народних пісень.

З-поміж предметів художньо-естетичного циклу особливо виділяється література й мова як провідний чинник естетичного виховання. Для молодших школярів компонентами літературного розвитку, що стає у майбутньому основою для формування вміння повноцінно й глибоко сприймати художній твір, є образна пам'ять і мислення, особливості репродуктивної та творчої уяви, розуміння й використання мовних засобів, багатство активного словникового запасу тощо. У зв'язку з цим окреслюється завдання для майбутнього вчителя початкових класів: розвивати читацьку культуру треба з формування повноцінного сприймання, здатності пізнати й адекватно розуміти зображуване в художньому тексті, проникнути в образну атмосферу, "розкодувати зміст" [2, 184].

Звернення в процесі викладання до мовних компонентів із чітко окресленою національною орієнтацією сприяє духовному, культурному збагаченню людини. "Бажано було б створити збірник вправ із етнолінгвістичним матеріалом, - зазначає В. Кононенко, - а під час вивчення творчості українських письменників звернути увагу слухачів на етнолінгвістичні явища і факти" [26, 64]. Перші спроби таких праць уже є [41]. Доречно також на заняттях з української мови як дидактичний матеріал використовувати творчий набуток В Скуратівського, автора цілої серії українознавчих праць ("Покуть", "Святвечір", "Український рід", "Дідух" та ін.).

У вищій школі формується тип спеціаліста, для якого національна культура повинна стати насущною потребою. Виховати інтелігента - завдання не з простих, оскільки, незважаючи на великий доступ до ЗМ1, впродовж останніх років звужуються всебічна обізнаність студентів, їх інтелектуалізм. В умовах сучасної педагогічних практики мають місце приклади мистецького нігілізму, апатії до національного культурного доробку.

Отож, окреслюється важлива функція вищої школи - культуро-творча. Власне, культурологічна модель виховання повинна створити естетичне середовище, в якому культурно-наукові знання, отримані студентами, стануть внеском у процес саморозвитку особистості. Інакше кажучи, художня культура особистості - передовсім той необхідний мінімальний комплекс загальнокультурних знань, т.зв. культурний тезаурус (за Л. Бутенко), - запас певних понять, категорій, досконале володіння рідною мовою, відчуття її художніх особливостей, культурна ерудиція, складовими якої є літературна начитаність, обізнаність у галузі вітчизняного й світового мистецтва, класичної та народної музики тощо.

Об'єктивна ситуація вказує на наявність у сучасному житті певної суперечності між існуванням такого потужного засобу морально-естетичного виховання, як прислів'я і приказки, та "засміченням" людської пам'яті і свідомості квазіафористичними висловлюваннями, що звучать з екранів телевізорів, газетних шпальт як рекламні гасла. Тому протиставлення рекламним висловлюваннням можуть бути українські народні прислів'я та приказки - "холячий розум народу" (В. Даль), метою використання яких традиційно було виховання людини. Ці паремійні зразки мають комбінований вплив на особистість. Так, кожна паремійна одиниця, крім того, що формує в дитини морально-етичні цінності, містить великий пізнавальний матеріал, несе потужний естетичний заряд, що концентрується в подвійності форми слова - внутрішній і зовнішній [74, 36].

Словесна творчість в усіх жанрах української мовної культури: від уміння привітати один одного і засвітити словом промінчик любові - до взаємодії з усім довколишнім живим простором через заклич-ки, співомовки, акровірші, забавлянки, казки та оповідання, котрі діти пишуть щодня з великим бажанням, - основна форма пізнання самого себе крізь світло живого слова [46]. Так задекларована мета педагогічної концепції авторської школи Марії Чумарної, відкритої у Львові 1991 року. Авторська програма інтегрованого курсу "Світ малого українця" для початкової школи базується на українські казці як світоглядній антропологічній основі пізнання світу, що тисячоліттями складалася як духовна скарбниця нашого народу. Досвід роботи показує, що творчі можливості дітей є неймовірно великі, що стереотип старої освіти, зорієнтований переважно на пасив-сприйняття і споживання за згаданим шаблоном, звужує не лише творчі обрії дитячої особистості, а й здатність її природовідповідного мисленнєвого розвитку.

