1. Національні основи духовно-морального виховіання школярів

Як відомо, виховання - це цілеспрямований процес розвитку розумових, трудових, моральних та інших якостей особистості, однак сучасна педагогічна наука і народна педагогіка українців пріоритет надає духовно-моральному її становленню. Питання розвитку моральної освіти особистості з давніх часів посідало одне з провідних місць в педагогіці народу. Виховання на засадах народної моралі традиційно було спрямовано на виховання таких рис характеру як чуйність, доброта, повага, взаєморозуміння та любов, працелюбність, старанність у праці, совісність та відповідальність, справедливість, гуманність у ставленні до людей як до найвищої цінності, тощо.

Духовно-моральне виховання - складний процес розвитку особистості впродовж її життєвого шляху, що спирається на загальнолюдські цінності й водночас має свої особливості у конкретних історичних соціокультурних умовах, в контексті певного етичного середовища, що, зокрема, відображається у співвідношенні світсько-морального та релігійно-морального виховання. "Вік живи - вік учись", "Життя прожити - не поле перейти", - вчить народна мудрість, а щоб життя прожити гідно, треба дбати не лише про матеріальний достаток, айв першу чергу - про духовне збагачення, про духовний світ власного "Я", щоб своїми думками, своєю поведінкою надихати інших людей на благородні помисли та вчинки. Виховання "поширюється на тіло, душу і дух і ставить завданням утворення із задатків і здібностей, що розвиваються, гармонійного цілого, а також набуття підростаючим вихованцем сприятливих для нього самого і для суспільства душевно-духовних установок стосовно до інших людей, сім'ї, народу, держави" [18, 53].

В умовах тоталітаризму моральне виховання особистості розглядалося виключно з боку світської моралі, яке базувалося на засадах комуністичної ідеології, а питання морально-релігійного виховання, яке перепліталося з елементами народної етики, як таке не ставилося взагалі.

Сутність духовно-морального виховання особистості розкриває низку понять і категорій, найважливіші з поміж них - "духовна спрямованість", "духовність", "духовна мораль", "моральність". Духовність - це "індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби "жити, діяти для інших" [18, 106]; "утілення у світоглядних орієнтаціях людини сподівань, прагнень, ідеалів, духу народу, нації, що визначає спрямованість особистісних потреб, переживань і зумовлює постанову на відповідний життєвий вибір" [6, 147]; "містке, наснажене життєвою мудрістю, ідейно-моральним та емоційо-естетичним змістом, національним, загальнолюдським потенціалом поняття" [49, 67]. Людина духовна в тією мірою, в якій вона замислюється над питанням пізнання світу, себе, смислу та призначення свого життя, а також прагне отримати на них відповіді. Духовність є багатомірною системою утворень у свідомості та самосвідомості людини, в яких віддзеркалюється її найбільш актуальні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності і до себе самої як соціального індивіда [6, 147].

Сучасна філософія розглядає мораль як "систему поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють моральну поведінку людей, а також виконують пізнавальну, оціночну, виховну функції" [92, 399]. Вчені педагоги аналізують мораль у різноманітних аспектах. Так, В. Сухомлинський визначає мораль як "систему законів, принципів, норм та правил поведінки, логічні та повчальні висновки, настанови" [59, 46]. С. Гончаренко розглядає мораль як "систему поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одну з форм суспільної свідомості" [47, 216]. Мораль, - зауважує В. Малахов, - "це завжди певна вимога, веління, що його висуває перед людиною суспільна думка або голос власного сумління, там де такі імперативи відсутні, де від людини нічого не вимагається - немає й підстав говорити про мораль" [47, 19]. "Моральний світ людини - то система динамічна, яка постійно змінюється, вдосконалюється, то найбільш саморегулююча система з ознаками прагнення до удосконалення... Суто моральною можна назвати лише особистість із моральним світом, що виступає як система, що розвивається" [12, 17].

У 70-80-х роках минулого століття вченими була обгрунтована структура моральної свідомості й активності, а саме: моральна свідомість (людина як розумна істота здатна усвідомлювати, обдумувати власні дії, вчинки, слова, співвідносити та порівнювати їх з іншими, проводити розумну межу між добром і злом, керуючись власним сумлінням. Це й пояснює те, що мораль поза свідомістю існувати не може); моральна діяльність (важлива функція моралі, яка визначає специфіку її соціального буття - це функція регуляції людської поведінки та міжлюдських стосунків. Якби викреслити з життя людей поведінку, вчинки, то й про мораль не було б потреби говорити); моральні відносини (життя людини грунтується на взаємовідносинах з іншими людьми у процесі творчого, розумового, трудового та інших видів спілкування, у ставленні до оточення (живої і неживої природи); тобто мораль виступає як закон, що регулює ці відносини і виникає там, де ці відносини існують). Ці чинники тісно переплітаються між собою, утворюючи своєрідну систему - динамічний моральний світ особистості:

Трансформація окремих елементів моралі в цілісний, динамічний, моральний світ особистості дає змогу розглядати його як систему, яка постійно змінюється, вдосконалюється, наповнена різноманітними цінностями народного виховання, загальнолюдськими уявленнями про людину, релігійними настановами щодо моральності вчинків.

Духовно-моральне виховання - один із найважливіших видів виховання; свідомий вплив на особистість людини з метою прищеплення їй належних норм і правил поведінки, моральних переконань, почуттів, спрямований на формування стійких моральних якостей, потреб, навичок, звичок у контексті ментальності народу, взаємодії наукової та релігійної картин світу. А щоб ці знання набули морального значення, вони повинні бути усвідомленими, переживатися особистістю. Щоб добитися позитивних результатів у вихованні правильної поведінки та дій з боку дитини (школяра в умовах шкільної освіти), насамперед необхідно розвивати моральні риси, моральну свідомість особистості в процесі педагогічного спілкування в умовах навчального закладу, а також в умовах повсякденності, прищеплювати такі моральні чесноти, як повагу та любов до батьків, до людей, котрі оточують дитину і піклуються про неї, до природнього середовища тощо.

