Навіщо кажуть спасибі

Дрімучим лісом ішло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко, хотілося пити.

Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилились, напилися.

Дідусь сказав:

— Спасибі тобі, струмочку. Хлопчик усміхнувся.

— Чого ти усміхнувся, хлопче? — запитав дідусь.

— Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові спасибі? Він же не жива істота: не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

— Це так. Якби води напився вовк, він міг би й не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина говорить спасибі? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме був час подумати: дорога через ліс ще довга.

Василь Сухомлинський\

На кладці

До вузенької кладки, що лежала над стрімким [потічком, підійшла бабуся з кошиком. З острахом ступила на дощечку й тихенько подибуляла. На середині ' потічка кладка хитнулася, бабуся зойкнула й завмерла.

Неподалік Тимко з Мишком пускали паперові кораблики. Швидка весняна вода підхоплювала їх і несла [до глибокого яру. Побачили хлопці бабусю й заспере-[чалися.

— Упевнений, — сказав Тимко, — що бабуся не пе-| рейде через струмок. Хіба пройдеш по вузькій дошці без палиці?

— А от і перейде, — заперечив Мишко.

Тим часом бабуся не втрималася на кладці й оступилась у воду, набравши повні черевики.

Хлопці підбігли до неї, допомогли вибратися на протилежний берег.

— Спасибі, мої ластів'ята, — подякувала старенька і з кошика дістала хлопцям два апельсини.

Але Тимко з Мишком почервоніли і, не взявши гостинця, побігли геть.

В. Сенцовський

Як треба поводитись на вулиці

Перш ніж вийти з дому, перевір, чи все в порядку! ґудзики застебнуті, одяг і взуття вичищені, волосся зачесане. Якщо йдеш вулицею з товаришем, не розмовляйте і по смійтеся голосно. Не розтягуйтеся компанією на весь тротуар, не штовхайте перехожих і не заважайте транс» порту. Непристойно ходити вулицями і їсти. Не можна смітити: для папірців і сміття на вулицях є урни.

Якщо у тебе спитають дорогу, адресу будинку чи установи, — поясни; коли не знаєш, то не вигадуй і не плутай, а скажи: «Вибачте, я не знаю».

Не грайся на проїжджій частині вулиці. Не вибігай і тротуару на дорогу. Якщо ти опинився на бруківці і побачив, що на тебе мчить машина, не метушися, зупинись, щоб водій бачив, як краще тебе обминути.

Про друга

Т вій друг тобі віддасть усе: і свій квиток на карусель, і цвях, і ґудзик, і літак, та не за щось — а просто так.

І збільшувальне скельце, найкраще у дворі, твій друг зі щирим серцем тобі віддасть — бери!

І ти нічого не жалій — ніколи і нітрохи! І навіть м'яч футбольний свій віддай, як друг попросить.

І посміхнеться друг тобі — аж схочеться співати. І ти подумаєш тоді: «Як гарно — дарувати!..»

Анатолій Костецький

Як Наталя у лисиці хитранку купила

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушничком. Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.

Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев'яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася й жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталя хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, але ж не хочеться.

— У мене голова болить,— скаржиться Наталя мамі,— не буду уроків вчити.

— Добре, полеж, Наталочко.

Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:

— Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.

— Але ж у тебе голова болить,— здивувалась мама.

Наталочка почервоніла від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощів»,— подумала вона. Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев'яної дівчинки нема.

«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.

Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі. Мама й каже:

— Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

— А де ж моя совість? У чому вона?

— У тому, що тобі стало соромно.

Василь Сухомлинський

Чарівні ліки

Василько був малий і кирпатий. А ще - вередливий. І любив він лише два слова - «Не хочу».

Вимовляв він Їх по-різному.

Коли набурмошувався й тоненько виводив: «Не хо-о-о-чу!» Це означало, що мама хотіла вранці взути йому черевики.

Якщо Василько• швидко мотав головою і пхинькав: «Не хоочу, не хочу!!» - усі знали: хлопчика хотіли вмити.

Коли ж Васильків рот розтягувався до вух, а сльози крапали на скатертину, наче дощик, і аж на вулицю долинав вереск! «Не хо-о-о-о-чу!!!» - кожен розумів: перед хлопчиком стоїть тарілка з смачним борщем, а в склянці червоніє солодкий кисіль.

Бачите, який то був вередливий хлопчисько?!

Юрій Ярмиш