6.2. Духовно-моральні цінності в лінгвокультурології

Відомо, що в основі національних пріоритетів лежать духовно-культурні цінності, що визначають етнопсихологічні особливості існування нації, окремішність її ментальних рис, зрештою, підмурок народного світосприймання. У цьому сенсі опису традиційних форм життя має передувати опрацювання характерних для даного етносу ціннісних орієнтацій, що окреслюють національний тип. Звичайно, духовно-культурні цінності, що ними послуговується українство, так чи так відтворюють загальнолюдські вартості, що складають загальнолюдські надбання. Однак лише національний грунт дає змогу виявити перетворення цих цінностей в етнічно самобутні й неповторні. Лише національна культура може репрезентувати ці етично-моральні багатства в розмаїтті виявів національного духу.

Пошуки правди, кращої долі, прагнення здобути волю, свободу, утвердити християнські цінності - ці концептуальні засади здобувають в українстві своє неповторне національне втілення. Адже для народу, що століттями виборював свою незалежність, прагнення до волі, свободи, правди є не умоглядною абстракцією, а фактично складником етнопсихосфери, ознакою історико-культурної самодостатності.

Бачення шляхів втілення цих ідеалів визначається, зрештою, нацією як її власний здобуток. З іншого боку, вивчення морально-етичних категорій у їх світосприйнятті відкриває перспективи опрацювання традиційних форм життєдіяльності, особливостей побуту, звичаїв, обрядів і вірувань.

Скажімо, у трактування поняття долі (або недолі) українство вкладає своє, дещо відмінне розуміння. З точки зору історичної демонології, доля - фантастично-поетичний образ із рисами реальної жінки, панича тощо. О. Потебня пов'язував поняття долі не лише з поняттям біда, журба, щастя, радість, але й з поняттям душа, бо давні слов'яни сприймали її як живу істоту [24, 472-516].

Як писав митр. Іларіон (І. Огієнко), ^«серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля постановляє, що має бути ще від колиски; і що має статися, то невід-мінно станеться. Хочби ти замурувався, а Доля тебе таки знайде й зробить своє... Від Долі не втечеш. Але ніхто не знає, яка його Доля чекає. Яким кого створено, таким він і помре. Кому яка судилась дівчина, чи дівці хлопець, того не оминеш. Судженого конем не об'їдеш, хіба смерть розлучить. З такого світогляду постало й славнозвісне українське: "Якось то буде!" У нас часто говорять. Його спіткала зла Доля" [12, 117]. Таке бачення місця Долі в житті людини засвідчує: її сприймали в народі як божество, як фатальну неминучість.

Нині слово-поняття доля не має предметної співвідносності, але в нього продовжують вкладати логіко-символічне значення. В українському світобаченні доля - не лише грізна, невідворотна сила, а й щось нестрашне, а відтак і співчутливе; вона може бути і доброю, і злою, і загрозливою, й поблажливою. Українське красне письменство, народна творчість подають зразки розуміння долі і як визначального чинника, якому підпорядковане людське життя, і як доброї, співчутливої сили.

У Лесі Українки доля - невблаганний супутник, ледве не ворог: Коли ж мене на півдорозі стріне важка лавина і впаде, мов доля, на голову мою, тоді впаду я на сніг нагірний...

Для Т. Шевченка поняття долі зближується з поняттям прокляття, лиха, що його зазнала Україна та й сам поет. Дослідник творчості Шевченка Гр. Грабович вбачає в його поезії "широко сформульоване прокляття злої долі, що нависла над Україною і над самим поетом" [6, 46].

Єсть на світі доля -А хто її знає? Єсть на світі воля -А хто її має?

(Т. Шевченко)

(Отож доля і воля переплетені як невід'ємні складові народного щастя).

...Наприкінці "Лісової пісні" Лесі Українки до збентеженого, замученого тяжкою провиною Лукаша наближається висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій намітні, із змарнілим обличчям - Доля. До неї із своїм нелюдським горем і звертається Лукаш:

Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі? І чує у відповідь:

Як обрізана гілка, що валяється долі!

Але ж таки доля може посміхнутися до людини, бо в ній, як у чутливої істоти, добре серце, щира душа: В полі доля стояла, Брівоньками моргала: З гаю, хлопці, до мене! Добрий розум у мене.

