3. Розумове виховання школярів засобами етнопедагогіки

Народна педагогіка надає великого значення розумовому вихованню, інтелектуальному розвиткові та їхні ролі і значенню у житті і діяльності кожної людини: "Знання та розум - скарб людини". За народнопедагогічними уявленнями, "не краса красить, а розум". Від розумового виховання залежить успіх підготовки до життя: "Розумний всьому лад дає", трудові успіхи людини: "Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в'язати", особиста доля і щастя: "Щастя без розуму - торбина дірява". Складні перипетії і труднощі життя долаються не силою, а розумом, бо "сила уму уступає", і "сила перед розумом гине, це ще раз "треба розумом надточити, де сила не візьме".

Людина з ущербним розумом - моральна каліка: "Нема ума: рахуй каліка", "Людина без розуму, що стіна без перевесла". Широка життєва функція розуму зафіксована в численних афоризмах типу: "до розуму дійти", "набратися розуму" тощо. Народна педагогіка закликає дбати про формування розуму у дітей: "Не бажай синові багатства, а бажай розуму!"

Розумове виховання - процес довготривалий і складний: "Чоловік вчиться розуму весь вік", "Вік живи - вік учись". Успіх розумового виховання залежить від багатьох чинників. Провідне місце народна педагогіка відводить живому спілкуванню з розумними людьми: "З ким поведешся, від того й наберешся", "З розумним поговори, то й розуму наберешся, а з дурним - то й свій загубиш". Народ дає поради: "Мудрого шукай, дурного обходь", "Краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти".

Крім живого, безпосереднього ситуаційного спілкування з дітьми, у практиці розумового виховання дітей багато важить використання фольклору. М. Стельмахович писав: "Нам ніколи не треба забувати й щедро використовувати такі чудові, високоефективні, перевірені багатолітнім досвідом поколінь засоби розумового виховання, як пісні, потішки, пестушки, примовки, каламбури, загадки, приказки, легенди, оповідання, думи, байки, коломийки, частівки, прислів'я, приказки, сміховинки тощо" [78, 14].

Інтелект нації разом з її духовністю - єдиний шлях виходу української науки, культури і техніки на світовий рівень. Державною національною програмою "Освіта (Україна XXI століття)" відзначається, що головними завданнями системи освіти є: забезпечення інтелектуальної готовності всіх громадян до здобуття освіти, нове ставлення до знань та інтелекту, розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді тощо [21, 15-16]. Одним із шляхів забезпечення розвитку особи школяра є озброєння учнів знаннями народного світорозуміння та світосприймання, знання ними культурно-історичних традицій, міфології, фольклору, вірувань, прикмет української нації.

Не можна не погодитись з В. Кононенком, який у праці "Народознавство та інтелектуальний розвиток учнів" стверджує: "Багатогранний людський досвід пізнання і здобуття необхідних знань, умінь і навичок передається передусім, через навчання. Навчання виступає основним чинником становлення особистості - формування розуму й світогляду дитини, її почуттів, пам'яті, уяви, мовлення і мислення, уваги й спостережливості, ставлення до життя, знань і праці, пізнавальних і творчих здібностей та інтересів" [39, 115]. На думку автора, узагальнення багатовікової практики навчання, відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей стало засадами виділення основних народно-дидактичних принципів навчання: природовідповідності ("Чого Івась не навчився, того Іван не знатиме"), наочності ("Краще один раз побачити, ніж сто разів почути"), свідомості і активності ("Хто думає, той і розум має", "Гарно вчити того, хто все хоче знати"), послідовності і систематичності ("Хто хоче знати, тому треба менше спати") та ін. [39, 116].

Г. Ващенко пов'язує народно-педагогічні особливості інтелектуального розвитку дітей із психічними національними властивостями. Він пише: "... кожний народ має свої національні властивості інтелектуальні, то і в галузі розумового виховання, крім загальнолюдських завдань мусять стояти завдання, що відповідають цим властивостям" [11,61].

