44. Позиція України щодо снд.

• Ставши однією з засновниць Співдружності, наша країна ратифікувала її перший установчий документ з власними застереженнями. Зміст Додатку до Постанови Верховної Ради України „Про ратифікацію Угоди про створення СНД“, а також "Основних напрямів зовнішньої політики України" свідчить, що наша держава схильна розглядати Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, отже, як суто координаційну структуру, форум, що сприяє пожвавленню багатосторонніх відносин на найвищому рівні. Україна зацікавлена уникати участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, Відтак, СНД не розглядається нашою країною як механізм політичної інтеграції в межах колишнього Радянського Союзу. 

• У не визнає за СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Така позиція знайшла своє відображення в неприєднанні до Статуту СНД, який було підписано 22 грудня 1993 р. (місцезнаходженням спільних координаційних структур було обрано столицю Білорусі Мінськ). З усіх республік колишнього Радянського Союзу цей документ не підписали лише Україна, Туркменістан і країни Балтії. Хоча Україна, приєднавшись до деяких установ у межах Співдружності, має в них статус асоційованого члена (учасника). Цей статус дає їй право на власний розсуд брати (і в разі згоди повноправних членів) брати участь у прийнятті рішень та діяльності головних структур СНД. Однак, їх рішення не є обов’язковим для України. 

• співробітництво нашої держави в межах Міжпарламентської асамблеї СНД (МПА), створеної відповідною угодою 1992 р. Україна приєдналась до її установчих документів у 1999 р. Сьогодні, за Статутом СНД, МПА є одним з органів Співдружності, що проводить міжпарламентські консультації, обговорює питання співробітництва в межах Співдружності, розробляє спільні пропозиції в галузі діяльності національних парламентів. У межах МПА провадиться розробка модельних нормативних актів, головною метою яких є гармонізація законодавства країн-учасниць. 26 травня 1995 р. було прийнято Мінську Конвенцію, що вводить у дію новий статут МПА. Україна, Молдова й Узбекистан не приєдналися до цього документу, оскільки він значно розширює коло питань, які вирішуються Асамблеєю простою або кваліфікованою більшістю, а також надає цій установі повноваження щодо укладення міжнародно-правових угод від імені її членів, надаючи їй статус суб’єкта міжнародного права.

• "Механізм цивілізованого розлучення" — саме таке визначення СНД міцно закріпилося в Україні, і саме воно всі ці роки визначало нашу позицію щодо Співдружності. Першу спробу остаточного розлучення зробив Віктор Ющенко у 2006 р. Через вісім років спроба №2 уже має всі шанси на успіх. Довідавшись про рішення РНБО розпочати процедуру виходу України зі Співдружності, багато хто за звичкою посміявся з чергового казусу державної політики. Мовляв, як можна вийти з організації, членом якої Україна не є? Насправді, дуже навіть можна, бо з погляду права завдяки політико-правовим маневрам України сформувалося... два СНД, і в одному з них вона є повноцінним учасником. Першу Співдружність було створено угодами 1991—1992 рр. як механізм консультацій, і Україна є повноправним учасником цих договорів. Друга ґрунтується на Статуті 1993 р., яким СНД уже створюється як повноцінна міжнародна організація. Україна, тримаючись своєї позиції, Статуту навіть не підписала й жодного стосунку до нього не має. Неординарне рішення було знайдено: не помічати роздвоєння співдружностей, зробити спільними їхні ключові органи і робити впевнений вигляд, що СНД — новий союз нерушимий республік вільних із приманливими перспективами. Проблема не спливала на поверхню, допоки Володимир Путін люб'язно не дозволив Леонідові Кучмі очолити Раду голів держав Співдружності у 2003—2004 рр. Українське МЗС підготувало тоді туманне пояснення, в якому, щоправда, слушно зазначило, що головує Україна саме в Раді як органі Співдружності, а не в СНД загалом як організації. Не маючи можливості зруйнувати міф про формат участі України в СНД, експерти лише натякнули, що Рада голів держав є спільним органом для двох об'єднань, а тому головування України в ньому цілком законне. Отже, зараз Україна зібралася виходити з СНД — механізму консультацій, створеного угодами 1991—1992 рр. Чим лякатимуть Україну, можна простежити на прикладі Грузії, яка заявила про те, що залишає нестрункі лави Співдружності відразу після війни з Росією у 2008 р. Досвід тієї ж таки Грузії показує, що жити поза СНД цілком можливо. Річ у тім, що ціла низка найбільш практичних угод СНД передбачає участь у них і держав, які не є членами Співдружності. Грузія, наприклад, вийшла з СНД, але залишається учасником близько 70 договорів, укладених у його рамках. Важливо, що не тільки Тбілісі, а й інші учасники СНД зацікавлені в збереженні такого status quo. Таким чином, і Україна зможе отримувати вигоду від конкретних угод, не беручи участі в інституціональному житті об'єднання. Так, у Співдружності є цілком корисні координаційні органи на кшталт Міждержавного авіаційного комітету або Регіональної співдружності у сфері зв'язку, і від неучасті в них ми в чомусь втратимо. Одна з угод, стороною якої може бути й держава, яка не є учасником Співдружності, — це Договір про вільну торгівлю СНД. Даний документ особливо дорогий Україні. Багато років вона боролася за нього, щоб нарешті наповнити роботу Співдружності реальним економічним сенсом. У жовтні 2011 р. договір було підписано. Виникає слушне запитання: що ж ми матимемо, покинувши Співдружність? Для початку Україні відкривається можливість гнучкішої зовнішньої політики щодо пострадянських країн, серед яких, будемо об'єктивні, — потенційне ядро тих, хто рано чи пізно визнає анексію Криму.

