3. Народні традиції в етнолінгводидактиці

На мовно-літературному матеріалі важливо простежити вплив на народне світобачення довкілля, природних умов, які оточують людину, визначають спосіб її життя. Для українства, що споконвіку обробляло родючу землю, володіло багатствами степів і лісів, сув'язь "людина - природа" - не абстракція, а складова світосприймання. О. Кульчицький у свій час визначив гри національних типи, "прив'язані" до тієї чи тієї місцини, до тих чи тих геопсихологічних зон -степу, лісостепу, гір [20]. У залежності від природних умов змінювався не лише ландшафт, світ рослин і звірів, а й значною мірою, і спосіб життя, традиції.

В народних піснях, художніх творах відтворено яскравий образ безмежного українського степу, що нерідко персоніфікується, набуває рис живої істоти. Таке оспівування степу притаманно передовсім мешканцям степових геопсихологічних умов; виникають асоціації степу й козацтва, степу й минулої слави. Образ степу як втілення вільного духу створив Б. Грінченко; для нього це втілення ідеї свободи, незалежності людини, сподівань на кращу долю:

Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле, Мерщій у степі Я вп'юсь тобою, воле, Серед моїх незміряних степіві

Поет XIX ст. Іван Манжура, оспівуючи український степ, водночас сумує, що він втратив колишню красу й славу, "мов козак той недобитий":

Гей ти, степ широколаний, Мій килиме срібнотканий!.. Гей повідай-бо, мій краю, Де краса твоя розкішна?.. Степ мовчить, нема одвіту.

Інший степ - Степова Елада - замріяний, зчарований, закодований вічністю - у Свгена Маланюка. Для нього, закинутого у далекі світи, рідна Україна вважається далеким, але неповторно прекрасним маревом:

О, моя Степова Еладо, ти й тепер антично ясна! Але, як пише М. Неврлий, наводячи ці рядки, "часто, тут же поруч, в хвилинах болю й розпуки, поет сам себе запитує: А може, й не Елада Степова, Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна, Що чорним ядом сонце напува І опівночі воскресає марно?" [22, 15].

В етнопсихологічних дослідженнях визначено досить широке коло "народних" рослин - квітів і дерев, що опосередковано відтворюють звичаї і традиції українців. Такі рослини частіше висаджували на подвір'ях, про них складались пісні, до їх образів зверталися письменники тощо. Розглядаючи традиції використання рослин у побуті, в обрядах і ритуалах, можна прослідкувати витоки їх образного, опоетизованого сприймання. До таких рослин можна віднести, зокрема, мальву, барвінок, любисток, васильок, волошки, м'яту, руту, ромашку, чорнобривець, калину, бузок; липу, явір, клен, тополю, ясен, дуб, вербу, вишню.

Серед символічних назв рослин першорядне місце відводиться червоній калині. "Калина, - писав М. Костомаров, - дерево, в кожній селянській хаті побачите їх по стінах. У піснях калина зустрічається надзвичайно часто і є символом краси, дівочості й любові" [18, 72]. Червоний колір калини відображає красу, біле цвітіння - невинність. Якщо калина хитається - це дівчина сумує, коли чорніє - це горе, посадити калину на могилі - висловити жаль за загиблим. А в тієї калиноньки

А ж до землі віти гнуться;

А В ТІЄЇ ДІВЧИНОНЬКИ

Аж до землі сльози ллються.

(Народна пісня) [14, 114-115].

Серед характерних для українців назв на позначення їстивних продуктів виділяються хліб (хліб-сіпь), сало, вареники, борщ, галушки тощо. Сало як одна з улюблених страв часом безпідставно викликає неоднозначні емоційно-експресивні реакції. Його традиційне вживання як поживного продукту закріплено в художніх текстах, що відтворюють побутові умови життя, передовсім у середовищі селян і козаків: Козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сиділи (П. Куліш); У Дем'яна справа добрая була: /1 маслечко, і сало, і сметана, - / Гаразд, як кажуть, піч варила і пекла (Л. Глібов) [28, 19]. Включення сала в раціон вважалося показником якщо не заможності, то принаймні повноцінного харчування, звідси - вживання слова в традиційно позитивному сенсі. Межи багатьох стійких утворень із компонентом сало можна виділити, зокрема, їсти сало без хліба, дурне сало без хліба на позначення нерозумної поведінки [39, 778], що засвідчує поживність і вартісність цього продукту в народній свідомості.