Як стверджує М. Стельмахович, під народним вихованням, розуміємо емпіричні знання й масову традиційну практику підготовки молоді до життя, створення сім'ї і виховання дітей; залучення до засвоєння матеріальних і духовних цінностей народу, широкого людського досвіду; формування людини, яка була б наділена високими моральними, фізичними й розумовими якостями, бажала й уміла працювати; розвиток та вдосконалення задатків, здібностей і навичок дитини [73, 120]. Від морального виховання залежить, чи відображає молодь особливості суспільної й етичної свідомості, яка притаманна даному соціуму й етносу; воно залежить від співвідношення наукової, релігійної, етичної картин світу, що знаходить своє відтворення у змісті освіти. Доказом цього є набутий та зафіксований народом досвід у вигляді казок, притч, легенд, переказів, прислів'їв, приказок. Кожна сім'я, а згодом дошкільні навчальні заклади, загальноосвітня школа повинні сприяти тому, щоб дитина прагнула пізнати культуру свого народу, збагачувала свій світогляд завдяки національним надбанням, народному світогляду. Відсутність зацікавленості у національній культурі породжує байдужість, а вона може спричинити формування національного нігілізму. В народі існує думка про те, що у житті варто остерігатися не так злої людини, як байдужої, бо ніколи не знаєш, чого від неї очікувати.

Етнопедагогіка мудро стверджує, що виховувати не означає нав'язувати свої життєві позиції комусь, виховувати - це, передусім, спрямовувати людину на істинні думки, щоб вона власним розумом дійшла до правильних чеснот. На думку М. Стельмаховича, в розвитку особистості дитини пріоритетне місце належить досягненню нею духовної зрілості, оскільки, "висушуючи душі людей та руйнуючи народні педагогічні традиції", призводимо до морального, духовного, культурного спустошення нації та до економічного занепаду загалом" [74, 37]. Тому закономірно, що якнайвагоміший аспект у будь-яких людських починаннях народна педагогіка розглядає мораль: чини, твори, мрій так, щоб це було не на шкоду іншим, а на користь; стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Мораль виступає своєрідним засобом регулювання суспільного життя людей та їх діяльності, соціалізації особистості.

Моральність в свою чергу мотивується моральними чинниками: ідеалом (уявленням про найвищу досконалість, найвищу мету, яка визначається способом, характером життя людини), переконаннями (настановами, які визначають цілеспрямованість вчинків людини, грунтуються на певних ідеях), нормами (стандартами) та принципами. Н. Вознюк виділяє такі основні змістовні критерії моральності: гуманність і чесність як "модифікації, грані добра й обов'язку" [12, 21]. Процес формування моральної особистості проходить складний шлях, а саме від елементарних поведінкових вмінь до моральних переконань, заснованих на усвідомлених етичних поняттях. Моральні принципи характеризують певну цілісну лінію поведінки, постають складовими її морального характеру. Наприклад: якщо людина справедлива, то вона в різноманітних ситуаціях вибору правильної оцінки буде користуватися ідеєю справедливості, навіть у ситуаціях, не вельми корисних для неї. Тобто, якщо принцип справедливості є домінантою її життя, вона буде діяти саме так, а не інакше.

Народна мораль (етноетика) передбачає формування особистості, своєрідної ідеальної моделі, якій властива низка моральних чеснот, включаючи працьовитість, гуманність, відповідальність, принциповість. Мораль, яка йде від прадідів, основана на принципах гуманізму, де кожна людина вже змалечку є не пасивним споживачем праці інших людей, а свідомою частинкою цілого суспільного устрою; особистістю, котра здатна приносити користь людям і, водночас, збагачувати свій інтелект; людиною, котра зможе нести відповідальність за свої дії та вчинки перед власною совістю та людьми. Моральність - це також переживання, почуття людини; її здатність "творити добро не за зовнішнім примусом, а завдяки внутрішній свідомості та добровільності" [18, 216]. "Мораль і моральність повинні трактуватися як основні, першорядні категорії у системі виховання, як його серцевина", - стверджує О. Вишневський, - "мораль Добра, яка не псує, а поліпшує стосунки між людьми. Відтак, оскільки серйозна система виховання грунтується на духовних засадах, то мораль не зводиться до понять зовнішньої поведінки, котра часто може бути наскрізь фальшивою. Йдеться, насамперед, про глибоку моральну культуру" [13, 28]. Не виховавши моральних почуттів, ми ніколи не виховаємо моральних якостей особистості [57, 52]. Інакше кажучи, в народному розумінні моральною особистістю можна назвати ту людину, котра вихована в дусі поваги, взаєморозуміння, доброти, милосердя; у неї сформоване почуття відповідальності перед своїми батьками та особиста відповідальність за власну працю.

Духовно-моральне виховання особистості взаємопов'язане з іншими видами виховання (розумовим, естетичним, фізичним, трудовим), що чітко простежується як в умовах сімейного спілкування, так і в умовах шкільного середовища. На думку Н. Лисенко, основні завдання морального виховання полягають в тому, щоб навчити кожного бути людиною, навчити людину жити самостійно, підготувати майбутню особистість до активної участі у суспільному житті, формувати основи народного світогляду [43].

