- •1.1. Системний опис народнопедагогічного досвіду: структурний та генетичний аспекти
- •1.2. Матеріальнопобутова культура та педагогічні засади її застосування
- •1.3. Етнокомунікація та мовна особистість в етнопедагогічному процесі
- •1.4. Компоненти народної педагогіки
- •1.5. Предмет та шляхи розвитку української етнопедагогіки
- •2.1. Психологічні особливості соціалізації особистості в контексті етнокультурної парадигми
- •2.2. Етнічна група як джерело соціально-психологічної реальності й виховання
- •2.3. Аналіз психічного складу українців
- •2.4. Українські традиції і звичаї як стійкі соціально-психологічні регулятори поведінки індивілів і спільностей
- •3.1. Етнопедагогічна культура в структурі життєвої компетентності батьків
- •3.2. Функції та характерні риси сучасної української родини
- •Українські родинні цінності
- •3.4. Закономірності розвитку етнопедагогічної культури батьків
- •4.1. Етнопедагогіка дошкільної дидактики
- •Використання народного досвіду виховання у дошкільних навчальних закладах
- •4.3. Шляхи активізації народного виховного досвіду в умовах спеціалізованих дошкільних закладів
- •5.1. Культурологічний веутор змісту шкільної освіти і розвиток життєвої компетентності учнів
- •5.2. Етнопедагогічні засади гуманізації навчально-виховного процесу
- •5.3. Етнопедагогічні засади оновлення методів навчання
- •5.4. Особистісно-зорієнтовані технології виховання школяра: етнопедагогічний вимір
- •6.1. Основи етнолінгводидактики
- •6.2. Духовно-моральні цінності в лінгвокультурології
- •Народні традиції в етнолінгводидактиці
- •Нові етнолінгвістичні процеси в умовах надання українській мові статусу державної
- •Національні основи духовно-морального виховіання школярів
- •7.2. Етнопедагогічна складова естетичного виховання.
- •Етнопедагогічний потенціал зміцнення духовного здоров»я дітей і підлітків у сучасних умовах
- •Розумове виховання школярів засобами етнопедагогіки
- •Етнопнедагогічні засади економічного виховання учнів
- •Трудове виховання школярів: етнопедагогічний компонент
- •8.1. Етнопедагогічні цінності у структурі професійної культури вчителя
- •8.2. Особливості роботи майбутніх педагогів з народнопедагогічними джерелами
- •8.3. Підготовка майбутнього педагога у курсі «Українська педагогіка»
- •Розвиток етнолінвістичної культури студентів.
- •Підготовка майбутніх учителів початкової освіти до економічного виховання дітей: етнопедагогічний вимір
- •8.6. Етноестетична складова професійної підготовки майбутніх учителів початкової освіти
- •Родинне виховання в курсі психолого-педагогічних дисциплін
2.4. Українські традиції і звичаї як стійкі соціально-психологічні регулятори поведінки індивілів і спільностей
Аналіз закономірностей змін, які відбуваються у великих соціальних групах та у міжгруповій взаємодії, дозволяє стверджувати, що існування специфічних регуляторів соціальної поведінки - традицій і звичаїв - зумовлене наявністю суспільної практики, з якою пов'язана група. Водночас еволюція цих регуляторів відбувається паралельно з еволюцією суспільства, з процесом творення історично конкретних соціальних норм, цінностей та інших змістових елементів суспільної психології.
Психологічний вплив елементів культури на всі сфери життя людей важко оцінити. Наявність зв'язку між такими елементами культури, як традиції і звичаї та психологією, очевидна. Однак визнати цей зв'язок - це тільки частина справи. Найголовніше - зрозуміти його характер, його механізми й закономірності з тим, щоб ефективно застосовувати у психолого-педагогічній практиці. у майбутньому, незважаючи на сучасні тенденції глобалізації, найімовірніше очікується не зміщування культур, а їх співіснування із збереженням типових форм, способів життєдіяльності представників різних народів і етносів.