(А. Свидницький)

Народні уявлення про добру, прихильну долю реалізуються в своєрідних подвійних назвах талан-доля, щастя-доля. Такі уявлення створюють особливий колорит підвищеної емоційності, високої поетичності, піднесеності:

Китайкою повивала,

Всіх святих благала,

Та щоб йому всі святії Талан-долю слали.

(Т.Шевченко)

У понятті не лише долі, але й недолі ховаються сподівання на можливість кращого життя, подолання невдач; як незгода з труднощами й прикрощами долі обирається боротьба:

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

(І. Франко)

Принаймні в народному уявленні доля - щось таємниче, містичне, трансцендентне, її можна просити про прихильність, але й від самої людини залежить її доля. Яскравий метафоричний, символічний образ Долі створила Ліна Костенко:

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей, для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі...

Я вибрала Долю собі сама,

що зі мною не станеться, -

у мене жодних претензій нема

до Долі - моєї обраниці.

Національна домінанта простежується в мовних категоріях, що розкривають сенс концепту воля (свобода).

Очевидно, кожен народ вкладає в це поняття додаткові значення, внутрішній смисл, зумовлений історико-культурологічними чинниками. У етнополітичних контекстах поняття воля розширює свої межі до визнання її споконвічим прагненням народу до незалежності, втіленням національного ідеалу. Абсолютизація цього поняття в українському суспільно-політичному русі пов'язана з розумінням ідеї волі як компонента політичної боротьби, як вияву ''національного духу". Вислів національна воля вживається на позначення потреби згуртувати народ на розбудову незалежної національної держави. Як писав Л. Лук'яненко, "за цілеспрямованости інтелектуальних сил і моральности мети залишається одна проблема - проблема волі".

У народному світобаченні волю кожний має здобувати особисто, якщо йдеться про волю духу. З іншого боку, воля дарована, дана "зверху", неусвідомлення її принад і втрат веде до неволі'.

Хто визволиться сам, той буде вільний, Хто визволить кого - в неволю візьме.

(Леся Українка)

Прагнення до волі може мати й негативні наслідки, якщо її розуміти лише як вседозволеність, особисту свободу, не підпорядковану народному баченню добра і зла, морального й аморального. Загальнокультурна константа воля знаходить втілення у художніх образах, метафорах й символах, дає змогу простежити за її національними рецепціями. Якщо, скажімо, згадати Чіпку, то його прагнення до волі спочатку зростало як протидія злому, неправді, несправедливості ("Хіба ревуть воли, як яла повні?" Панаса Мирного й Івана Білика). Боротьба добра й зла в Чіпчиній душі завершується перемогою зла. Але чи можна, за великим рахунком, вважати Чіпчині вчинки виявом вольових якостей? Вольове підпорядкувується безвільному, сильне слабкому, правда кривді.

В етнолінгвістинному аспекті слова-поняття доля, воля втягують у своє семантичне поле й інші асоціативне пов'язані слова-поняття, що характеризують народне сприймання таких антагоністичних понять, як правда / кривда, добро / зло, щастя /лихо, віра / безвір'я, слава/безслав'я й інші.

З філософської й етнопсихологічної точки зору в поняття віри вкладається різний зміст; в основі його лежить розуміння здатності людини "сприймати належне як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне" [38, 92]. Для українського народу з притаманним йому релігійним світобаченням розуміння віри грунтується на ставленні до неї "як психічного акту, не визначеного всебічно емпіричними чи логічними підвалинами" [40, 352].

Українська культура звертається до поняття віри, коли хоче довести: людина живе тим, що надіється, тим, що бачить своє майбутнє кращим, аніж сучасне. І в цьому сенс життя. Без віри в людей, у близьких, у себе, в свій рід, народ, у Господа Бога людина не може жити:

Зірки найкращі з серпневого неба,

Що пахне у сінокоси йонами.

А найпевніша віра - віра матері в себе,

Віра сина - материнським долоням.

Не буде віри цієї - не буде сил.

І серце до серця не знайде броду.

Якщо для матері не зробить добро син –

То не зробить добро для народу.