М. Боришевський, визначаючи модель зрілої особистості громадянина, описує складну систему ціннісних орієнтацій: утвердження у міжлюдських стосунках доброти, справедливості, щирості, гідності, принциповості тощо; ставлення до праці не лише як до шляху матеріального достатку, але як до творчого процесу, до діяльності, що приносить радість оточенню та допомагає людині самовдоскона-литись; турботливе та відповідальне ставлення до батьків та оточуючих людей; уважне ставлення до думок та поглядів інших людей; бережливе ставлення до природного довкілля; здатність до естетичного сприймання природних явищ; свідоме та відповідальне ставлення до прав, обов'язків громадян, до законів держави; до Конституції та державної символіки; патріотизм як самовіддана любов до рідної землі та її народу; почуття відповідальності за сучасне і майбутнє Вітчизни як реальний вияв патріотизму; прагнення до збагачення національної культури, науки; збереження традицій та передача їх своїм дітям; "усвідомлення неоціненного значення у житті людини рідної мови в якій на генетичному рівні втілюється творча сила народного духу, помисли народу, його сподівання, віра та воля"; "усвідомлення етносу, нації як носія неповторного, своєрідного, що має неоціненне значення у системі загальнолюдських цінностей, у збагаченні людства, примноженні його духовних та матеріальних надбань" [6, 148-150].

Людині з високим рівнем розвитку моральної свідомості властива наявність "моральної свідомості й самосвідомості, що проявляється в стійкості переконань і вірності своїм ідеалам, в адекватності розуміння й оцінки інших і себе, в глибині поваги й справедливої вимогливості до оточуючих і до себе, в самостійності й правильності рішень, що приймаються, послідовності добровільних вчинків, в моральній надійності, здатності протистояти внутрішнім спонукам, в умінні врахувати зовнішні обставини, розумно піднятися над ними" [12, 18]. Моральність характеризується такими поняттями, як відповідальність, сумдінність, чесність, безкорисливість, справедливість, совісність, гуманність, щирість, вірність, правдивість, гідність, сором, мудрість, вдячність. З погляду народної етики, критерієм моральної зрілості виступали не наявність знань індивіда або розуміння суті окремої риси чи якості, а присутність їх у конкретних вчинках, діях, реакціях людини на конкретну ситуацію [84, 79]. Розглянемо детальніше деякі з цих критеріїв.

Безкорисливість - якість особистості, що означає постійне піклування про когось, здатність поступатися власним інтересам заради когось, дії такого спрямування не підкріплені будь-яким заохоченням.

Совісність - усвідомлення понять добра і зла, а також розуміння власної моральної відповідальності за свою поведінку, забезпечує автономію діяльності особистості.

Сором - здатність визнавати й глибоко відчувати свою провину.

Сумлінність характеризується чесним та старанним виконанням обов'язків, при цьому своєрідним контролем виступає совість.

Гідність - потреба особистості в реалізації своїх особистих моральних потенцій заради блага інших, і переживається воно інтегрально у формі поваги до себе як людини.

Чесність включає справедливість, вірність обов'язкам, переконаність у правоті своїх дій, щирість у стосунках з іншими людьми.

Вдячність - якість, що характеризується готовністю робити добро іншим людям.

Мудрість - здатність людини оптимальним способом розв'язувати пізнавальні, трудові, навчальні, побутові завдання, її дії та вчинки глибоко осмислені, поведінка відповідає об'єктивним потребам, конкретним ситуаціям і власним можливостям.

Спираючись на аналіз сутності духовно-морального виховання, особливості шляхів розвитку морального особистості як з погляду загальнолюдських цінностей, так і засобів етнопедагогіки, визначимо три основні рівні морального розвитку особистості школяра.

Високий рівень морального розвитку школяра характеризується наявністю в нього уявлень про моральну поведінку та моральні правила в різноманітних життєвих ситуаціях: в сімейному спілкуванні, в шкільному середовищі, в колі однолітків, в трудовому колективі тощо; високим рівнем усвідомлення особистістю моральних вимог суспільства; здатністю особистості ставити життєві цілі у ситуаціях вибору правильного морального вчинку, а також психофізіологічна готовність до його здійснення; готовністю особистості формувати власні моральні цінності, вибирати, які з них домінуватимуть у конкретній життєвій ситуації; здатністю тверезо оцінити власні вчинки, виходячи з моралі добра та обов'язку; постійним свідомим прагненням до самовдосконалення моральних якостей; бажанням зберігати та примножувати моральні цінності власного народу.

Для середнього рівня морального розвитку школяра властива наявність уявлень про моральну поведінку та моральні правила, однак вона виявляє недостатній рівень їх усвідомлення; частково розвинена здатність вибору правильного вчинку у різноманітних життєвих ситуаціях, а також неготовність щодо його виконання; поверхово сформоване уявлення про загальні та традиційні моральні цінності, що веде до невпевненості та розгубленості в ситуаціях, які передбачають оцінку вчинку з погляду моралі, що склалася; не завжди адекватна самооцінка власних моральних вчинків; ситуативність вияву прагнення до самовдосконалення.

Низький рівень морального розвитку школяра виявляється в слабкості й поверховості уявлень дитини, підлітка про моральну поведінку і моральні правила та недостатній рівень їх усвідомлення; в учневі не розвинена здатність вибору правильного вчинку в залежності від ситуації, а також неготовність щодо його виконання; несформоване уявлення про загальні та традиційні моральні цінності суспільства; виявляється нездатність правильно оцінити вчинок з поглядів моральних орієнтирів етики й етноетики; здебільшого домінує неадекватна самооцінка вчинків; рідко проявляється ситуативне прагнення до самовдосконалення, підмінюючись метою власного збагачення; не виявляється зацікавленість цінностями моралі власного народу.

М. Стельмахович стверджує, що "кожен народ через свою національну систему виховання продовжує себе в своїх дітях, генезує національний дух, менталітет, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя" [74, 19], Саме батьківську педагогіку називаємо народною, в основі якої закладено формування високоморальної особистості. "Діти завжди мусять бути свідомі того, що шанувати батьків це не рада, не заохота, але Заповідь - Закон..." [32,57].