Український народ упродовж віків виробив свою національну систему поглядів на мету та завдання розумового виховання. Розум і працьовитість чи не найвищі чесноти українства. "Добрий господар", "мудрий чоловік" - найвищі ознаки народної оцінки поважної людини, до якої до якої шанобливо ставляться люди. Саме на народних уявленнях про порядність людини, її вихованість і готовність до життя грунтується і розумове виховання. Основними його завданнями є: розвиток інтелекту, творчої активності, пізнавальних здібностей, прищеплення інтересу до навчання. Завдяки використанню засобів народної дидактики (казки, легенди, прислів'я, приказки, загадки, пісні тощо) складний для дітей матеріал стає доступним, зрозумілі-шим, легшим для засвоєння. На думку І. Якиманської, "...якщо учень не одержує можливості працювати на досягнутому ним рівні, то він взагалі перестає що-небудь робити на уроці [98, 47]. Влучний народний вислів у формі поговірки, прислів'я, почуті на уроці слова, які дитина чує від батьків, старших, знімає у неї напруження, спонукає до активної розумової діяльності і, відповідно, сприяє розумовому розвитку.

Народно-дидактичні матеріали, що використовуються на уроці, не тільки формують інтелектуальну культуру учнів, але й значною мірою створюють позитивну емоційно-естетичну атмосферу у навчанні. Навчально-виховний процес відбувається без примусу, насильства, без психологічного тиску на дітей. Саме доступна і зрозуміла народна педагогіка сприяє тому, що навчання проходить здебільшого у контексті повсякденного життя, у формах і способах, властивих народному буттю і максимально наближених до інтересів учнів. Залучення дітей до різноманітних видів роботи з етноджерелами (збір, опрацювання, записи, залучення до художніх промислів тоїію) сприяє розвитку їх природніх нахилів, здібностей і талантів.

Народна педагогіка, що ненав'язливе, на прикладі десятків і тисяч поколінь вивіряла істинність кожного народного судження, є фундаментом розумового розвитку. Розумовий розвиток - це процес зростання інтелектуальних сил, пізнавальних здібностей, мислення учнів. У процесі розумового виховання відбувається накопичення фонду знань: імен, назв, дат, понять, існуючих між ними зв'язків. Народно-побутові поняття є первинними, бо засвоюються від перших вихователів - матері і батька, дідуся і бабусі, старших членів сім'ї. Лише згодом учень вивчатиме закони, правила, закономірності, формули тощо. І все як таки розвиток мислення, оволодіння певними розумовими операціями (співставляти, порівнювати, вміти рухати і розуміти) починається ще задовго до систематичного й наукового пізнання світу. Починається з народної педагогіки.

Неоціненне виховне значення для розумового розвитку мають народні ідеї щодо безмежності світу, вічності життя та його постійного оновлення, Сонця як джерела життя, Землі як годувальний всього живого. Велике розвивальне значення має прогностична функція народного календаря: "Вінця навколо Сонця - на дощ", "Небо над лісом посиніло - буде тепло", "Дощ на Зелені свята - на врожай".

Матеріали народного календаря є широкими узагальненими проняттями, які засвоює дитина. Під впливом цих понять починає формуватись світогляд практично-побутового рівня. Світобачення дитини ще не носить наукового характеру. Поки що вона бачить, сприймає, розуміє світ так, як про це говорять дідусь і бабуся, мама і тато. З віком і згодом завдяки систематичному засвоєнню основ наук, завдяки навчанню формуватиметься науковий світогляд як цілісна система понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначаюсь ставлення людини до дісності й самої себе.

Народний світогляд - це система історично зумовлених поглядів, переконань, ідеалів, які відображено у фольклорі, міфології, національній психології і характері народу, його культурно-історичних традиціях. Основою світогляду є як первинні погляди дітей, що були набуті на грунті народної педагогіки, так і погляди, переконання і почуття, що сформувались на основі наукових знань про природу, суспільство, які учень засвоїв у процесі навчання в школі.