(Т. Мельничук)

Поемою віри можна назвати "Мойсея" І. Франка. Концептуальний важіль віри як двигуна, сили волі, як вищої вартості стає визначальним стрижнем поеми. Ця віра - сліпа й ілюзорна, вона як духовна основа народного світорозуміння, осмислення в своєму баченні втрат і перешкод на шляху до правди: "Життя, і дія, і боротьба, - писав Ю. Шевельов (Шерех), - приймаються тут не в сліпоті віри, а, радше, віра росте з збагнення людського знання і, будьмо одверті, людського незнання" [41, 205]. Прийняття віри, її сила й переможна хода, і передовсім через знання, пізнання, є утвердженням самого сенсу людського буття.

Початок Франкової оповіді про Мойсея - гірка правда про втрату народом віри - про зневіру.

З них ніхто не йме віри..

І зневірився люд...

І у підтексті постає питання: чи знову відродиться та свята віра, що вела Мойсея і його народ? Мойсею з'являється привид матері, котра нагадує йому пісню про Оріона, що, сліпий, був сповнений віри в сонце:

"Сей Оріон - то людськість уся, Повна віри і сили, Що в страшному зусиллі спішить До незримої цілі".

Після багатьох поневірянь, сумнівів і заперечень у Мойсея знову пробуджується віра в Бога, у народ, у можливість порятунку, і народ перетворюється у люд героїв. Віра рухає історією. Ідея віри як Джерела непохитності, сили й завзяття не окремої особистості, а народу загалом провідна і для Франкової поезії "Каменярі": І всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт; Що кров'ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ.

Прикметно, що ця віра грунтується не на сподіваннях на чиюсь допомогу, а на тому, що мети досягнемо своїми руками. Але й жертви неминучі, неминуча пролита кров, загублені життя.

Віра, як інші духовні цінності - воля, добро, правда тощо, знаходить у народній свідомості своє реальне, предметне втілення. Ті ж Божі храми - конкретні носії ідеї віри і в пришестя їсуса Христа, і в кращу долю. Як писав відомий філософ М. Еліаде, "будь-який храм або творець - і, отже, будь-яке священне місце чи царська резиденція ~ є Священна гора, а відтак і деякий Центр" [10, 31].

Як пише Б. Стебельський, "слава - це ніби етичний закон, це осуд, що стоїть на стороні моралі людини-одиниці, спільноти як цілости і народу у всіх його поколіннях" [ЗО, 183]. Слава - не лише одна з духовних цінностей, а й найвищий вияв морально-етичних цінностей, пошанованих українцями як "кодекс чести". Таке уявлення про честь і славу - і свою особисту, й свого народу - сповідував великий Кобзар.

З першого погляду на Шевченкову концепцію слави кидається в вічі обертання в минуле, в українську історію, передусім у часи козаччини, гетьманщини. Там шукав Кобзар ідеал волі, правди, лицарства, честі, не бачачи його в дійсності. У "Думах моїх, думах моїх" поет уславлює Україну саме ту, де витають душі козацькії, де козацькая воля, але водночас і де могили-гори, а серед них виросла основна могила цієї волі, про яку добрим словом кобзарі співають. Біль і тривога за Україну виливаються в трагічних інвективах "Сну", у видіннях:

Може, Москва випалила і Дніпро спустила

В синє море, розкопала Високі могили,

Нашу славу...

Отож слава - це козацьке минуле, могили, булави, бунчуки... Як писав Г. Грабович, "образ могили, могильного кургану, "туго начиненого" трупами, більше за всі інші образи служить для Шевченка ключовою метафорою козацтва і минулого загалом" [6, 199].

За Шевченком, зрештою, є дві слави: одна - слава тих, хто виборює волю і правду, інша - тих, хто втопив волю у ріках сліз і крові. Слава одних не вмре, не загине. Великими лицарями, котрої борються й перемагають (борітеся - поборете), допоможе Бог, за них правда, слава, воля святая, тобто слава мала б супроводжувати лише благородні вчинки. Але є слава інша, ганебна - тих, котрі ненагодовану і голу застукали сердешну волю, пролили море крові й сліз - огненне море:

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям.

I нашим батюшкам царям

Слава!