Кожне суспільство має цілу систему традицій, спрямованих на зміцнення його стабільності. Під традиціями (лат. ІгасНІіо - передача) розуміють елементи соціальної і культурної спадщини (досвіду, поглядів, цінностей, ідей, звичаїв, норм поведінки та ін.), що передаються із покоління в покоління і зберігаються в певних суспільствах та різних соціальних групах упродовж тривалого часу. Класифікують традиції за різними ознаками. Виокремлюють національні, етикетні, професійні та інші традиції. Вони проявляються у сферах гігієни, спілкування, національного ринку тощо. Традиції можуть бути соціально-позитивними і зашкарублими, реакційними. Отже, традиції- це спосіб збереження, передачі й відтворення як позитивного, так і негативного досвіду. Соціально-позитивні традиції створюють умови для "здорового консерватизму", стабільності суспільства. Вважається, що дефініція "традиція" на відміну від терміна "звичай" більш універсальна і використовується у тих випадках, на які не поширюється звичаєвість. Водночас звичай не здатен так швидко змінюватися, збагачуватися, як традиція. А звідси передбачається поділ традицій на статичні й динамічні, де для перших властива сталість компонентів, тверда структура, відносна простота (переважно ці традиції іменуються звичаями), а для інших характерна змінність складу і структури.
Традиція має об'єктивний сенс, що дає змогу зробити зрозумілим, осмисленим навколишній світ. Руйнація традиції, як правило, спричинює втрату зрозумілості й осмисленості соціуму, що може призвести до повернення у первісний хаос, її варто розглядати у соціокультурному та етнопсихологічному контексті. Завдяки традиції відбувається самоідентифікація особистості та групи, дістають розв'язання питання: "хто ми є насправді", "чим ми як група вирізняємося з-поміж інших груп, а чим ми подібні", "що являє собою та земля, той край, де ми живемо". У готовому вигляді відповідей на ці запитання немає. Вони передбачають дослідження, що ґрунтуються на єдності традиції, психології та історії. Однак традиція ніколи не намагається апелювати до вірогідності історичного факту, позаяк історичний факт для неї - це лише джерело самоідентифікації. І залежно від того, як відбувається самоідентифікація, відповідним чином конституюється традиція. Саме тому для "ліберала" історія обґрунтовує одну традицію, для "консерватора" - іншу, для "комуніста" третю [1]. Традиція покликана збагачувати емоційно-психологічним переживанням такі поняття, як "отчий дім", "наша країна", "наше суспільство", "наше теперішнє й майбутнє" тощо. У сучасному українському суспільстві, яке переживає протистояння діаметрально протилежних цінностей, поняття стосовно загальної самоідентифікації втрачають своє значення. Основна частина населення бачить нашу країну як незалежну державу, інша сприймає Україну як тимчасове утворення.
Забезпечують функціонування традицій (так само як і звичаїв) психологічні механізми зараження, навіювання, наслідування. Щодо зараження, то воно з давніх пір досліджувалося як особливий спосіб впливу, що об'єднує великі маси людей у зв'язку з виникненням таких явищ, як масовий психоз, масовий екстаз тощо. Феномен зараження має численні прояви масових душевних станів під час ритуальних танців, панічних ситуацій, спортивного азарту та ін. При цьому Індивід несвідомо, у стані певного емоційного збудження засвоює взірці масової поведінки.
Щодо навіювання, то воно являє собою цілеспрямований вплив однієї людини на іншу чи на групу людей. Ефективність навіювання залежить від багатьох соціально-психологічних чинників: авторитету суггестора (людина, яка здійснює навіювання), ступеня довіри до джерела інформації тощо. За умов масової поведінки також діє механізм наслідування. Його специфіка полягає в тому, що тут здійснюється відтворення індивідом рис і взірців поведінки, що демонструється. Загалом зазначені способи впливу постійно наштовхуються на певний ступінь критичності особистостей, які складають великі групи людей. Тобто дію психологічних механізмів зараження, навіювання і наслідування варто розглядати як процес із зворотним рухом - від людини до способу впливу.
Традиція є одним із ефективних механізмів, що протистоять руйнівній дії відцентрованих суспільних дій. Саме тому в час, коли суспільство переживає соціальні трансформації, що торкаються усіх сфер громадського життя, цікавість до цього механізму, здатного утримати в єдності частини соціального життя, закономірно зростає. Традиція як символічна структура, здатна запропонувати засоби подолання кризової ситуації, визначає не лише всю культуру загалом, а й окремі її царини.