Таким чином, аналіз художнього твору, мовних явищ варто здійснювати з позицій українського народознавства, етнопедагогіки, етнографізму. Студенти повинні не лише цілісно сприймати художній текст, визначати тему, проблематику, уміти аналізувати образи героїв, а й яскраво, зримо уявити собі події, історичний контекст. Варто добирати тексти педагогічного змісту, тобто ті, які написані для дітей чи про них. Творчий учитель повинен уміти закцентувати увагу школярів на етнопедагогічному тлі художнього твору, на засобах народознавства, які використовує письменник, уміти віднайти етнопедагогі-

чні погляди.

Оновлення змісту освіти й виховання у вищій школі, її інтеграція у світовий освітній простір вимагає рішення проблеми формування нової української педагогічної еліти, яка б майстерно володіла усною переконуючою комунікацією, зокрема ораторським мистецтвом. Ораторська культура перебуває поки що на периферії підготовки педагогічних кадрів, і це в той час, коли вона є складовою професіог-рами вчителя. Тому на часі є запровадження до змісту освіти педагогічної риторики, яка є "інтегратором, синтезатором у процесі фахової підготовки вчителя-інтелектуала, вчителя-інтелігента, педагога-оратора й мудреця, який майстерно володіє секретами переконуючої комунікації засобами живого слова" [52, 166], який опанував неоціненні скарби народного золотослова, ознайомився з народною риторичною традицією, з науковим доробком української риторичної школи.

Майбутній учитель початкової освіти може скористатися експериментальною програмою курсу риторики, розробленою в координації з російськими вченими-риторами [52, 176]. Так, вивчення риторики в школі 1 ступеня передбачає перші кроки в оволодінні читанням, виразним читанням, основами спілкування. Однією з основних форм є стимуляція поетичної творчості дитини. Автори пропонують такі варіанти творчих завдань для дітей, які виявляють особливу схильність до власної словесної творчості:

1. Прочитати напам'ять улюблену молитву, уявивши себе в храмі.

1. Скласти казку на тему "Пори року" на основі вражень від екскурсій до лісу, на річку, море, в поле тощо.

2. Скласти маленьку поезію на вільну тему, виразно прочитати його перед класом.

3. Скласти міні-сценарій свята Великдень або розповісти, як в Україні святкується найбільше християнське свято (можна використати оповідання П. Волиняка "Великдень" з читанки "Ластівка" (К., 1992) для 2-го класу).

Готуючи студентів до майбутньої педагогічної діяльності з естетичного виховання молодших школярів, формуючи в них ораторські здібності, пропонуємо такі рольові ігри:

1. Фахівці вважають, що кожен учитель має знати кілька десятків ігор. Скільки знаєте ви? Які ігри можете показати учням?

2. Уявіть, що Ви зустрілися зі своїм закордонним ровесником-студентом, який цікавиться українським народним мистецтвом (писанкою, піснею, вишивкою, творчістю Катерини Білокур, Марії Приймаченко, бісерним мистецтвом тощо) (На вибір студентів).

Як би Ви побудували свою розповідь?

3. Уявіть себе в ролі класного керівника, який планує виховний захід (бесіду) "Українське національне декоративно-ужиткове мистецтво". Які б аргументи Ви запропонували молодшим школярам, щоб передовсім викликати зацікавлення, формуючи їхні естетичні запити?

4. Уявіть, що Ви директор школи, який володіє значною матеріальною базою та фінансами. Якими будуть Ваші дії щодо організації художньо-есетичного середовища школи? Мистецького розвитку

школярів?

5. Уявіть, що Ви організатор позакласної роботи з учнями і проводите першу нараду з класними керівниками. Про що б Ви сказали їм щодо формування високих естетичних смаків учнів за допомогою засобів народознавства?

6. Прокоментуйте відоме висловлювання етнографа Б. Андріанова: "Художня культура українців завжди формувалася під впливом народної творчості". Доведіть правильність його, аргументуючи.

