Тема 4. Стиль і соціально-психологічні аспекти керівництва Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Стиль керівництва – сукупність типових і відносно стабіль­них прийомів впливу керівника на підлеглих із метою ефектив­ного виконання управлінських функцій і виробничих завдань господарської системи. Класичною типологією стилю управлін­ня є класифікація Курта Левіна (авторитарний, демократичний, ліберальний). Авторитарність – соціально-психологічна характе­ристика стилю управління і лідерства, особливостями якого є: жорстка централізація керівником (лідером) своїх управлінських функцій, зосередження в його руках усієї повноти влади, при­душення ініціативи підлеглих («ведених»), недопущення їх до вирішення найважливіших питань спільної діяльності, переваж­не використання наказів і розпоряджень, різних форм покарання для здійснення на них відповідної дії. Авторитарний керівник – менеджер, який зосередив владу в своїх руках і не допускає інших до участі в прийнятті рішень. Демократичний керівник – керівник, який делегує владні повноваження підлеглим і залучає їх до процесу ухвалення рішень. Ліберальний керівник – керів­ник, який надає своїм підлеглим майже повну волю у виборі ро­бочих завдань і контролі за своєю роботою. Вибір оптимального стилю управління здійснюється через ситуаційний підхід, коли намагаються найбільш повно та об’єктивно оцінити конкретні ситуаційні умови кожного випадку для обрання стилю управ­ління.

Кадри управління є складовою частиною управління, ця час­тина системи має відповідну кваліфікацію, володіє певними професійними знаннями, необхідними для керівництва трудо­вим колективом. За загальноприйнятою класифікацією управ­лінські кадри поділяють на три групи: керівники (менеджери), спеціалісти, допоміжний управлінський персонал. Зокрема, ке­рівників, залежно від «профілю» колективів, котрі вони очо­люють, прийнято поділяти на лінійних і функціональних, а від рівня і місця в за­гальній системі управління господарством – на керівників відповідних ланок управління (вищої, середньої, ни­зової ланок).

Керувати – це означає вміти розпоряджатися людьми, еконо­мічними ресурсами і часом, які є в організації для виконання своїх певних завдань. Предметом управлінської діяльності є прогнозування, організація, адміністрування, узгодження і кон­троль. Особливе значення у процесі реалізації цих функцій нада­ється процесам прийняття рішення, координації і зв’язку всіх ланок виробництва. Аналізуючи структуру діяльності керівника, потрібно також брати до уваги й суб’єктивні елементи, тобто власні потреби керівника в такій діяльності, і формування на їх основі системи ставлень до своєї праці, до себе, підлеглих і ке­рівників вищої ланки. Спеціальні дослідження свідчать, що по­казник активності керівників у спілкуванні й контактах з підлег­лими, в інформуванні, прийнятті рішень суттєво залежить від змісту праці керівника та досвідченості, ступеня самостійності у виконанні тих чи інших функцій. Наприклад, у межах управ­лін­ня цехом було виявлено вищу задоволеність спеціальних потреб у керівництві (прийнятті рішень, прогнозуванні, контролі), але меншу задоволеність потреб у неспецифічній діяльності – у кон­тактах і спілкуванні з підлеглими.

Ефективність управління в науковій літературі розглядають у широкому й вузькому розумінні. У широкому значенні ефектив­ність управління слід розуміти як кінцевий результат господа­рювання, тобто кінцевий і сукупний результат функціонування організації в цілому, якою управляють. Управління в цьому ви­падку розглядають як загальну умову реалізації виробничого по­тенціалу, який охоплює як первинні чинники (техніку, техно­ло­гію, трудові ресурси), так і вторинні (організацію, концентра­цію, спеціалізацію і кооперацію, розміщення виробництва). Вод­ночас ефективність управління охоплює і соціальні зміни, які відбуваються в межах організації та всього господарського ком­плексу в цілому. Ефективністю управління у вузькому розумінні прийнято вважати продуктивність праці працівника управління, тобто керівника (швидкість, злагодженість, ефективність), у про­цесі збирання, опрацювання та аналізу інформації, вироблення і прийняття рішення (тобто під час виконання управлінських функцій). Закономірно, що для визначення рівня продуктивності управлінської діяльності використовують спеціальні критерії та показники.

Інтегральним (об’єднувальним) критерієм ефективності є ре­зультативність функціонування системи господарювання, ефек­тивність виконання завдань, які стоять перед об’єктом управлін­ня. Інакше кажучи, такий критерій потрібно розглядати як сту­пінь досягнення цілей, поставлених перед об’єктом управління, шляхом поліпшення використання наявних ресурсів на основі інтенсифікації виробництва, тобто це результативність праці колективу, його продуктивність. Крім того, як критерії ефектив­ності управління вчені називають і згуртованість учасників колективу для вирішення виробничих і організаційних завдань, рівень керованості й активності членів колективу. Д. Кайдалов, Є. Суїменко запропонували такі критерії: налаштованість кеоів­ника на реальну, науково-пвогнозовану перспективу; підприєм­ливість керівника (діловитість, енергійність, практичність і ви­нахідливість); усебічність досягнень діяльності колективу – еко­номічні, соціальні, культурні (так званий критерій усебічності).

Які ж показники ефективності управління? Загальноприй­ня­тих розробок із цього питання ще немає. Одні дослідники про­понують визначати ефективність як від­ношення витрат на вдосконалення управління до одержаних результатів. Показники ефективного управління пропонують також визначати у вигляді взаємозв’язку економічної ефективності системи управління і ефективності виробництва. У цьому випадку ефективність ви­робництва визначається продуктивністю праці, а еко­номічність системи управління – витратами на управління.

Досконалішими є методики визначення ефективності частко­вого поліпшення управління. Здебільшого вони базуються на зіставленні виробничого ефекту, отриманого від здійснення орга­нізаційно-управлінських заходів, і витрат на їх проведення. На цьому принципі базується визначення економічного ефекту.

На деяких підприємствах вводять коефіцієнти наукової орга­нізації праці, якості праці, трудової участі. Коефіцієнт якості управлінської праці – це різниця між ідеальним коефіцієнтом якості (одиниця) і величиною зниження його внаслідок погір­шен­ня якості.