Отже, першим найближчим і найвпливовішим вихователем для дитини є її сім'я, "тут складаються уявлення про загальнолюдське значення окремих морально-етичних рис і якостей, проходять прості вправляння в морально-етичній поведінці, засвоюються норми народно-побутової субординації стосунків між різними людьми" [84, 79]. Дітей в сім'ях завжди любили, вони були найбільшою цінністю і гордістю сімейного благополуччя, але до них ставилися вимогливо і дозволяли далеко не все. Недарма кажуть "Люби дитину, як душу, а тряси як грушу" (в розумінні треба вимагати правильних вчинків). В народі існує думка: щоб знати, чи вихована дитина, кожен буде судити по власній старості: з ким вік доживатиме та добра наживатиме. Набувати моральних норм можуть як позитивні вимоги, так і заборони. Наприклад: правило "вітайся з дорослими", "поступайся місцем у транспорті" вимагає позитивних дій від людини, а "не кради", "не кричи" - забороняє їй поводитися так, що може зашкодити іншим.

Важливе місце серед методів впливу на особистість дитини в сім'ї має батьківська любов, взаємовідносини між батьками та їхні моральні орієнтації, психологічний клімат у родині. Однак, як зазначає В. Малахов, принципи однієї людини не повинні ставати "знаряддям морального тиску на інших людей", тобто "прищеплювати їх іншим можна тільки силою власного прикладу, проте аж ніяк не шляхом спонукання чи примусу" [47, 84]. В сім'ї дитина вперше чує, що є добро і зло, що означає поважати й нехтувати, які наслідки будуть від милосердних вчинків і байдужих. Сімейні відносини найбільш тривалі та стійкі. Навіть тоді, коли дитина знаходиться за межами сімейного середовища, вона діє за законами та правилами сім'ї, часто не усвідомлюючи цього. Це проявляється в манері поводження дитини на вулиці у спілкуванні з однолітками, у виконанні доручень, у бажанні допомогти іншим тощо. В народній педагогіці простежується думка, що "Яблуко від яблуні недалеко падає", "З кривого дерева й тінь крива", тобто дитина, дивлячись на батьків, стає їхнім відображенням у словах та вчинках. І хоч, як засвідчує практика, можна змінити окремі погляди та переконання людей дорослого віку, все ж основний багаж моральності закладається у дитинстві.

Вагомий акцент народна педагогіка ставить на вимогливості як одному з аспектів виховного процесу. У вимогливості проявляється відповідальність громади, сім'ї, батьків до розвитку особистості дитини. Вимогливим у народі називають того вихователя, котрий прагне навчити дитину творити добро, мріяти і вміти втілювати свої мрії в реальність; вчить бачити себе і свої вчинки очима інших людей; вчить в будь-якій ситуації знайти правильне рішення; вихователя, котрий не буде байдуже спостерігати, як дитина губиться у власних думках і діях, а порадить їй і допоможе, стане другом. Тобто любов і суворість в правильному співвідношенні - важливі дійові чинники виховної діяльності в сім'ї.

Особистісно орієнтований підхід до розвитку особистості, який нині є провідним у сучасних психологопедагогічних практиках, передбачає не лише розвиток системи знань, умінь і навичок, але й формування цілісної загально-цивілізаційної компетентності особистості, зокрема в її етичному вимірі. На основі етичних засад педагогіка українців переслідує мету виховання відповідальної особистості, де належне місце відводиться народній педагогіці, зокрема, народній деонтології.

Деонтологія - розділ етики, що розглядає проблеми обов'язку, сферу належного, всі форми моральних вимог та їхнє співвідношення [18, 86]. Це, зокрема, прищеплення дітям змалку працьовитості, любові до рідної мови, шанобливе ставлення до батьків, піклування про хворих людей та людей старшого віку тощо. За народною деонтологією вироблення цих та інших якостей у дітей та підлітків вихователь зобов'язаний тримати в центрі своєї уваги постійно [75, 7]. Особливе місце в моральному вихованні особистості відводиться категоріям обов'язку та відповідальності. Зокрема, Н. Вознюк зазначає, що "провідною метою виховання, залишається ідеал особистості, здатної приймати рішення в ситуаціях морального вибору, нести відповідальність за свої рішення перед мікросоціумом, своєю країною, людством" [12, 182].

В довідниковій літературі відповідальність трактується як "застосовуваний у різноманітних формах контроль над діяльністю суб'єкта з погляду виконання ним прийнятих норм і правил" [63, 257]. М. Ярмаченко відповідальність тлумачить як "необхідність, обов'язок відповідати за свої дії, вчинки" [58, 90]. Вона є "важливим морально-етичним регулятором міжлюдських стосунків, стимулятором активної діяльності людей, запорукою праці та ініціативи" [там само]. Відповідальність є вагомою "детермінантою особистісної надійності, причому найповніше відіграє цю роль, коли вповні розвинулась (в зрілої особистості)", - стверджує Г. Балл [1, 540]. Обов'язок В. Сухомлинський назвав "серцевиною моральності", "обов'язок людини перед людиною, перед суспільством, перед Батьківщиною.

Обов'язок батька і матері перед дітьми, обов'язок дітей перед батьками. Обов'язок особи перед колективом, обов'язок перед вищими моральними принципами..." [80, 165]. Г. Ващенко в свій час звертав увагу на те, що молодь слід виховувати так, щоб "для неї на першому місці стояли обов'язки, а потім уже права...", щоб вона раділа з того, що чесно виконала свої обов'язки [10, 179]. Вихователі (батьки, родичі, вчителі, громадськість) повинні прагнути до того, щоб забезпечити належні умови для формування та розвитку в дитини почуття обов'язку й відповідальності, з тим, щоб ці якості стали нормою їх життя. В шкільному середовищі, формуючи моральні знання, вчителі повинні опиратися на виховання почуття відповідальності як основи морального становлення особистості в цілому, зокрема, виховання у дитини почуття відповідального ставлення до навчання.