Важливою складовою професійного рівня сучасного вчителя є оволодіння мовленнєвою культурою: правильною постановкою голосу, мистецтвом тону, вмінням говорити красиво й чітко. Велике значення у формуванні мовленнєвої культури студентів можуть мати засоби фольклору. Зокрема, використання у мові приказок, прислів'їв, народних афоризмів тощо робить її яскравою, точною, емоційною. Удосконалення техніки мовлення досягається не тільки за допомогою спеціальних вправ, роботою над артикулюванням, відповідною гімнастикою. Значний ефект матиме комплекс вправ, що включає вправляння в проговорюванні скоромовок, забавлянок, виразне читання за

ролями казок тощо.

У процесі вивчення предметів природничо-математичного циклу можна використати певні форми художньо-естетичної культури й виховання: провести екскурси в природу з метою вивчення рослинного й тваринного світу, гір, річок; студенти підбирають легенди, перекази про ту чи іншу рослину чи тварину; шукають загадки, приповідки, пісні про квіти; виготовляють аплікації з рослин, кори дерева, коріння тощо; роблять замальовки, витинанки; готують свято квітів, урожаю; вивчають обжинкові та інші календарно-обрядові пісні; готують творчі виставки, колекції тощо. Студентам можна запропонувати такі теми наукових робіт: "Роль рослин у духовному житті людини", "Рослини - символи в усній народній творчості", "Квіти в переказах легендах", "Рослини в народному образотворчому мистецтві", "Квіти у творах Катерини Білокур" та ін.

Особливе місце в художньо-естетичній підготовці майбутнього вчителя посідають суспільно-гуманітарні дисципліни. У курсі вивчення "Історії України" при аналізі того чи іншого етапу розвитку українського народу увагу приділяють темі "Культура, освіта, наука", де слід не лише розглядати історію розвитку академічного мистецтва, а й самодіяльного, аматорського. У процесі вивчення матеріальної культури й побуту українців професійний викладач увагу майбутніх учителів сконцентрує на естетизації археологічних знахідок часів доісторичного й історичного розвитку України (наприклад, на художній довершеності предметів побуту доби трипільської культури; сакральному мистецтві Київської Русі; красі слова в зразках уснопоетичної творчості дописемного періоду українців тощо).

Підґрунтям, на якому будується естетична культура особистості, є естетичні потреби: вони істотно впливають на формування естетичних смаків та ідеалів, їх рівень - вагомий чинник культури загалом, її "людської гідності" (Л. Толстой). Прикладом є численні факти нашої історії, як, зокрема, виникнення багатої скарбниці поетичної, пісенно-фольклорної спадщини, творів "сміхової культури" тощо у стрілецькому середовищі періоду перших національно-визвольних змагань (1914-1920 рр.).

На практичному занятті з історії України, вивчаючи тему "Національно-визвольні змагання українського народу в XVII ст.", використовують легенди, перекази, пісенний фольклор про козаків, знайомляться з бойовими видами мистецтв, козацькими іграми та забавами. Як зазначає дослідник козацької педагогіки Ю. Руденко, "українські лицарі успішно розвивали народні естетичні смаки, уподобання, погляди"; культивуючи народні традиції, численні види українського мистецтва, майстерно володіли багатьма народними інструментами (кобза, бандура, цимбали, сопілка, ліра), чудово зналися на палацо-парковій культурі українського бароко [51, 203].

Українське козацтво залишило нащадкам у спадок чудові зразки уснопоетичної та пісенної творчості.