Не завжди народне поняття світу співпадає з його науковим тлумаченням. В школі відбувається переоцінка окремих цінностей, дещо спростовується, пояснюється, але головним залишається те, що загальні знання (повні, неповні, істинні й фальшиві) є основою, на якій формуються наукові погляди і переконання. Саме на загальних знаннях розвиваються світоглядні уміння, розумові операції здатність аналізувати, систематизувати, робити висновки тощо. Розвиток уяви, пам'яті, спостережливості, усного мовлення, мислення і почуттів (особистого переживання) є невід'ємними складовими розумового розвитку взагалі.

Етнопедагогічний підхід полягає в тому, що дітей спонукають мислити в процесі гри. Особливо значні можливості для розвитку мислення мають загадки. Відгадуючи їх, діти і не здогадуються і не можуть здогадуватись, що розказування загадок є одним із ефективних шляхів формування нестандартного мислення у дітей: "Весною веселить, літом холодить, а восени годує (фруктове дерево); "Не дід, а з бородою, не бик, а з рогами, не корова, а доїться" (коза); "Повзуни повзуть, бігуни біжать" (сани і коні).

Загадки будуються на основі аналізу об'єкта і синтезу його ознак або складових частин. Тому загадки є не лише добрим стимулятором мислення, але й засобом аналітико-синтетичної діяльності розуму. В розгадуванні загадок беруть участь мислення, уява, пам'ять тощо. За допомогою загадок народна педагогіка послідовно веде дитину від більш знайомого до менш знайомого, від зрозумілого до менш зрозумілого. Це фактично принципи послідовності засвоєння знань.

Загадки про знаряддя праці і продукт праці, про предмети матеріальної культури і тварин тощо не лише сприяють розвитку мислення, спостережливості, допитливості, але й є засобом кращого пізнання навколишнього світу. Кожне слово в загадці несе якусь інформацію, допомагає по-іншому уявляти реальні речі, вчить фантазувати. Розумовий розвиток дитини характеризується не тільки кількістю і якістю уявлень, кількістю і якістю зв'язків між цими уявленнями. Чим більше розвинута дитина, тим більше уявлень та ідей вона може об'єднати в одне зв'язне ціле. Інтелект, кмітливість і розумові здібності визначаються швидкістю, оперативністю розумових процесів. Самостійне здобування знань породжує зрілість думки. Тому змістом розумового виховання на етнопедагогічній основі є:

- пошанне ставлення до розуму і розумних людей. Бажання стати мудрою людиною;

- глибоке усвідомлення значення знань для життя, праці, діятьності. Діти любого шкільного віку повинні знати для чого вони навчаються, кому це потрібно, як, де і коли можуть бутим застосовані отримані ними знання;

- розвиток допитливості, кмітливості, активності на уроках, прагнення самостійно виконувати завдання;

- набуття навичок самостійної організації своєї навчальної праці, уміння ділитися враженнями від вивченого, прочитаного; переживання негативних почуттів від списування чи використання шпаргалок, невиконання домашніх завдань тощо.

Досягти реалізації цього змісту можна не лише за умови, що кожен урок є уроком мислення, де панують пошук і знахідки, відкриття і здивування. Саме вони є джерелом напруження як інтелектуальних, так і вольових зусиль.

Велике значення для "відточення" розуму учнів мають їх зустрічі з народними мудрецями, мудрими оповідачами, творчою інтелігентністю. Для правильної самооцінки свого розвитку учням варто брати участь у різних конкурсах та олімпіадах, народних національних і традиційних шкільних святах та інших формах розумного дозвілля. Доцільним вважаємо проведення конкурсів "Юних ерудитів" із використанням різних жанрів усної народної творчості.