• Вихід зі Співдружності також рятує Україну від необхідності запрошувати на вибори спостерігачів від СНД. Вони традиційно вирізняються тим, що їхні оцінки виборів напрочуд збігаються з неоднозначною позицією Російської Федерації.

Розглянемо еволюцію взаємовідносин між Україною та СНД / ЄврАзЕС за останні 22 роки.

Одна з перших спроб реінтеграції на пострадянському просторі сталася в березні 1992 р.: глави урядів усіх країн СНД (крім України) підписали в Москві Угоду про принципи митної політики, що передбачала створення Митного союзу. Через два місяці вони уклали в Ташкенті Угоду про співробітництво в галузі зовнішньоекономічної діяльності.

Після розпаду єдиного рублевого простору (вересень 1993 р.) був підписаний рамковий Договір про економічний союз строком на 10 років, що передбачав поетапне створення в рамках усієї Співдружності зони вільної торгівлі, Митного союзу, спільного ринку товарів, капіталів, робочої сили і, нарешті, валютного союзу. Спочатку його підписали дев’ять держав, пізніше приєдналися Туркменія і Грузія як повноправні члени, а Україна – як асоційований.

При цьому повноцінної участі України в таких інтеграційних ініціативах не брала, перебуваючи лише у статусі спостерігача. Однак угода 1994 р., яка стосується створення угоди про вільну торгівлю, стала фундаментальною у двосторонніх відносинах між Україною та країнами СНД.

У 1993 – 1994 рр. було зроблено спробу інтегрувати всі 12 країн СНД в економічний союз під егідою Росії шляхом поетапного формування міждержавної зони вільної торгівлі, митного союзу, спільного економічного простору. 24 вересня 1993 р. було підписано Договір «Про створення Економічного союзу», в розвиток якого було прийнято низку документів, cпрямованих на інтеграційну взаємодію республік колишнього СРСР, включаючи Угоду про створення Зони вільної торгівлі від 14 квітня 1994 р., Угоду про створення Платіжного союзу держав – учасниць СНД від 21 жовтня 1994 р., Угоду про Митний союз від 20 січня 1995 р.

Однак, зазначені угоди не були реалізовані. Так, у форматі країн 12 країнам СНД не вдалося створити навіть повноцінної зони вільної торгівлі.