Великі можливості для використання засобів етнопедагогіки в розвитку художньо-естетичної культури майбутніх учителів початкової освіти мають навчальні курси "Українознавство" й "Народна педагогіка", де, власне, й реалізовується весь етнопедагогічний потенціал. Навчальні курси вивчення конкретних методик викладання того чи іншого предмету уможливлюють здійснення естетичного виховання засобами цих дисциплін. Так, студенти не лише знайомляться з предметним полем даного предмету, його завданнями, працями визначних учених і методистів тощо, а й вивчають найкращий педагогічний досвід учителів-практиків у царині формування художньо-естетичної культури школярів засобами цієї навчальної дисципліни з акцентом на українську етнопедагогіку. У цьому контексті до навчальних планів педагогічних закладів слід ввести, наприклад, такі спецкурси: "Формування художньо-естетичної культури школярів", "Народнопедагогічні погляди на естетичне виховання дітей", "Народне мистецтво", "Декоративно-ужиткове мистецтво України", "Мистецтво народного театру", "Усна народна творчість", "Українські паремії", "Народний золотослів", "Основи ораторського мистецтва та риторики" , "Народнопісенний фольклор", "Історія українського мистецтва", "Творчість Марії Приймаченко" "Творчий спадок Катерини Білокур", "Іван Гончар - митець-подвижник", "Українське кіномистецтво", "Сучасне українське пісенне мистецтво", "Виразне читання", "Кобзарське мистецтво", "Українська символіка в пісенному матеріалі сучасних композиторів і виконавців" та ін.

Підготовка майбутніх учителів до художньо-естетичного виховання учнів засобами українознавства знаходить своє логічне продовження у вивченні спецкурсу етноестетичної спрямованості "Художньо-естетичне виховання в школі засобами етнопедагогіки". Так, студентам пропонуються для вивчення такі теми:

1. Сутність художньо-естетичного виховання в школі.

2. Психолого-педагогічні основи естетичного виховання.

1. Етнопедагогіка як складова педагогічних знань: сутність, засоби, форми.

4. Усна народна творчість як одна з провідних етнопедагогічних засобів художньо-естетичного розвитку.

5. Пісенна народна творчість у духовному житті українців.

6. Художньо-естетичні можливості навчальних предметів: етнопедагогічний вимір.

7. Етнопедагогічні засоби (вишивання, писанкарство, бісероплетіння, різьба по дереву тощо).

8. Декоративно-ужиткове мистецтво.

9. Народні майстри-умільці.

10. Народні ремесла.

11. Співпраця школи й сім'ї в художньо-естетичному вихованні школярів.

12. Фольклорно-етнографічна діяльність учнів.

Важливою формою художньо-естетичної підготовки майбутніх учителів є педагогічна практика. Вона актуалізує систему теоретичних знань у галузі естетики, мистецтвознавства, педагогіки, психології, методики естетичного виховання, озброює їх системою спеціальних умінь і навичок. Потрібно, щоб студенти за час проходження практики вивчили найкращий досвід учителів-класоводів, педагогічного колективу школи у царині художньо-естетичного виховання учнів. Спостереження й аналіз уроків та позакласних заходів мають відбуватися під кутом естетизації навчально-виховного процесу, а уроки та позанавчальні виховні заходи мають мати виразне художньо-естетичне спрямування з опорою на українську етнопедагогіку. Сценаріїв виховних заходів, які готують студенти під час проходження педагогічних практик, містять велику кількість зразків усної народної творчості: казок, легенд, переказів, приповідок, загадок, скоромовок, дитячих народних пісень тощо. Активно використовують студенти під час проведення обов'язкових фізкультхвилинок дитячі лічилки, забавлянки.

Суттєвою складовою педагогічної практики в школі є практика з виховної позакласної роботи, яка навчає студентів віднаходити творчі шляхи використання теоретичних знань у галузі художньо-естетичної культури. Під час її проходження студенти виконують обов'язки керівників шкільних гуртків, класних керівників. Студенти-практиканти складають план виховної роботи, куди включають заходи з художньо-естетичного виховання учнів засобами етнопедагогіки (вікторини, конкурси на знання українських народних пісень, приповідок, загадок, розучування вертепу, народних танців, вивчення календарно-обрядового фольклору, вивчення колядок, щедрівок, гаївок, народних ігор і забав, залучають дітей до літературної творчості тощо).