Важливу роль у розумовому вихованні учнів відіграють прислів'я та приказки. Це стислі афористичні вислови, в яких у художній формі виражено судження народу про життєві явища, їх справедливо вважають вираженням мудрості та філософії народу: "Мудре слово глибше безодні, прислів'я - гостріше голки", "Приказка у мові, як сіль у страві". Прислів'я та приказки - складова частина духовної культури українського народу, невичерпний скарб, яким він володіє з найдавніших часів і яким він збагачує все нові і нові покоління [90, 3].

Саме в них "є те, що дитині належить збагнути: становить маленьку розумову задачу, цілком по дитячих силах" [91, 63]. Вони є неоціненним засобом розвитку уяви, пам'яті, спостережливості, усного мовлення. Вміле використання педагогом прислів'їв та приказок активізує мислення дітей. Якщо прислів'я й приказки поєднувати з текстовим матеріалом (на уроках читання), то це сприятиме активізації розумової діяльності школярів.

Усвідомлення змісту прислів'їв і приказок молодшими школярами складає певні труднощі. Тому в процесі роботи з цими народними творами варто використовувати практичні бесіди, які допомагають учням глибоко усвідомити життєву мудрість, закладену у них. У прислів'ях використовуються різноманітні поетичні засоби - метафори, порівняння, гіперболи та ін., які можуть бути подані у формі простого чи складного речення. Тому їх широко використовують на уроках української мови і читання.

Багатий матеріал для розумового виховання дає українська казка - глибока і мудра книга життя. На думку М. Чумарної, українська казка є метафоричною формулою, в якій закодувались древні знання, її доступність, простота і поетичність допомогли донести до нас глибоку мудрість народу" [95, 6]. Казка належить до тих духовних витоків, які ніколи і ніде не старіють. Ці чарівні сюжети передаються із покоління в покоління удосконалюючись, вбираючи в себе елементи сьогодення, наповнюючись сучасною проблематикою. Казка супроводжує людину впродовж всього життя, її люблять і дорослі й діти.

"Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище своїх оповідань, написаних ... для дітей освіченою літературою", - відзначав К. Ушинський [20, 16]. У зв'язку з цим у виховному процесі доцільно широко використовувати народні казки. Вони розвивають уяву, образне мовлення, стимулюють творчу активність, слугують дієвим засобом самовиховання дитини. Школярі вчаться спостерігати, аналізувати, узагальнювати. Казкові історії містять інформацію про динаміку життєвих процесів. Вони надають можливість легкого й природного осмислення реального світу, тобто є своєрідним містком між казковим, фантастичним і реальним життям. На основі аналізу улюблених казок учня можна встановити зв'язок між казковими подіями та його поведінкою в житті. За їх допомогою у свідомості дітей закріплюються моральні цінності, правила поведінки. Для дитини вони є своєрідним "духовним хлібом", який ніколи не проїдається.

Казки виникли в сиву давнину і є одним із найпоширеніших жанрів усної народної творчості. У них відображені погляди на речі, ставлення до людських цінностей, висока духовність та розум народу, що формувались упродовж багатьох поколінь. Ці поетичні скарби громадились віками і передавалися від покоління до покоління, вбираючи в себе все нові і нові події, характери. За тематикою їх поділяють на три групи:

соціально-побутові - в них звеличується гуманність, працьовитість, чесність, скромність, розсудливість, а висміюється брехливість, зазнайство, неробство, скупість ("Мудра дівчина", "Дивна сопілка" та ін.);

героїко-фантастичні (чарівні) - в них органічно поєднані міфічне, фантастичне та героїчне начала ("Ох", "Цар і в на-жаба" та ін.);

про тварин - головними персонажами виступають звірі, птахи, що уособлюють певні людські риси ("Котик і півник", "Коза-дереза" та ін.).