Розглянувши структуру відповідальності більш докладно, можна виділити такі її характерні властивості: сумлінність (чесне, старанне виконання обов'язку); совість (найважливіший особистісний моральний регулятор поведінки людини); наполегливість (здатність тривало, не знижуючи активності домагатись поставленої мети); гідність (право людини на повагу, визначення її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов'язку й відповідальності); свідомість (людина накреслює більш чи менш віддалену мету своєї діяльності, регулює свою поведінку); честь (усвідомлення свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства); чесність (вірність обов'язку, умінні добросовісно ставитись до дорученої справи); обов'язок (моральна необхідність виконання вимог, норм) [18, 67].

Говорячи про відповідальність, не можемо не враховувати тих чинників, що безпосередньо впливають на виховання почуття відповідальності особистості, а тим паче дитини. Як стверджує І. Бех, "дитині властиве почуття самоствердження. Тому частіше їй слід давати відчути, що ви берете до уваги її думку, що її судження можуть бути для вас авторитетними" [4, 66]. Дитина більшою мірою у прийнятті (чи не прийнятті) певних рішень піддається емоційним впливам, копіюванню дорослих. Водночас, аналізуючи подібні дії з боку інших дітей, вона помічає правильність свого вчинку. На ранніх етапах розвитку дитини важливе значення мають "механізми зараження, наслідування та емпатії, а на більш пізніх етапах зростає роль механізмів ідентифікації та усвідомлюваного наслідування, власне усвідомлення та мотиваційна регуляція" [67, 21]. Однак не можна вважати, ніби засвоєння досвіду поколінь відбувається внаслідок простого перекладання готових знань та вмінь у дитячі голови. "Неодмінна умова психічного розвитку - власна активність дитини, тобто потреба і готовність діяти" [4, 139]. Самоповага, почуття власної гідності, важливість вчинку спонукають дитину виконати його належним чином, вона мусить усвідомити, що повага до неї з боку інших людей залежить від власної рішучості, волі, доброго ставлення до оточення, від бажання жити за моральними принципами. Етичні знання корисно давати дитині тоді, коли вона потребує розширення свого морального світогляду, коли вона зацікавлена в одержанні певних відомостей, а не тільки тоді, коли цього прагнуть дорослі.

Виховні ситуації батькам варто використовувати повсякчас: під час прибирання у кімнаті чи у дворі, в процесі приготування їжі тощо. Тобто кожне спілкування батьків із дитиною повинно мати виховний характер. Наприклад, під час прогулянки з дитиною в парку варто розповісти, які рослини ростуть, яку користь вони приносять, чому потрібно насаджувати їх, як за ними доглядати; дізнатися, що саме цікавить дітей про рослинний світ тощо. На основі таких бесід у дитини збагачуються знання про довкілля, формується власне ставлення до природи, виникає бажання зробити щось корисне, розуміючи, що від цього користь буде багатьом людям тощо.

Для прикладу можна розповісти оповідання М. Колесникова "Двічі поливав".

- Дерево - краса! Це - чисте повітря! Це життя! - пояснює вчителька. - ї якщо кожен із вас посадить і виростить хоча б по деревцю, то незабаром наше місто стане квітучим садом... Завтра, діти, ми будемо садити дерева.

...Минуло літо, настала осінь, на уроці природознавства вчителька сказала:

- Діти, сьогодні ми з вами знову підемо садити дерева. І мені дуже хотілося б довідатись, як ростуть ваші деревця, що садили ми весною. Ну, от ти, Васильку, розкажи. Росте твоє деревце?

—Росте! Я його двічі поливав.

- Коли?

- Уранці та ввечері щодня... - відповів Василько.

Вчителька похвалила його і запитала Михайлика:

• А як твоє деревце?

• Засохло, - опустивши додолу очі, відповів Михайлик.

- Ти що, не поливав його? -Поливав!

- Скільки?

- Теж двічі!.. Один раз у квітні, як посадив, а другий раз, як ішов на канікули.

Вагоме значення у формуванні почуття відповідальності відводиться засобам етичної культури українців. Кожен крок, кожен вчинок можна попередити, пояснити, передбачити за допомогою влучно підібраної приказки чи казки як засобів народної етики. Ось, наприклад, таких: "Хто чисте сумління має, спокійно спати лягає", "Без труда нема плода", "Совість гризе без зубів" та ін. У виборі правильних методів для досягнення поставленої мети людина повинна керуватися почуттями обов'язку та відповідальності, які мають бути в основі кожного її вчинку; передбачати наслідки своїх дій, а також їх вплив на оточення. Тому треба змалку привчати дітей розуміти важливість дорученої їм справи, виконувати її до кінця, керуючись при цьому не негативними емоціями, а почуттям гідності, поваги, розумінням доцільності допомоги, зрештою бажанням бути корисним. Досягненню цих результатів сприятимуть роз'яснювальні бесіди з дітьми та аналіз конкретних житгєвих ситуацій як в умовах родинного спілкування, так і в умовах шкільного середовища (тут доцільно використати "Казки школи під голубим небом" В. Сухомлинського, народні оповідання, прислів'я); метод батьківського прикладу (у ставленні до власних батьків, до природи, взаємовідносини між батьком і матір'ю, участь у сімейно-побутовій праці тощо); метод залучення дітей до різноманітних видів діяльності (праці по самообслуговуванні, домашньо-побутовій праці тощо).