Серед інших назв традиційних для українців страв варто виділити дві зовні подібні, але різні за значенням слова - куліш і кулеша. Куліш готується переважно з пшона, кулеша - з кукурудзяного борошна; якщо куліш ~ їжа, що її вживають здебільшого на сході України, то кулеша - страва, поширена в західному регіоні. Обидві форми, за даними етимології, ведуть походження з угорської мови [9, 134], проте давно засвоїлись українською мовою й сприймаються як народні назви популярних страв.

Вивчення народної міфотворчості вимагає попередніх знань щодо численних міфічних істот, які для давніх українців були живими й діючими. Як писав відомий український етнограф В. Гнатюк, наші давні предки "вірили, що ввесь світ, небо, повітря й уся земля заповнені богами та що вся громада жива, повна всякого дива, а в ній все думає й говорить нарівні з людьми та богами" [5, 213; 23]. У колі язичницьких божеств найбільш відомі Перун, Дашбог, Стрибог, створені народною уявою образи духів - біса, щезника, домовика, водяника, чугайстера, мавок, русалок тощо.

Знання про них стають у пригоді вчителеві й школярам з багатьох причин. По-перше, це історія давніх українців, притаманних їм поглядів на світ, по-друге, це свідчення невичерпного творчого потенціалу наших предків, по-третє, без пізнання витоків образного світу предків незрозумілими стають пізніші надбання народної творчості. Нарешті, лише усвідомлення місця й значення давньоукраїнської міфології в житті народу створює підґрунтя для сприймання видатних творів красного письменства, скажімо, таких, як "Лісова пісня" Лесі Українки або "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського.

Для проникнення в цей загадковий образний світ краще звернутися до художніх текстів, що не лише відтворюють погляди й переконання персонажів, а й дають пояснення щодо подібних міфо-логем. Читаємо у М. Коцюбинського: "Знав, що на світі панує нечиста сила, арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сарн; що там блукає веселий чугайстер, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки, що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувати байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать біле тіло своє на каменях в ріці" ("Тіні забутих предків"). Низка ліричних постатей, що згадується в оповіді, одержують достатньо повну характеристику в самому тексті; частина назв істот (лісовик, потопленики) зрозуміла з походження слів (від ліс, потопитися), деякі - загальновживані (русалки). Одним із образів, що в своєму розвиткові дотягнувся до найновіших часів, є відьма (рідше - відьмак) у "Словарі" Б. Грінченка також відьман, відьмарь, відьмач [7, 235]. За походженням від в д ти, тобто знати, відьма - та, що знає сховане від інших; порівняйте: знахарка. У "Словнику української мови" в 11-ти томах слово відьма має позначку "застаріле", хоч мовленнєва практика й заперечує таке пояснення. Образ відьми в різних її "іпостасях" використовували М. Гоголь і Г. Квітка Основ'яненко, Т. Шевченко і Леся Українка, сучасні письменники. Вживання цього слова має й присмак поетичності:

Що ж се таке? Се не мара.

Моя се мати і сестра.

Моя се відьма, щоб ви знали.

(Т. Шевченко)

"Коли зійшов місяць, відуни почали ворожити Великому князеві та його нареченій княгині. Ворожили на вогні, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, і всі згадували довгі літа й многі чада мозкеські, й Гатило задоволене сміявсь, а княгиня Ільдіка сором'язливо тупила зір. Борислав брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такі речі жоні, й Гатило реготав, і всі реготали, тоді Харя Мурин підвів до Гатила старезну бабу:

- То є відьма вроча - Мовить, що відьмувала тобі, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?"

(І. Білик. Меч Арея)

Мііж іншим, слова ворожка, ворожбит, ворожіння, на думку вчених, походять від слова ворог [37], отож ворожіння, заборонене церквою, в народному світобаченні було небезпечним, неприпустимим, ворожим людині. Невипадково в українських піснях (скажімо, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці"), в художній літературі ворожба, чаклунство звичайно засуджувалося; приворотне зілля, що його давала ворожка, приносило лише горе.