У грудні 1995 р. керівники Росії, Білорусії і Казахстану підписали Угоду про Митний союз, вчинивши тим самим нову спробу інтеграційного зближення, але вже в більш вузькому складі. І знову Україна в цьому проекті участі не брала.

У лютому 1999 р. було підписано Договір про Митний союз і Єдиний економічний простір, який передбачав поетапне формування єдиного економічного простору п’яти країн – Росії, Білорусії, Казахстану, Киргизії і Таджикистану.

На першому етапі мала бути забезпечена реалізація в повному обсязі режиму вільної торгівлі, а на другому – завершена організація Митного союзу (МС), що передбачало створення єдиної митної території, прийняття спільного митного тарифу, скасування контролю на внутрішніх кордонах, уніфікацію механізмів регулювання економіки і зовнішньоторговельної сфери.

І знову Україна в цьому об’єднанні участі не брала, що свідчило про неготовність країни до широкої інтеграції.

На тлі інтеграційних невдач у рамках ЄврАзЕС Росія ініціювала новий проект, що отримав назву «Єдиний економічний простір Росії, України, Білорусії і Казахстану» або коротко – «ЄЕП чотирьох» в 2003 р.

Принципово новим моментом порівняно з ЄврАзЕС була участь України, а також краща підготовка учасників цього проекту (економічно найбільш розвинені країни СНД, пов’язані одна з одною в обробних галузях) до вирішення інтеграційних завдань. Однак через серйозні розбіжності у позиції України та інших учасників проекту щодо майбутньої конструкції єдиного простору і глибини взаємодії в новому регіональному об’єднанні цей проект не був реалізований.

19 вересня 2003 р. Угоду про формування ЄЕП було підписано і 20 квітня 2004 р. ратифіковано із застереженням, що Україна буде брати участь у формуванні та функціонуванні Єдиного економічного простору в межах, визначених Конституцією України.

Отже, Україна, ратифікувавши Угоду про формування Єдиного економічного простору, повинна була діяти відповідно до зазначених в Угоді цілей і завдань з виконання передбаченої Концепцією програми заходів із формування Єдиного економічного простору. Фактично процес економічної інтеграції далі рівня зони вільної торгівлі не просунувся, а реалізація економічного співробітництва формувалась у рамках підписання двосторонніх угод. Більше того, навіть зона вільної торгівлі мала ряд суттєвих обмежень та виключень, які спотворювали конфігураційний простір.

У 2010 р. Росія, Казахстан і Білорусь підписали всі 17 документів щодо створення Єдиного економічного простору.

До 2011 року формально був створений «митний союз» (МС) ЄврАзЕС (за участю РФ, Білорусі, Казахстану) з низкою вилучень обмежень і перехідних періодів. І вже в 2012 р. став функціонувати «загальний ринок» ЄврАзЕС (за участю РФ, Білорусі, Казахстану) із забезпеченням «чотирьох свобод» між державами-учасниками: руху товарів, капіталів, послуг і робочої сили. Однак загальний ринок, наприклад, у сфері торгівлі нафтою, до сьогодні не працює і має, за словами голови колегії Євразійської економічної комісії, перспективу поступового створення в 2025 р.

Оптимальним кроком для України розглядалося одночасне функціонування ЗВТ+ з ЄС та функціонування ЗВТ із СНД та окремо з МС ЄврАзЕС в рамках концепції «3+1» у модернізованому вигляді на основі балансу інтересів. Україна й сьогодні готова відповісти на занепокоєння партнерів, яке виникло щодо нібито майбутнього перенасичення українського ринку європейськими товарами і «витискання» українських товарів до Митного союзу, оскільки існують абсолютно надійні, апробовані у світовій торгівлі механізми запобігання реекспорту товарів на територію Митного союзу, коли буде досягнута домовленість про елементарні заходи визначення країни походження товару.

Це не створює юридичної колізії, і ця організаційно-правова конструкція на основі статті XXVIII угоди про ЗВТ СНД прямо вказує на можливість долучення сторін до інших угод про ЗВТ на умовах правил СОТ, а саме: Статті XXIV GATT 1994.