Німецький філософ Ф. Ніцше для характеристики традиції вживає поняття "обрій" [6]. І хоча по-різному можна інтерпретувати це поняття, проте у будь-якому разі воно містить значення межі, що окреслює царину діяльності, споглядання, переживання людини. На думку філософа, усе живе може стати здоровим, сильним і плідним тільки усередині відомого обрію. Однак обрій у Ф. Ніцше необов'язково означає часову межу, з якої починається традиція. Він становить своєрідну ціннісну селекцію, здійснювану традицією, яка обирає лише те, що може підтримати пластичну силу цього народу. Вчений стверджував, що веселощі, спокійна совість, радісна діяльність, довіра прийдешньому - все це залежить як в окремої людини, так і в цілого народу від того, чи існує для нього лінія, що відокремлює доступне зорові і світле від непроникного від світла і темного, залежить від того, чи вміє він добре вчасно забувати, як і вчасно згадувати, від здатності здорового інстинкту визначити, коли треба відчувати історично і коли - неісторично. Тобто традиція покликана балансувати на зламі історичного й неісгоричного. Тим самим утворюється система відчування, що стимулює різноманітні форми діяльності [!]• І3 традиції людина набирає рішучості продовжувати життєву боротьбу, вона підігріває надію, що потрібне ще прийде. Можна припустити, що для Ф. Ніцше важливо було зберегти в людині той емоційний шар її душі, що не дає їй стати жертвою обставин, дає змогу протистояти марним мріянням.
Традиції створюються на основі тих форм діяльності й поведінки, які неодноразово підтвердили свою суспільну значущість. Зміна соціальної ситуації розвитку тієї чи іншої спільноти може призвести до руйнування традиції, її трансформації і заміщення новою. Традиції підпорядковані національному ідеалу, зі зміною якого міняються і традиції. Важливо підкреслити факт руйнування віджитого, непотрібного, а не руйнації загалом, у тому числі й прогресивного. Таке руйнування має здійснюватися еволюційним шляхом, без втрати ментальності, родинних цінностей і надбань.
Дотримуючись традицій тієї чи іншої соціальної спільноти, люди виражають свою солідарність з нею, приналежність до неї. За це вони одержують від групи схвалення і підтримку як джерела позитивно забарвленого й приємного емоційного стану. Йдеться передусім про почуття захищеності, солідарності, підтримки, душевного комфорту тощо. Саме у душевному комфорті вбачається найбільша психологічна сила традиції. Водночас моральне засудження, несхвалення, остракізм (грец. озігаклзтоз, озігакоп - черепок; вигнання, виключення із числа "своїх", гоніння) приносять людям неприємності, невизначеність, втрату почуття ими".
Якщо звернутися до аналізу соціальних зв'язків та поведінко-вих реакцій, то тут традиції переважно виступають у формі звичаїв, що відтворюють норми взаємодії й забезпечують стійкість поведінково-комунікативної культури. В тій чи іншій культурі традиції щодо встановлення соціальних контактів відіграють більшу чи меншу роль. Під символами у спілкуванні розуміють слова, речі та жести, які мають суто конвенційне значення. До символів на рівні національної культури відносять весь мовний спектр, а також специфічну групу понять з історії етносу та його традиційної емблематики, а на рівні асоціативного контексту - абревіатури, жаргон, усталені вирази, манеру одягатись і ознаки належності до певного визначеного суспільного кола, що дає можливість відрізняти одне одного членам тієї чи іншої соціальної групи. Водночас проголошене співрозмовником слово є відображенням психічного стану індивіда, його культури в спілкуванні. На сьогодні культура спілкування й мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей.
Інший елемент культури - ритуали (від лат. гііиаііз - обрядовий) характеризується як сукупність обрядів, церемоній, звичаїв, що застосовуються у спілкуванні як колективні дії, які не мають технічного значення, хоча в тій чи іншій культурі спілкування відповідають якимось соціальним потребам. У спілкуванні ритуали перш за все використовуються при проведенні зборів, діловому листуванні, обговоренні планів, підведенні підсумків тощо. Ритуали у спілкуванні, своєю чергою, здійснюються згідно з традиціями, які є елементом загальної соціальної та культурної спадщини народу, що передається від покоління до покоління й зберігається в суспільствах упродовж тривалого часу. Зазвичай у спілкуванні традиції виступають у формі звичаїв, що відтворюють норми взаємодії й забезпечують стійкість комунікативної культури.