Із злодійки-чарівниці поступово сформувався образ жінки вкрай негативної поведінки, до того ж часто-густо зовні непривабливої, в лахміттях тощо. Ця постать нерідко з'являється в народних казках і легендах, в художніх творах. Г. Квітка-Основ'яненко недаремно назвав свою повість "Конотопська відьма" (природно, що в ній ідеться зовсім не про відьму). Відьмою називають у побутовому житті жінок дошкульних, неприємних, відворотних: "Скільки не жила після Семенової смерті баба Марта та й при Семенові, найбільше доводилося чути їй такі лепські епітети в свою адресу, як відьма, чортова відьма, проклята відьма, щоб ти пропала, щоб ти сказилася..." (І. Сенченко).

Інші асоціації й паралелі з'являються в учнів при зверненні до духовних цінностей, християнської ідеології. В цьому плані привертають увагу численні символічні назви, поширені в народі, на зразок храм Божий, церква, образ (ікона), хрест тощо. Скажімо, уособленням народної віри в уяві поета І. Калинця є стара дерев'яна церква, що її руйнують безбожники, водночас вони знищують споконвічну красу, те, чим живе людина, прекрасне в його народному розумінні:

Тріщали предвічні зруби,

Летіли ґонти, як пір'я,

руйнували дерев'яне чудо

людської праці та віри...

Це умирали століття,

Це умирало прекрасне...

За християнською традицією, символом віри є хрест; його образне срийняття багатозначне й неоднопланове, насичене численними емоціями й оцінками:

Візьми свій хрест. На ньому я розп'ятий -

Твого народу славне майбуття...

У ньому - віра, вищий поклик Слова.

(М. Руденко)

Відгомін цього символічного значення вічувається у народних стійких зворотах на зразок нести свій хрест, нести важкий хрест, мов із хреста знятий (в ім'я своїх переконань, своєї віри можна перенести будь-які випробування): "Він мученик і добровільно несе свій хрест'" (М. Коцюбинський).

Опрацювання словесного утворення в усіх його виявах і вживаннях викликає потребу звернутися до походження слова, того образу, що ліг в основу його називання, - "внутрішньої форми". "Внутрішня форма" багатьох українських за походженням слів, особливо побутового значення, досить прозора й може бути з'ясована самими школярами. У слові півень прослідковується зв'язок з піти "співати"; у слові полоскун "єнот" - з полоскати (відомо, що єнот полоще свій корм у воді), у словах деруни, картопляники, терчаники, драники (страви із сирої картоплі) прослідковується зв'язок із продуктом, з якого виготовляється їжа, або з дією, що її треба вжити (дерти, терти, драти) і под. А от печериця (гриб) має два пояснення: або пов'язане з пекти, печу або з печерою, в якій цей гриб росте. Більш складних історико-культурологічних коментарів вимагає слово гречка та його синоніми поганка, татарка та інші. Слово гречка, за даними етимологічних словників, пов'язане з тим, що цей популярний в народі (особливо в українських козаків) круп'яний продукт буцімто був завезений із Греції, отож спочатку були гречані крупи, потім гречка. За іншою версією, гречку завезли в Україну татари-язичники, тобто нехристияни, погані, звідси первинна назва гречки татарка [18, 473]. Слово поганка має й інші значення: поганка - неїстивний, тобто поганий гриб; поганка - назва птаха, м'ясо якого має неприємний присмак; поганка - жаба, що має непривабливий вигляд, (до того ж із жабою пов'язувалися недобрі передчуття; порівняйте: не бери жаби в руки, не показуй на жабу пальцем, не можна жаби бити тощо). [8, 36-37].

Навіть обмежені в своїх можливостях історико-етимологічні розвідки мають зацікавити школярів, розкрити їм складний механізм словотворення. На цій основі можна запропонувати учням самостійно підобрати кілька десятків поширених у побуті слів, у яких простежується "внутрішня форма".

Великий етнолінгвістичний шар захований у стійких зворотах - фразеологізмах, що в своїй словесній оболонці ховають секрети народних традицій, звичаїв, обрядів і вірувань, нерідко таких, що тягнуться корінням ще в язичницькі часи. Скажімо, давні погляди праукраїнців простежуються у вислові цур тобі, пек тобі, що вживаються для вираження незадоволення кимось або чимось, несхвалення чогось, негативне ставлення до чогось: Цур тобі, як запишався, що в новую свитку вбрався (прислів'я) [39, 942]. Відомо, що цур (чур) -давньослов'янське божество, ототожнювалося з цуркою (чуркою) -дерев'яним оцупком, на який наносилися умовні знаки. Пек - давньоукраїнське божество пекла, війни, всілякої біди, що надто боялося цура (чура) (від пек -смола, порівнянне пекло)

Вислів бігти стрімголов пов'язаний походженням зі стреме-нем - пристроєм для ноги вершника: Ні мати, ні сестра не одважились ухопити коня за поводи або стремена (П. Куліш). Отож бігти стрімголов усвідомлюється як рух, що дорівнює звичному для українців пересуванню вершки на коневі (порівняйте ще одне близьке за походженням слово - стрімкий) [37, 775].