Самодіяльна художня творчість є однією з найвищих, найбільш розвинених форм прояву художніх потреб особистості. Тут найбільш повно і всебічно проявляються художні смаки, коли студент не обмежується лише сприйняттям мистецтва, але створює власноруч продукти художньо-естетичної діяльності. Участь у хорі, танцювальному, драматичному, фольклорному гуртках, гра на музичних інструментах, малювання, фотомистецтво, моделювання одягу, дизайнерські роботи, літературна творчість, спів соло, декоративно-ужиткове мистецтво - далеко не повний перелік форм художньої самодіяльності у межах

педагогічного закладу.

Учені, вивчаючи час, який студенти присвячують мистецтву, доходять висновку, що він свідчить про певні потреби в мистецтві. Це не тільки час для сприйняття мистецтва, але й час для художньої творчості. Проте студентська молодь загалом на спілкування з мистецтвом відводять значно менше часу, ніж старшокласники. Понад 50% вільного часу студентство витрачає на слухання музики, перегляду телебачення, 40% - на відпочинок у компанії, дискотеки тощо. І лише 20% респондентів систематично відвідують музеї, театри, художні виставки. Проте повною мірою задовільнити художні потреби студентів не вдається.

Простежується певним чином генетичний зв'язок між художньо-мистецькими запитами нинішніх студентів із попереднім шкільним періодом задоволенням естетичних потреб. Проте, співставивши дані структури самодіяльної художньо-естетичної творчості за видами мистецтва одних і тих же людей у школі й у педагогічному закладі, можна прослідкувати як наступність у художній творчості, так і значний дисбаланс між школою і вищим закладом за загальними показниками осіб, що займаються художньою самодіяльною творчістю. Найбільш виразно він проявляється серед хореографічного мистецтва, театральної діяльності, участі в хорі, грі на музичних інструментах. Зменшення кількості молодих людей, задіяних самодіяльністю, пов'язано з труднощами адаптації колишніх школярів в умовах вищої школи, збільшенням навчального навантаження, вищими вимогами до рівня самодіяльної творчості, суб'єктивною недооцінкою своїх можливостей і, нарешті, із малою кількістю форм позанавчальної виховної роботи з естетичного виховання.

Таким чином, існуюча система художньо-естетичного виховання поки що не створює умов, потрібних для задоволення високого рівня художньо-естетичного розвитку майбутніх учителів початкових класів, не повною мірою відповідає потребам студентської молоді у розвитку їхніх творчих здібностей. Незадовільна організація процесу художньо-естетичного розвитку в школі і у вищому педагогічному закладі гальмує розвиток художньо-мистецьких здібностей, потреб студентів і вимагає докорінного покращення всієї системи художньо-естетичної освіти й виховання.

Невідповідність організації самодіяльної творчості художнім потребам студентів можна подолати шляхом залучення майбутніх учителів до неорганізованих форм самодіяльної творчості, оскільки студентство займається самодіяльною художньо-мистецькою творчістю не тільки в організованій художній самодіяльності, а й самостійно чи колективно незалежно від гуртків, студій тощо. Тому важливо активізувати процес стихійного, неорганізованого залучення студентів до самодіяльної творчості. Гуртки вишивки, бісероплетіння, писанкарства - це неповний перелік засобів етнопедагогіки, здатних пробуджувати високі естетичні смаки, розвивати творчі здібності студентів.

В умовах оновлення школи зростає роль художньо-естетичного виховання як засобу формування духовного світу, естетичних ідеалів юнацтва, мета якого - всебічний розвиток особистості з високим національним культурним потенціалом, розвиненим почуттям прекрасного. Фундаментом художньо-естетичного виховання має стати національно-культурна спадщина, скарби народнопісенної, поетичної, декоративно-прикладної творчості, художніх ремесел тощо. Необхідно створити цілісну систему виховання студентської молоді, забезпечити максимальне входження національно-народного елементу в повсякденну духовність юнаків і дівчат, визначити художньо-естетичні пріоритети в галузі національного виховання, активно впроваджувати ідею естетизації навчально-виховного процесу, інтегрувати теоретико-методологічні розробки проблеми художньої культури з виробленням методологічних орієнтирів в царині народного, професійного мистецтва.