В Україні поведінково-мовленнєві ціннісні вартості формувалася під впливом народних традицій, пам'яток історії та літератури. Так, в усній народній творчості, зокрема в коломийках, приказках, прислів'ях, у фольклорі (історична пісня, балада, легенда та ін.), в образах народного світогляду, міфологічних уявленнях містяться дані про поведінку людини, її настрої та взаємостосунки. Цікаву інформацію про культуру взаємин мають пам'ятки історії та літератури. Зокрема, важливий вплив на культуру спілкування здійснювала давня книжна творчість. В літописах є не тільки достовірні історичні оповіді, викладені в хронологічній послідовності, а й дидактичні поради, повчання, які відтворюють особливості спілкування в тогочасному суспільстві. Особливість давнього спілкування полягала в тому, що воно було вербально-символічним, оскільки мало на меті привернути увагу співрозмовника "мудрим словом". Показовим в цьому плані с Галицько-Волинський літопис, мова якого символічна, в ньому використано багато прислів'їв, приказок. Окрім вербально-символічного пілкування тут, наприклад, для оповіді про євшан-зілля використо-ується предметно-вербальне спілкування: співець не тільки піснями, словами нагадує про рідну землю, але й дає співрозмовнику понюхати зілля з рідної землі. Як бачимо, в даному випадку важливу роль відіграло не словесне спілкування, що не могло призвести до згоди, а спілкування за допомогою знаків, яке виявилося кращим за слова. У збірці поліських пам'яток V - IX ст. "Скрижалі буття українського народу" можна почерпнути знання про те, як люди жили у ті часи, чим займалися, як захищали свою землю, спілкувалися один з одним. Таке спілкування було для них вагомою частиною життя: через слово вони приходили до згоди.
З точки зору культурних особливостей взаємодії заслуговують на увагу пам'ятки Київської Русі. Так, "Повість минулих літ" містить, крім суто історичного матеріалу, перекази, легенди, оповідання фольклорного і книжкового походження. Переважає діалогічне спілкування, але діалоги лаконічні. Немає згадок про рухи героїв, їхнє ставлення до співрозмовників, враження від повідомлюваної інформації. Герої стримано виховані навіть з тими, кого ненавидять. Жодного натяку на якісь почуття у безпосередніх стосунках. Цікавою є форма звертання - тільки на ти, незважаючи на соціальний стан. Часто репліки залишаються без відповіді, сприймаються як наказ, невиконання якого суворо буде покаране. У літописі зустрічається значна кількість прислів'їв, що оживлює спілкування.
Традиції в українській культурі взаємостосунків складалися внаслідок наслідування предків (батьків) і авторитетних сучасників. Одним з таких авторитетів у той час був Володимир Мономах, котрий ставить питання, що таке людина, для чого вона живе. Основні поради: не лінуватися, вчитися, шанувати старість. Відповідно спілкуватися з іншими з повагою, не ображати людину ні словом, ні вчинком. Важливу роль у житті людини повинно відігравати спілкування 3 Богом, якого їй варто прославляти щодня. Загалом, у "Повчанні" читаємо: мати душу чисту та непорочну, тіло худе, бесіду лагідну і Дотримуватися слова Господнього, при старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними собі і молодшими в любові перебувати, без лукавого умислу бесідуючи, а більше вдумуватися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися, жодної людини не пропустіть, не привітавши її і не подарувавши їй добре слово. В основу культури спілкування покладений в якості цінності пізнавальний аспект.
У "Слові о полку Ігоревім" відтворено традицію спілкування не тільки людини з іншими людьми, а й з природними силами, що пов'язано з типовим для того часу антропоморфізмом. Спілкування характеризується діалогічністю, але діалогів небагато, репліки короткі. Не відтворено спілкування князя Ігоря зі своїми воїнами, а е тільки заклики до бою, з яких можна судити про Ігоря як талановитого полководця, чиє слово мало вагу й користувалося повагою. Зразок спілкування людини з природою - плач Ярославни, в якому вона звертається до природних стихій, як до живих. В обох випадках у це однобічне, на перший погляд, спілкування вкладаються такі ціннісні вартості: взаємовплив партнерів, їхня взаємодія, керування груповою діяльністю.
Полемічна література внесла свої корективи в українську традицію спілкування та його цінності. Оскільки полемічна література була викривальною, то й мета спілкування з партнером - викрити, показати його недоліки. Одним із представників цієї літератури був Іван Вишенський, український мислитель кінця XVI початку XVII ст. Його спілкування носило двоїстий характер: в молоді роки -це щире, безпосереднє, нерозважливе спілкування, яке не мало на меті виконувати гносеологічну роль; пізніше, після прийняття чернечого сану, - це спілкування з освіченими людьми, духовними особами; в останні роки - відмова від спілкування взагалі. Перебуваючи у монастирі на Афонській горі і сповідуючи моральний аскетизм, І. Вишенський у формі послання, яка була практично єдиним засобом спілкування у цей період його життя, звертався до уявних співрозмовників з критикою феодалів-кріпосників. Часто це спілкування непримиренних ворогів, які ніколи не дійдуть спільної згоди.