Що до шкільної співпраці, то варто наголосити, що молодші школярі, загалом, погано орієнтуються у виборі стратегії правильної поведінки, оскільки ще недостатньо усвідомлюють її значущість у процесі навчальної і трудової діяльності. У той же час діти часто можуть чемно поводитися, виконувати доручення батьків чи вчителів лише заради кінцевого результату, який супроводжується певною винагородою. Тому так важливо розвивати в них моральну саморегуляцію. Впродовж молодшого шкільного віку підвищується рівень розуміння моральних якостей особистості та готовності до засвоєння моральних знань, норм і цінностей, в різноманітних ситуаціях життя формується почуття відповідальності за наслідки своєї поведінки, підвищується рівень критичності самооцінки, рівень самоконтролю та моральної рефлексії, що пов'язане з формуванням "образу Я". Без усвідомлення потреби у виконанні даної справи в дитини не буде формуватися відповідальність як риса особистості. Важливо й необхідно з кожним дорученням виховувати в дитини охайність, старанність, терпеливість, чемність, привчати дитину доводити кожну справу до логічного завершення. На основі цього буде базуватися й відповідальне ставлення до навчальної праці.

У початковій школі робота вчителів і батьків є відносно налагодженою. Тому, враховуючи ці обставини варто запропонувати батькам, які прагнуть покращити стосунки з дітьми деякі питання з запропонованої анкети. Для вчителя це дасть змогу краще зрозуміти особливості виховання дитини в конкретній сім'ї, чому в подібних ситуаціях дитина поводить себе по різному, а для батьків - виявити власні недоліки у вихованні дітей. Найбільш нестандартні відповіді батьків можуть стати предметом обговорення на майбутніх батьківських зібраннях.

З метою виховання у дітей відповідального ставлення до навчання просимо Вас дати відповіді на такі запитання: Чи існує у Вашій сім'ї взаємодопомога? В чому вона виявляється? Як часто звертаються до Вас діти під час підготовки уроків? До кого з членів родини дитина частіше звертається за допомогою під час приготування навчальних завдань (мами, батька, бабусі, дідуся, брата, сестри). Чому? У якій формі Ви сприяєте дітям у виконанні домашнього завдання? Що на Вашу думку означає "допомагати" дитині у навчанні? Якими цікавими справами заповнений вільний від навчання час Вашої дитини? Чи налагоджений у Вашій сім'ї взаємозв'язок праці і відпочинку і в чому він виявляється? Чи заведено у Вашій сім'ї просити вибачення, коли допущені помилки? Чи використовуєте Ви в домашніх умовах метод власного прикладу? В яких ситуаціях? Як у Вашій сім'ї використовується вільний від навчання і трудової діяльності час? В яких ситуаціях Ви виявляєте вимогливість до дитини? Опишіть окремі ситуації. Чи аналізуєте Ви разом із дитиною труднощі й недоліки в її навчанні? Як? Чи варто надмірно опікуватися дитиною? Поясніть цю думку. Як Ви вважаєте, чого, окрім знань, набуває дитина в школі?

Доцільно застосувати метод аналізу конкретної педагогічної ситуації. Наведемо приклад.

Різні думки:

До матері прибіг п'ятирічний Івасик і сказав:

- А нашого Валерика Андрій у вухо вдарив...

• А Валерій що? - запитала мати.

• А Валерій нічого...

Прийшов Валерій і розповів, як було.

— Молодець, - говорить мама, - що стримався. Хоч знаю, це й нелегко. Хвалю тебе за витримку...

Згодом прийшов батько. Івасик і йому розповів про все.

— Оце вже не годиться, - сказав батько. - Треба вміти постояти за себе. Не будь мокрою куркою. Вчися давати здачі всім, хто тебе зачепить. Тоді тебе ніхто не чіпатиме.

А Івасик дивиться то на матір, то на батька: кого ж слухати?

Запитання. Як Ви оцінюєте поведінку батьків у цій ситуації?

Шлях оновленої освіти спрямований на особистісно-зорієнто-ване виховання, в центрі якої є людина як найбільша цінність суспільства. Через призму народнопедагогічних ідей та поглядів прагнемо виховати свідомого зрілого громадянина держави, який одночасно оволодіває цінностями загальнолюдської моралі.

Поряд з деонтологією, в основі якої лежить обов'язок, вчені виокремлюють інший розділ етичної науки - аксіологію, "що досліджує моральні цінності, передусім проблеми добра як вихідної моральної цінності" [47, 148]. Пріоритетне місце в формуванні духовно-моральної свідомості особистості більшою мірою відводиться деонтології, бо в життєвих ситуаціях, навіть керуючись ідеями добра, людина змушена спонукати себе до виконання певної діяльності, тобто тут присутній елемент обов'язковості, власного вольового зусилля.

Таким чином, вагоме значення у вихованні духовно—моральної особистості належить діяльності, яка безпосередньо пов'язана з категоріями обов'язку й відповідальності. Діяльність є способом існування й розвитку соціальної дійсності, виявлення соціальної активності особистості. В процесі діяльності формується усвідомлення себе як особистості, формується самооцінка. В суспільних взаємовідносинах людина знаходить власні потреби, цілі які вона прагне досягти, засоби, необхідні для досягнення поставленої мети, та діяльність, яка саме і сприяє задоволенню потреб.