6.4. Етнолінгвістичні засади вивчення тексту

Художня або науково-популярна оповідь, орієнтована на масового читача, звичайно включає коментар, достатній для тлумачення слів національно-культурного наповнення. В окремих випадках, наприклад, коли текст містить діалектно забарвлені компоненти, пояснення містяться в посиланнях або словничках, уміщених у додатку до твору, як це має, скажімо, у виданнях новел В. Стефаника, насичених діалектизмами. Звернення до таких коментарів при вивченні художніх творів може супроводжуватися складанням школярами невеликих словників, що включають тлумачення незнайомих слів.

Здебільшого самі тексти містять безпосередні або опосередковані пояснення потенційно незрозумілих читачеві слів. У художніх творах таке тлумачення є більш прихованим, потенційним, у науково-популярних і публіцистичних - більш відкритим, безпосереднім, передбачуваним. Наведемо приклад.

У своїй книжці "Звичаї нашого народу" відомий етнограф О. Воропай пропонує характеристику популярного в народі птаха: "Ранньою весною повертається з вирію і чорногуз - великий птах з довгою шиєю і довгими міцними ногами. Коли він не летить, а крила його згорнені, то нам здається, що він увесь білий, і тільки його хвіст (гуз) чорний. Коли ж чорногуз випростовує свої крила, ми бачимо, що це лише кінці крил та довге покривне пір'я чорне, а хвіст, як і все тіло, білий. Імовірно, що від "чорного гуза" походить і назва птаха. Але крім цієї, загальнопоширеної назви, у різних місцевостях України чорногуз ще має такі назви: боцьон, бусель, бусел(в), бузько, лелека" [4, 221]. З тексту випливає, що українці спостережливі й допитливі, їхня здатність творити назви воістину невичерпна, а любов до довкілля, всього живого дає яскраві взірці слововживання.

Показові тексти, в яких лише зазначається, що та чи та традиція притаманна національній спільноті, а отже, є характерологічною ознакою, етнічним компонентом. Така позначка опосередковано виділяє цю особливість як етнопсихологічний підтекст, свого роду показник фонового знання. Якщо, скажімо, зустрічаємо посилання на поведінку українців на тлі стереотипів життя представників інших народів, враження про національне своєрідні риси посилюється, оцінні показники окреслюються чіткіше.

Наприклад, Є. Маланюк розповідав, як серед загального занепаду білого офіцерства в таборі для інтернованих лише двоє - батько й син, українці, поводили себе разюче несхоже на інших: "Вони з сином тримались осторонь... Коли приходила пора їжі, цей старий сотник виймав зі скриньки чистий рушник - о, диво! -вишиваний, розстеляв його на якімсь стільчику, син ставив на нім менажку з юшкою, вони хрестились, виймали ложки і повагом їли" [21, 7]. Національна приналежність батька й сина як українців не викликає сумнівів. І висновок Маланюка однозначний: така поведінка засвідчувала високу внутрішню культуру, отож подається й характеристика українців як людей із високими ментальними рисами.

Один із достатньо прозорих шляхів представлення етнічно орієнтованого тексту - пряме зазначення, що дія відбувається в Україні. З цією метою вводяться, зокрема, прозорі за змістом географічні назви. Наприклад: "Чи береже він [собор] у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти уманські, чвари прасолів, іржання коней продано-ображених, лоскітний сміх шинкарок щасливих, нічні шепоти закоханих, зоряні обійми й зачаття?.. Повен, повен всього! Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах клекоче, і коли плавку долають, шлях за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садів висвітяться карбовано, видні до кожного листочка - в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів" (О. Гончар). Запорізькі списи зрештою могли поблискувати й не в Запоріжжі, але все ж в Україні, Дніпро - річка, що живить не лише українські землі, а Наддніпров'я теж не остаточно визначене місце, але в своїй сукупності ці назви "прив'язують" події роману "Собор" до Запоріжжя. Тим паче, що в уривку йдеться про минулі ярмарки й сучасні металургійні комплекси, заводське селище в поєднанні з садами - все це ознаки тяглості, що її символізує й сам собор, який "бачить і бачив усе". Історія й сучасність, повнота життя й широчінь людської душі набувають рис української дійсності.