Великий вплив на розвиток культури взаємин мала Києво-Могилянська академія. Ф. Прокопович доводив, що за допомогою слова можна переконувати людей та впливати на них. Риторику він розглядав як засіб культурної просвіти, одержання нових знань, збудження почуттів тощо. Всі почуття, на думку філософа, обертаються
навколо двох вісей: бажати добра й не бажати зла. Отож, щоб викликати почуття у слухачів, потрібно показати предмет, важливий для слухачів; перш ніж викликати почуття у інших, викликати це почуття у собі. Вченому належить думка про основні властивості особистості: розсудливість, справедливість, поміркованість і хоробрість.
Багата спадщина українських письменників також є показником формування ціннісних вартостей спілкування. Грубість, жорстокість у спілкуванні не проходить повз їхню творчість. Не обминається також тема суму, горя, поганого самопочуття, байдужості з боку оточення.
Загалом, звернувшись лише частково до пам'яток історії та літератури, можна прослідкувати, що формування культури спілкування в Україні було складовою розвитку культури людини й суспільства в цілому. Звичайно, на українську традицію здійснювали вплив й інші чинники, пов'язані, наприклад, з періодом розкладу феодально-кріпосницької системи та розвитку капіталізму чи з умовами ствердження національної суверенності. Геополітичне становище України також формувало соціально-психологічну культуру і своєрідний тип людини пограниччя. О. Кульчицький з цього приводу зазначає, що розташування її на перехресті історичних шляхів психологічно впливало впродовж століть на життєву ситуацію української людини, яку сучасна екзистенціональна філософія влучно назвала "межовою". За О. Кульчицьким, відзначена ситуація формувала дві основні життєві установки: уііа Ьегоіїса і уііа тіпіта; перша пов'язана із лицарством, максимальною напругою всіх сил, водночас із відкиданням буденщини, а друга полягала в тому, щоб у своєрідному "соціально-анабіотичному" стані перечекати чергові незгоди й зберегти себе, що виявилося у індивідуальній зосередженості, в обмеженості зовнішньої життєвої активності, яка характеризується інтровертивністю [15, 61-62, 206]. Я, Ярема, В. Янів з приводу межовості української культури і того, як вона впливає на самоактуалізацію та індивідуалізацію українця, зауважують, що українець при своїй інтровертивності й Утечі від світу має "велику здібність соціальної симпатії, спочування з іншими, гуманності", що він "сам себе відчуває в інших і утотож-нюється з ними" [15, 189].
Важливо підкреслити, що традиція відбирає факти історії, котрі здатні стати колективними символами, що сприяють інтеграції групи. Для того, щоб оживити традицію, зробити її відчутною для громадського життя, відтворити гостроту колективних емоцій і колективних почуттів, у розпорядженні суспільства є певні соціальні механізми. Передусім йдеться про ритуали і свята.
Під ритуалом у довідковій літературі прийнято розуміти: вид обряду, форму складної символічної поведінки, що склалася історично, упорядковану систему дій; сукупність обрядів, що супроводжують релігійну відправу і становлять її зовнішнє оформлення; вироблений звичаєм або запроваджений порядок здійснення чого-небудь; церемонія, церемоніал. Ритуал виражає соціальні й культурні взаємовідносини, цінності. Він грає важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. У сучасному суспільстві зберігається головним чином у галузі церемоніальних форм офіційної поведінки і побутових відносин (етикет, дипломатичний протокол тощо).
Ритуал вважають концентрованим символічним виявом соціальних процесів. Дослідники виокремлюють такі функції ритуалу:
фокусування (полягає в тому, що відбувається систематизація розмаїття наявних у суспільстві уявлень, вони виявляють внутрішню єдність; громада починає жити за єдиним ритмом, переживати одні й ті самі емоції: захоплення, єднання та ін.; при цьому здійснення ритуалу передбачає конкретне місце і час, породжуючи певні очікування);
мнемоніки (полягає у фіксуванні уваги; ритуал відновлює пам'ять, пов'язуючи сьогодення й минуле); 3) контролювання досвіду (ритуали створюють і перетворюють досвід; завдяки ним людям відкривається їхнє соціальне "Я"; контролювання досвіду полягає у виключенні з нього негожих, неприємних елементів). У спілкуванні й взаємодії ритуали перш за все використовуються при проведенні зборів, діловому листуванні, обговоренні планів, підведенні підсумків тощо.