Важливе місце народна педагогіка відводить праці, яка є не тільки засобом створення матеріального достатку, а й дієвим чинником гармонійного формування особистості. У процесі трудової діяльності людина розвиває свої здібності, удосконалює вміння й навички, формує не тільки своє ставлення до предмету та результатів праці, а й змінюється щодо самої себе. "Щоб людиною стати, - кажуть у народі, - треба працювати". А за тим, як людина виконала роботу, судять про її вміння, таланти та здібності, духовні якості. Про людей відповідальних, сумлінних кажуть "зробив по совісті", "змайстрував людям на втіху, собі на славу". Про це свідчать прислів'я "Мудрим ніхто не вродився, а навчився"; "Бджола мала, а й та працює"; "На дерево дивись як родить, а на людину - як робить"; "Землю прикрашає сонце, а людину - праця"; "Вчитися доброму - погане на ум не прийде"; "Від науки міцніють руки"; "Добре того навчати, хто хоче все знати"; "Наука та труд добрі плоди дають"; "Не одежа красить людину, а добрі діла"; "На дерево дивись як родить, а на людину - як робить"; "Який майстер, така й робота"; "Посієш вчинок – виросте звичка"; "Землю прикрашає сонце, а людину праця"; казки "Ледащиця", "Як циган молотив" та ін. "Любов до праці - найкраща спадщина, яку батьки передають дітям, а праця як природна потреба - най-могутніший педагогічний фактор розвитку особистості й суспільства загалом" [64]. Адже людина народжується, щоб своїм розумом та працею збагатити життя, щоб кожний день, прожитий на землі, не був змарнований. "Бездіяльність завжди призводить до виродження, занепаду. Людина, яка не хоче користуватися своїми руками й ногами, швидко втратить усяку здатність працювати ними" [25, 59].

У виховному процесі доцільно використовувати народну казку, в якій приховані великі виховні можливості. Тут народна мораль виступає ненав'язливе, випливає з усього твору як повчальний висновок.

Так, на прикладі народної казки "Ледащиця" [86, 356] доцільно показати, як у людини виникло бажання працювати, і праця стала способом її життя. В казці йдеться про те, як в одних людей росла дочка. Батьки нею дуже тішилися, до роботи не залучали, і в результаті нічого не навчили робити. Але з часом вона вийшла заміж і пішла жити до родини чоловіка.

"Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж, дочок теж - розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж узялася щось робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить - ніхто їй нічого, і вона нікому нічого.

Коли пора вже було обідати, сходяться всі, сідають за стіл, -батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить.

Батько до неї:

• А ти, доню?

• Я, тату, нічого не робила, - відповідає.

— Ну, вже ж ти знаєш порядок, - батько каже.

Але якось зранку встала невістка - та й до роботи. Батько за обідом кожного питав, хто що робив, а дізнавшись, що невістка не байдикувала, каже:

« - Моя дитино кохана... Я знаю, що ти доброго роду, розум­ного батька й матері, ти часу не змарнуєш...

Так невістка навчилася і підмітати, і обід варити, і хліб пекти".

Аналізуючи з дітьми цю казку, акцентуємо увагу на поведінці дівчини, велику роль у ставленні якої до праці відіграла совість: вона зрозуміла, що негідна сідати до столу, якщо змарнувала час. На прикладі цієї казки підведемо учнів до того, що кожна людина розуміє та усвідомлює значення відповідальності по-своєму, в залежності від рівня її освіченості, культури, почуття обов'язку, совісті, потреб, моралі.

Діяльність постійно супроводжується певною поведінкою. Однак поведінка не завжди розкриває головний зміст діяльності, вона є зовнішньою стороною діяльності, часто може зовсім не співпадати з тим кінцевим результатом, який очікується. Покірливість та слухняність ще мало про що свідчать. Необхідно чітко уявити, чим мотивована така поведінка дитини. Якщо дитина з цікавістю та бажанням допомагає батькам у посильній для її віку роботі, вона вчиться співвідносити власні потреби із загальнородинними, отримуючи при цьому певні знання та навички. Дитина звикає до відповідальності за виконувану справу, чи навпаки - до безвідповідальності та байдужості. Спосіб задоволення людиною власних потреб В. Сухомлинський вважає найважливішим показником ставлення людини до інших людей [33, 150]. Можна спостерігати, як у дітей, котрі з цікавістю брали участь у тій чи іншій діяльності, поступово згасає інтерес до праці. Як правило, це зумовлено багатьма причинами, серед них є такі, як: фізичне виснаження; розумове перевантаження організму; одноманітність праці; пасивна реакція, а то й надмірна втіха дорослих, "перевантаження" порадами з боку старших тощо. Дитина, спостерігаючи ззовні, намагається повторити за дорослими те що, роблять вони: мити посуд, чистити черевички, витирати порох на меблях. Але, якщо взятися за якусь конкретну справу без знань та навичок, їхні зусилля завершуються безрезультативно. Побачивши це, батькам варто підказати дитині, з чого доцільно почати і чому саме так краще робити, але ні за яких умов не критикувати, щоб не відбити бажання працювати взагалі. Дитина, якщо її зусилля безуспішні, починає втрачати віру в свої можливості. Якщо ж навіть не досягнуто позитивного результату в праці, корисно переконати дитину, що її старання не були марними. Проте не слід привчати дитину до того, що кожна справа завершується успішно. Йарто пояснити, що часто доводиться неодноразово виконувати одну й ту саму роботу, щоб вдало завершити її. Водночас у процесі виконання дитиною посильних для неї доручень не стільки важливий результат її праці, скільки систематичність виконання, сформована н^ основі глибокого внутрішнього усвідомлення звичка будь-яку справу виконувати сумлінно й доводити до кінця.