Конкретизація значення культурно-етнічного компонента в тексті супроводжується різного роду трансформаціями, що призводять до звуженого або до розширеного сприйняття смислу. Читаємо в того ж Є. Маланюка:

Отвором - даль. Степи та вітер.

Гармат полтавських сизий дим.

Під небом, від пожеж рудим,

Лиш жито, копитами збите,

Дніпро та п'яний очерет...

Український колорит створюється не лише зазначенням місця подій - полтавські гармати, Дніпро, а й загальним змістом уривку, де є й сизий дим від гармат, і пожежі, й витончене кіньми жито. Ланцюг подій - від старовини, козаччини, часів Мазепи до громадянської війни - як одна лінія історичного розвою, спільна трагедія багатьох поколінь. Супровідні поняття (степ, вітер, дим, пожежі, жито, копита) розширено репрезентують перебіг подій.

Показове в цьому плані й ізольоване уживання слова козак. Узвичаєне значення історизму козак (вільна людина) може розширювати свої можливості до межі "відважний, завзятий, хоробрий чоловік" [16, 209]. Таке використання зафіксував ще М. Костомаров: "Я помітив, що в піснях українських все прекрасне є під образом козака. І тепер ще словом "козак" змальовується чоловіча краса парубка, але предмети, що оточують його положення, не ті, бажання виявляються інакше" [18, 158]. Порівняйте, наприклад: Семен осміхнувся до себе: - Чом не козак? - сказав він голосно (М. Коцюбинський). Слово набуває виразної національно-культурної функції.

Мовні компоненти національно-культурної орієнтації невід'ємні від текстів, у яких відбивається світ українства; більше того, нерідко визначають характер словникового оточення, стають ключовими, стрижневими елементами художніх творів. Поєднуючись між собою, такі компоненти зумовлюють загальну спрямованість, змістову домінанту всього словесного комплексу. Національно-культурні мовні компоненти можуть виконувати важливу текстотворчу функцію; вони, як правило, актуалізуються, набувають значної емоційно-експресивної сили, рис словесної образності, аксіологічної (оцінної) характеризації. Навколо таких компонентів виникають розгалужені асоціативні уявлення; їхня попередня вмотивованість зберігається, але в метафоризованих і символічних виявах. В ході оповіді слово-образ поступово набуває всієї повноти свого внутрішнього змісту, який зрештою і визначає місце даного компонента в семантичній структурі тексту. Завдання вчителя, викладача знайти ці ключові елементи, показати їх вплив на формування тексту, розкриття загаль-ногуманістичної ідеї твору.

Для прикладу можна звернутися до образу-символу вітряка, художньо досконало, майстерно відтвореного М. Стельмахом: "Я і досі завжди з хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки, на ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі. Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряк, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба..."

До створення узагальненого образу письменник іде поступово, етап за етапом: спочатку згадуються конкретні вітряки, що напружено працюють кожної осені, потім через розгорнуте порівняння вітряка з доброю душею українського степу образ опоетизовується, здобуває ознаки величності, піднесеності. А далі і сам ліричний герой примірює до сеое поняття вітряка, що своїми коренями пов'язаний із землею, а крилами - з небом. Образ став домінантою тексту, стрижнем, навколо якого і будується оповідь; таким чином повністю розкрилися текстот-ворчі потенції слова.

Складніше опрацьовувати з учнями словесні утворення, що мають діалектне, регіональне або соціальне походження. Але в багатьох випадках без знання цих здебільшого побутових, народних слів і висловів неприступними стають художні тексти. Характерний приклад - широке вживання слова тронка в однойменному романі О. Гончара. Слово тронка (дзвіночок, який вішають на шию тваринам, щоб легше було розшукувати в темряві, в лісі і т. ін.) має, за словником, позначку діалектне [28, 282]. Для його тлумачення в тексті однойменного роману О. Гончара створюється конситуація, що достатньою мірою відбиває враження про цей предмет, не містячи, однак, опису його зовнішніх ознак: "Це найкращий час для чабана -вести отару, доки ще не хмарно, по прохолодних випасах і слухати, як в тихім ранковім повітрі подзвонює тронка..." Завдяки попередньому тексту дізнаємося, що по-перше, йдеться про випас худоби; по-друге, що можна слухати щось мелодійне, приємне; по-третє, що описується не суцільне звучання, а подзвонювання. Створюється достатньо прозоре перше уявлення про функціональні властивості тронки. Подальший текст дасть змогу, з одного боку, повніше відтворити ознаки цього предмету, з іншого, - зрозуміти переносно-метафоричний, символічний смисл цього слова-поняття. Можна засвідчити ще один наслідок уживання слова тронка як назви твору видатного українського письменника. Адже роман став широко відомим, його текст вивчали школярі, а це призвело, в свою чергу, до популяризації слова, яке почало втрачати ознаки діалектної прив'язаності.