Визначальними рисами кожної казки є вигадка, фантазія, творча мрія. В них народ-педагог акцентує увагу на головних рисах героїв, їх поведінці у різних ситуаціях. Діти чудово сприймають казку. "Казки захоплюють дітей несподіваністю змісту, високим злетом творчої вигадки" [78, 259]. Вони справляють на дітей глибоке емоційне враження, збагачують її мову, пробуджують духовні сили, тому й слугують незамінним засобом зближення батьків і дітей, батьківського виховання.

Значної уваги заслуговують казки соціально-побутового змісту, в яких з особливою чіткістю висвітлюються позитивні риси людини. Тобто створюється ідеальний образ, що втілює в собі ті особливості поведінки, котрі заслуговують найбільшого захоплення та поваги. Тому важливо навчити дітей разом із героями казок подумки виконувати їхні дії, наслідувати позитивні вчинки персонажів. Батькам доцільно використовувати власні казки, складені з урахуванням виховної мети. Така робота буде більш результативною, ніж погрози, покарання чи довгі нотації.

У роботі над казкою, як правило, виділяють такі етапи: підготовчий етап до сприймання казки; ознайомлення зі змістом твору (читання, розповідь); робота над лексичним матеріалом, художніми образами; розповідь дітьми казки та бесіда за змістом твору; творча робота (відтворення первинного сприймання в образі ма­люнків, перетворення сюжету казки).

В сімейному вихованні казку доцільно широко використовувати як засіб заохочення дітей до самовиховання. Зокрема виділяють такі способи заохочення:

1. Слухання дитиною казки здавна було основним видом ознайомлення з творами цього жанру. У процесі безпосереднього усного спілкування дитина глибоко переживає почуте, уявляє події, описані в творі. Розповідь казки вимагає від батьків великої педагогічної майстерності. Ефективність виховного впливу цього способу зумовлюється такими чинниками: влучність вибору моменту для розповіді; підбір твору; емоційність, доступність, образність викладу.

Слухаючи дитячу розповідь, батькам доцільно проявляти терплячість, розуміння емоційного стану дитини. Варто виявляти своє ставлення почутим у різних формах; за допомогою міміки, емпатій-ного слухання. Така поведінка дорослих сприяє розвиткові в школяреві впевненості в собі, сміливості, бажання до творення. Проте висміювання дитини, переривання її розповіді, неуважне слухання з боку батьків можуть бути причиною розвитку негативних якостей особистості школяра, зокрема замкнутості, нерішучості, відчуження та ін.

2. Перегляд екранізованих казок. У казці, як у дзеркалі, відбиваються особливості кожної епохи. Народна казка, яка передавалася міжпоколінно шляхом розповіді, у наш час знайшла своє продовження в екранізованих варіантах, мультиплікаційних фільмах. Наукові дослідження свідчать, що попри незмінність сюжетної та змістової лінії нові твори відзначаються суттєвими відмінностями: відбулися метаморфоза образу "зла" й, відповідно, переосмислення "добра". Зло набуло людських рис і виявляється в помилці та в страху. У народних казках "зло" піддається фізичному знищенню, у нових, дидактичних - перевихованню. У нових творах, на відміну від старих, швидше порушується проблема, ніж вказується шлях її вирішення.

Виховний вплив на школярів екранізованих казок та мультиплікаційних фільмів важко переоцінити. Адже в більшості сімей діти значну частину вільного часу проводять біля "голубих екранів", нерідко навіть забуваючи про свої обов'язки. Такій поведінці сприяє зрослий вплив теле- та відеопередач, комп'ютерних засобів на спосіб та уклад сімейного життя. Зайнятість батьків бізнесовими справами теж іноді спричиняє байдуже ставлення до власних дітей.