Щодо свята, то воно робить традицію видимі відчутною, живою. Свято - це важлива, радісна, приємна подія, -торжество; урочисте відзначення знаменних дат. Воно покликане відтворити й підсилити почуття колективної ідентичності, надати набір значущих символів. Його можна вважати втіленням єдності минулих і теперішніх генерацій. Свято має наочно продемонструвати значення і цінність символів для спільностей, соціальних інститутів для життя суспільства.
Однією із стійких форм нормативної регуляції, що ґрунтується на минулому досвіді етносу, є звичаї. У широкому розумінні звичаї трактують як уклад суспільного життя нації, народу, його культура, побут; це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у суспільному житті народу, соціальної групи. Вузьке трактування даного поняття передбачає розгляд звичаю як традиційного порядку відзначення якихось подій, свят, пов'язаного з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів; це усталений, звичний, стереотипний спосіб, манера дії, поведінки. Звичаї виступають і як норми поведінки, і як форма соціального контролю. Кожна нація, кожен народ, навіть окремі соціальні групи мають свої звичаї, що виробилися впродовж багатьох століть. Вони впливають на світовідчуття, світосприймання, на духовну культуру народу. А це у свою чергу, впливає на становлення народної творчості, яка нерозривно пов'язана зі звичаями. Народні українські звичаї охоплюють усі сфери родинного й суспільного життя. Застарілі звичаї у процесі істори чного розвитку змінюються новими. Звичаї - це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки як сучасна даність але й історична цілісність.
Звичаї поряд з мовою є найміцнішими елементами, які об'єднують окремих людей в одне ціле, в народ. Вони виконують функцію освячення (сакралізації) суспільних відносин, що склалися і передують державно-правовій регуляції. У побутовій сфері, державній рядовості вони залишаються однією з основних форм соціальної регуляції.
Загалом, функціонування традицій і звичаїв 3абезпечуються як соціально-психологічними механізмами, способами впливу такими як навіювання, наслідування, зараження. Вважається, що у традиції превалює наслідування. Еволюція традицій може відбуватися у двох напрямах: шляхом подолання старого, віджитого й становлення нового, прогресивного. Виникнення нових традицій не передбачає повного руйнування старих традицій, позаяк можливі збагачення останніх, їх розвиток за змістом, формою, способом впливу. Життєва практика засвідчує, що недостатнє знання національних традицій і звичаїв, особливостей їхнього психологічного впливу на індивідуальну й масову поведінку нерідко призводить до серйозних ускладнень у взаємодії та спілкуванні як усередині однієї спільноти, так і з іншими соціальними групами й етносами.
Література
Бурлачук В. Традиція, ритуал, свято як система соціального відчування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - №2.
Етнопсихологія: Навчально-методичний посібник / За ред. Л.Е. Орбан та ін. - Івано-Франківськ, 1994.
Етнопсихологічні особливості міжособистісного спілкування та їх урахування в процесі взаємодії дітей і дорослих / За ред. Л.Е. Орбан. - Івано-Франківськ, 1996.
Крысько В.Г., Деркач А.А. Этнопсихология. Теория и методология. Учебное пособие. - 4.1. - М, 1992.
Майерс Д. Социальная психология / Пер. с англ. - СПб., 1996.
Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни // Ницше Ф. Соч.: В2-хт.-Т.1.-М., 1990.
Орбан Л.Е. Виховний потенціал етнічної психології // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. Івано-Франківськ, 1996. - Вип. 1. - Ч. 2.
Орбан-Лембрик Л.Е. Соціалізація особистості в контексті етнокультурної парадигми // Етнос і культура. - Івано-Франківськ, 2003.-Х9 1.
Орбан-Лембрик Л.Е. Соціокультурні та етнопсихологічні особливості спілкування // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. - Івано-Франківськ, 2003. - Вип. 8. - 4.1.
Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн.
Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. - К.,
2004.
11. Ольшанский Д.В. Психология больших групп в политике. Большие национально-зтнические группы //Современная психология. Хрестоматия / Под общ. ред. А.Е. Тараса. - Мн., 2003.
12. Пірен М.І. Основи етнопсихології. - К., 1998.
Психология и культура / Под ред. Д. Мацумото. - СПб., 2003.
Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. - М., 1976.
Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. - Мюнхен, 1993.
РОЗДІЛ III
ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОПЧНІ
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ
ЕТНОПЕДАГОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ
В УМОВАХ СУЧАСНОЇ СІМ'Ї