Разом із тим контекст далеко не завжди є достатнім для розкриття значення слова; в умовах поетичного дискурсу його конкретне наповнення часом потребує більш точної кваліфікації. Скажімо, в поетичний світ Ліни Костенко органічно входять діалектні утворення типу майстра, дараба:

Я принесу вам вечір у тайстрі.

А музикою буде мій настрій.

Ото літак, а не якась дараба.

Це все - прогрес. А ти стара, як світ...

Очевидно, поетесі не було великої потреби пояснювати значення виділених слів. Обидва вони взяті з гуцульського діалекту і в силу своєї не до кінця зрозумілої для широкого читача наповненості створюють той додатковий стилістичний "надлишок", який і був потрібним для створення колориту поетичності, можливо, навіть утаємничості тексту. Проте із тексту так чи так, зрозуміло, що тайстра - якась торбина чи інший предмет, в якому можна щось принести, а для того, щоб принести вечір, це мав би бути незвичний, чимось особливий кошик. Якщо до цього додати, що тайстра - торбина, яку часто-густо вишивають або по-іншому прикрашають, то місце цієї назви в поетичному тексті стає цілком виправданим.

Інша конситуція має місце при використанні цієї назви в оповіданні В. Стефаника "Стратився", порівняйте: "Харчі гарненько склала в тесану тайстру, додала чистий шматок сала і, і як зачало розвиднятися, пустила чоловіка в дорогу". Далі розповідається, як чоловік плакав над сином-небіжчиком, а ту мамину тайстру поклав мертвому в ноги. Цей "подарунок" - єдине, чим можуть вклонитися йому нещасні батьки. Тайстра стає символом рідної домівки, материної ласки, батькового жалю й водночас - втрачених надій, поневірянь і горя. Між іншим, у додатку до твору В. Стефаника вміщено словник, де пояснюються діалектизми, в тому числі й слово тайстра.

Дараба - теж діалектне слово на позначення плота, збитого із дерев'яних кругляків, звичайно, з тим, щоб таким чином сплавляти ліс гірськими річками. Нині дараби практично не використовуються. В уявленні поетеси це поняття, протилежне літакові, і як таке воно сприймається читачем як загалом зрозуміле. На інших засадах звертається до цієї назви С. Пушик у художньо-публіцистичному творі "Дараби пливуть у легенду". Для письменника це визначальне поняття, яке треба точно пояснити (що й зроблено в книжці), це тим більше важливо, що вжито воно в назві в переносно-метафоричному значенні. Йдеться про те, що дараба як засіб транспортування лісу вже не використовується, але образ старого плоту зберігся, перетворився на легенду. Поетичне сприймання Ліни Костенко й С. Пушика наблизилось одне до одного.

Важлива складова етнолінгвістичних спостережень - опрацювання засобів тропіки ~ епітетів, метафор, порівнянь, що мають своїм корінням народні уявлення про світ, традиційне асоціативне бачення. Характерний для народної поезії поетичні епітети в сполученнях синє море, карі очі, чорні брови, буйний вітер, зелений дуб, вороний кінь, сірий вовк, ясний місяць засвідчують, що закріплення за назвами предметів означень відбувалось поступово, на фунті первинних спостережень, як фіксація найбільш виразних ознак (отож українці сприймали море не як чорне, а саме як синє, красивими вважалися карі очі, чорні брови тощо) Порівняйте:

Карії очі, чорнії брови,

Темні як нічка, ясні як день,

Ой очі, очі, очі дівочі,

Де ви навчились зводить людей.