3. Читання казок - менш поширене серед дітей молодшого шкільного віку явище, адже школяр тільки починає опановувати цю складну науку. Критеріями його оцінювання є правильність, усвідомлення, швидкість, виразність. Розрізняють читання вголос та мовчки. На час закінчення початкової школи більшість учнів читає порівняно монотонно, неусвідомлено, що і є основними причинами нехтування дітьми цим видом діяльності, їхні зусилля спрямовані на процес читання, а не на зміст тексту. Однак зацікавити дітей до самостійного читання можна, наприклад, такими способами:

- читанню казки передує продумана вступна бесіда;

- початок казки читає хтось із батьків, зупинившись на цікавому,

- пропонує дитині продовжити читання самій;

- читання в ролях тощо.

Для самостійного читання молодшим школярам доцільно добирати лексично та синтаксично доступні твори, насичені діалогами. Важливо, щоб предмети, явища, події були загалом зрозумілі дітям.

4. Переказ широко використовується дітьми означеного віку. Виділяють докладний переказ, спрощений, синтезовану розповідь. Вид переказу залежить від ступеня розвитку пам'яті дитини.

Докладний переказ створюється дітьми, у котрих сформована довготривала пам'ять, достатньо розвинений активний словниковий запас. Такі дитячі твори з точністю передають сюжет, традиційні формули відомої казки. Скорочений переказ виникає внаслідок забування дитиною деяких деталей, їх поверхового узагальнення й водночас збереження сюжету твору. Синтезована розповідь є проміжною формою творення власної казки. Вона виникає внаслідок поєднання знайомих образів та сюжетів із різних творів у один твір [85, 66-71].

Творчі вправи з казками заслуговують особливої уваги. Вони розвивають фантазію дитини, її уяву, творче мислення, зв'язне мовлення. У неї формується вміння генерувати ідеї, що спонукає до творчої активності. Така робота вимагає від батьків великої майстерності, творчого підходу. Виділяють аналітичний, оперативний, синтетичний прийоми творчої роботи з казкою:

Аналітичний - передбачає аналіз змісту казки-оригіналу, з'ясування та оцінка рис характерів дійових осіб, виявлення ключових проблем та причин їх виявлення.

Оперативний - заміна деяких якостей персонажів, предметів та явищ з метою розв'язання певних проблем.

Синтетичний - перероблення усього змісту казки відповідно до внесених змін. Особливою плідністю визначається синтетичний прийом творчої роботи з текстом.

Способи трансформації змісту твору:

"Зроби навпаки" - риси характеру та дії героїв замінюються на протилежні.

Збільшення-зменшення - перетворення маленького беззахисного персонажа у відважного і великого чи навпаки.

Прискорення-уловільнення - прискорення чи уповільнення дій одного з героїв твору.

Дроблення-об'єднання - поділ персонажа на частини, кожна з яких починає жити своїм життям або об'єднання різних істот в один організм.

Перервності-постійності - те, що відбувається тільки один раз, а потім зникає, стає постійним. І навпаки.

Динамізації-статичності - перетворення нерухомого, твердого об'єкта у гнучкий, рухомий та навпаки.

Персоніфікації-деперсоніфікації -- перенесення властивостей живих істот на неживі і навпаки.

Надання або відбирання властивостей ~ надання героєві казки нової властивості, чи позбавлення якоїсь із них.

Універсалізації-обмеження - надання усім героям казки нових можливостей; позбавлення усіх дійових осіб, крім головного героя, якихось властивостей.

"Шкідливе змінити на корисне" - використання позитивним героєм для доброї чи корисної справи атрибутів негативного героя.

Підсумовуючи розгляд проблеми розумового виховання школярів засобами етнопедагогіки, наголошуємо, що звертаємось до народного педагогічного генія не тільки тому, що це джерело мудрості, але й тому, що це витоки народної мудрості. Забуваючи своє коріння, розриваємо зв'язок часів і поколінь. Не увібравши традиції предків, не засвоївши його історичний досвід, його творчість і мудрі настанови, діти втратять багато часу у своєму розумовому розвиткові.