Народна педагогіка українців радить не спішити з покаранням по "гарячих слідах", а дати дит_ині подумати про свій вчинок, осмислити його, покаятись. Часто відпадала потреба у покаранні, особливо за мимовільні дії чи вчинки дит_ини. Покарання "згарячу" може травмувати психіку дитини. Водночас вважалося неприпустимо виставляти непристойні дії дитини на громадський осуд, особливо після того, як вона понесла покарання та покаялась; також не варто погано висловлюватись про дитину, лиі^е за необдуманий вчинок. Потрібно осуджувати сам вчинок, не принижуючи особистості дитини, показати, що саме було зроблено недобре, дати дитині змогу самій подумати та оцінити правильність чи Неправильність вибору власної поведінки. Доцільно пояснити, що добрі вчинки, які здійснює людина, йдуть від щирого серця і не робляться для похвали, за їх виконання не очікується винагорода. Нар_ОДНа педагогіка, як вдало зазначає В. Струманський, "добре усвідомлювала відносність загальної оцінки вихованості чи невихованості людини і тому орієнтувалась на окремі ситуативні моменти констатації морального змісту вчинку індивіда..., робилась оцінка про відповідність певних дій і вчинків, проявів активності особистості усталеним і прийнятим людністю нормам і зразкам" [84, 77]. Жертвуючи чиїмось для інших, людина збагачує свій духовний світ. Звідси можна зробити висновок, що будь-який вчинок можна назвати моральним лише тоді, коли він є результатом свідомої волі.

Важливе місце у формуванні особистості людини, а особливо у дитячому віці, відводиться грі. з грою людина не розлучається все життя, змінюються лише її мотцви, форми проведення, ступінь вияву почуттів та емоцій. «Це,-як стверджує О.Савченко,- форма людсь-кої життєдіяльності, а не вікова ознака" [60, 215). У грі дитина виявляє свій внутрішній стан щодо інших дітей, іграшок, які в процесі гри "оживають", виконання власної ролі у грі. Гра - це праця, діяльність, в якій дитина вчиться узгоджувати власні дії та зважати на інтереси інших, співпереживати з героями гри, тобто стає частинкою ігрового світу. У виховній системі народу грі відводилося належне місце перш за все тому, що тут дитина має змогу поринути у світ власних мрій та вирішувати ті проблеми, які вона вважає важливими для неї саме в цей час і саме під час виконання цих ігрових ролей. В. Струманський зазначає, що під час гри доцільно звертати увагу на все, чим дитина грається, як грається, якого змісту гра, які риси вона утверджує тощо [84, 67]. Спостерігаючи за дітьми, вихователі мають змогу проаналізувати внутрішній світ дитини, зрозуміти, до чого вона прагне, що найбільше її турбує, вивчити манери спілкування з однолітками тощо. Корисними у вихованні моральних почуттів дитини в сімейному середовищі будуть іфові ситуації, в яких батьки мінятимуться ролями зі своїми дітьми, покладаючи на них відповідальність за доручену справу. Однак при цьому доцільно врахувати вік дитини та посильність тієї роботи, яку їй доручать.

Великого значення у родинно-виховному процесі приділяють такому виду діяльності, як самообслуговуванні. Змалечку дитину сім'ї привчають до елементарних правил догляду за власною зовнішністю, а також правил поводження в оточенні інших людей. Значення самообслуговування закладено в її життєвій потребі. Саме завдяки цьому виду діяльності дитина стикається з першими проявами виховання, дисципліни, вміння правильно розподіляти власний час та сили.

Важливу функцію у духовно-моральному становленні особистості відіфають знання правил етикету - "дотримання правил чемності, що склалися в суспільстві" [18, 119]. Повага до правил народного етикету завжди була ознакою вихованості: вітатися при зустрічі й прощатися після неї, запросити гостей до хати, допомогти старшим щось зробити, відвідати хворого, звертатися до старших з пошаною, чемно поводитися в фомадських місцях, дякувати за послугу, при зустрічі знімати капелюха тощо. Діти ніколи не втручалися в розмову дорослих, якщо їх не запрошували, за столом кожен мав своє місце. Це формувало в них не тільки витримку, а й свідомість і повагу до тих людей, хто приклав свої зусилля у роботі на полі чи подвір'ї, в облаштуванні обійстя, у приготуванні обіду тощо.

Серед людей можна часто почути такі думки: "спілкувалася з нею п'ять хвилин, а ніби знаємось ціле життя", що свідчить про відкритість у спілкуванні, вмінні перейматися внутрішнім станом іншої людини. "Скажи мені, хто твої друзі, і я знатиму, хто ти", - це пояснює вміння вибирати людей за духом, за потребою у спілкуванні, знаходити у них підтримку. Гостинністю славилася кожна українська родина: "навістити, провідати близького чи далекого родича, знайомого, поцікавитися, як живе він, згадати про спільно прожиті літа, поділитися тою чи іншою радістю, розділити смуток, пом'янути теплим словом тих, кого вже не має серед нас, а при нагоді й пісню заспівати," - так описує гостинність українців В. Скуратівський [72, 109]. Тому й існує в народі думка, що якщо поділишся з людьми радістю, - її у двічі прибуде, а горем - наполовину зменшиться.

Отже, у вихованні духовно-моральної особистості людини народна педагогіка важливе місце відводить виховній функції сім'ї, яка забезпечує формування та розвиток найкращих якостей особистості; праці, бо саме вона є найкращою формою вияву творчих задатків людини, у діяльності формуються такі моральні якості особистості: взаєморозуміння, повага, доброта, чесність, принциповість, відповідальність, яка трактується як найвища цінність людини у виборі правильних вчинків щодо інших людей та до навколишньої дійсності. Шлях оновленої освіти спрямований на особистісно-зорієнтоване виховання, в центрі якої є людина як найбільша цінність суспільства. Через призму народнопедагогічних ідей та поглядів прагнемо виховати свідомого зрілого фомадянина держави, який одночасно оволодіває цінностями загальнолюдської моралі. "Людина, -- зазначає Н. Вознюк, - стає моральною, коли вона добровільно підпорядковує свої дії моральним вимогам суспільства, усвідомлює їх значення й зміст, здатна ставити перед собою моральні цілі й виробляти рішення відповідно до конкретних обставин, самостійно оцінювати власні дії й вчинки оточуючих, виховувати себе, протистояти середовищу" [12, 17].