(Народна пісня)

Можна згадати й такий поширений у народній поезії слов'ян і такий художній прийом, як негативне порівняння, мета якого шляхом зовнішнього, здавалося б, заперечення подібності, схожості явищ і дій передати їх внутрішній образний зв'язок. Народнопоетичні компоненти, що стають центром таких порівнянь, надають додаткові можливості для встановлення прихованої культурологічної єдності порівнюваних понять. Заперечення послуговує в таких випадках виділенню нової якості, що домислюється шляхом асоціативного уявлення. Читаємо у І. Нечуя-Левицького: "То не зозуля прилинула в Хомишин садок, то Ганна перескочила через перелаз в свій огород", і бачимо типово народнопісенне порівняння дівчини з зозулею, але виконане за допомогою прийому заперечення; "не прилинула, а перескочила" означає: дія відбувається легко, невимушено, дівчина наче перелетіла через перелаз.

Народнопоетичний паралелізм, характерний для пісні, значною мірою теж спирається на національно-культурний компонент. В основі такого зображення лежить образне зіставлення явищ природи, довкілля, з одного боку, і життєвих ситуацій, з іншого. Набір паралельних образів, як правило, нечисленний: це уподібнення дівчини чи козака птахові чи рослині, уподібнення сил природи і людських пристрастей.

Летить галка через балку,

Літаючи кряче.

Молодая дівчинонька

Ходить гаєм, плаче.

(Народна пісня)

Дівчина і галка - типові образи паралельного вживання, побудовані на народних асоціаціях, давніх уявленнях про перевтілення людини в птаха.

Ой не шуми, луже, зелений байраче,

Не плач, не журися, молодий козаче.

(Народна пісня)

Визначальним художнім засобом у цій пісні є не паралель козак - луг, байрак, а зіставлення самих процесів: шумить луг, зелений байрак - плаче, журиться молодий козак. Звернення до різного роду порівнянь, епітетів у народному дусі яскраво простежується в сцені оплакування матері в "Миколі Джері" І. Нечуя Левицького:

"- Ненько моя, голубко моя! Нащо ж ти мене так рано покидаєш? Чи я ж тебе не любила, чи я тобі не годила? Чия рано не вставала, чи я тебе не доглядала, що ти мене покидаєш?

Ненько моя, ластівко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато слів вилила, що не схотіла на цім світі жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли ж тебе, моя матінко, дожидать у гості? Чи глибокими снігами, чи зеленими лугами, чи білими вишневими садками?

Матусю моя, лебідонько моя! Звідкіль тебе ждати, звідкіль виглядати? Чи з заходу, чи з сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш дощем, чи білою хмарою, чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш в вишневому садочку?

Ненько моя, ластівочко, золоте насіннячко! Де ж тебе посію, моя матінко рідна? Чи в синьому небі, чи в зеленому лузі, чи в вишневому садочку? Чи зійдеш ти зіркою на небі, чи розвієшся повною рожею в садочку?"

Показово, що звернення до матері включають не одне, а ряд позначень птахів - голубка, ластівка, лебідонька і знову -ластівочка, отож, не настільки важливо, з якою саме пташкою порівнюється людина (осооливості різних порід до уваги не беруться), головне, що вона відлетіла і її повернення - хай неможливе! - таке очікуване, бажане. Далі порівняння продовжуються. Якщо людина лягла в землю насіннячком, то з нього має вирости квітка - рожа. А якщо стане зіркою, то зійде на небі. Якщо відлетить, то повернеться зозулею та й закує в садочку. Отже, перехід із однієї "іпостасі" в іншу, зміна стану, а не загибель покладено в основу народно-філософського розуміння людського життя і смерті.

Вивчення текстів, у яких представлені національно-культурні компоненти, вимагає зваженого добору, попереднього визначення тих елементів, котрі забезпечують "українськість" змісту й форми. Зрештою, йдеться не лише про описи з українського життя; текст може містити відомості про традиції, звичаї тощо й інших народів, але сприйматися він має з позицій національне свідомої мовної особистості, для якої світ постає як побачений очима свого народу, своєї держави.

З іншого боку, аналіз національне орієнтованих текстів передбачає попередні коментарі вчителя щодо етнічної й духовної культури українців, їхнього етнопсихологічного типу. При потребі згадуються факти історії українства, наводячи паралелі з інших текстів, зокрема з творів класиків красного письменства. Можливе написання самостійних досліджень текстів щодо їх насиченості національно-культурними номінаціями. Завданням творчого характеру може бути й укладання власних текстів художнього або публіцистичного спрямування з використанням підібраних зарані назв, що відтворюють традиції й звичаї нашого народу.