Отож є недобра слава, вона входить у ряд понять кров, сльози, загибель, неволя, неправда.

Шевченкова концепція історичної слави, славної минувшини зазнає дальшого перегляду. З іронією й презирством говорить Шевченко в поезії "І мертвим, і живим..." про тих "патріотів", для котрих українська історія - це поема вольного народа:

У нас Брути! І Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!

Ні, заперечує поет:

Кров'ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Поет пропонує прочитати по-новому ту славу, зважуючи на жертви й головне - на наслідки:

Прочитайте знову Тую славу.

Та читайте Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми - Все розберіть...

Ця сплюндрована, покривджена слава була передана тим, хто лив кров за чужі, ворожі інтереси, отож синам передали не лише таку славу, але й свої кайдани. Ця жива слава дідів і батьків лукавих -лише облуда, сором, нещастя:

Отака-то наша слава, Слава України.

Проте є й перспектива, вона в добрій славі кращих часів, і саме вона не вмре, не загине:

І оживе добра слава. Слава України.

Тож ідеться вже не про славу лише тих чи інших героїв, а про славу самої України, а заради неї потрібно об'єднатися в борні з неволею.

У цьому контексті має подвійне тлумачення й сполука славна Україна. Начебто немає неправди у словах: кращого немає / Нічого в Бога, як Дніпро / Та наша славная країна. І це щире почуття людини, що і виріс на чужині, і сивіє в чужому краї. Але ж і скрізь на славній Україні І Людей у ярма запрягли / Пани лукаві... Так чим же тоді вона славна? Зовні хорошеє село страждає від поневірянь. Отож і славна, й безславна, обдурена, ошукана Шевченкова Україна. Конотація слави включає поняття безслав'я, ганьба.

Для Лесі Українки поняття слави теж спрямоване в минуле й пов'язане з кров'ю й нещастям. В один ряд вистроюються в її поезії слава і лихо; позитив - це давня слава, козацька воля, негація - тяжка недоля, турецька неволя. А доля хоч і гуляла, так і воля була кривава. Отому-то наша слава сумна:

Славо, наша згубо! славо, наша мати! Тяжко зажуритись, як тебе згадати! Кров'ю обкипіла вся наша давнина! Кров'ю затопила долю Україна. Ой, лимане-лиманочку, хвиле каламутна! Де поділась наша воля, слава наша смутна? Слава хоч і мати, але й і згуба, її наслідки - в долі України, за­литої кров'ю. Немає волі, немає слави. Слава, в уявленні поетеси, щось далеке, але безрадісне, бо були справжні борці, а волі не прине­сли. Слава начебто вмерла...

Образи слави мінливі й примхливі, часом несподівані, викликані болем, емоціями, внутрішнім пафосом страждальця:

Що там тюрма! То слава наша!

Ми всі тепер сидим в тюрмі!

(О. Кониський)

Ідея слави-тюрми, слави-страждання зрештою не нова; це євангельський концепт слави через муку, терпіння й приниження. Але в чому ж тоді полягає слава? У невтраченій надії, у вірі: той, хто зберіг совість і надію, кого віра гріє, той і має перспективи на славу, на перемогу:

Кого у краще віра гріє,

Тому ця чаша не страшна,

Вона прибавить ще надії,

І більше укріпить вона.

(О. Кониський)

Тому-то не тюрма як виразниця слави, а надія, віра стають визначальними конструктами концепту [16]. Вивчення духовно-моральних принципів, що їх сповідує українство, здійснюється на матеріалі художніх текстів, словників, спеціальної літератури. Такий широкий підхід до опрацювання складної теми дає можливість з одного боку, зацікавити школярів, зробити заняття насиченими конкретикою, правдою життя, з іншого, - має вплинути на свідомість молоді, повернути її обличчям до "вічних" тем, допомогти замислитись над своєю власною поведінкою. У процесі опрацювання концептуальних засад світогляду українського народу важливо звернутися до особистого досвіду учнів. Доцільно було б доручити слухачам навести власні приклади поведінкових стереотипів своїх близьких і знайомих, висловити своє ставлення до духовно значущого в житті людини. Логічним було б написання творів на теми моралі з орієнтацією на духовні цінності українців.