26.Римські юристи про право і його види.

У класичну добу римської юриспруденції П-Ш ст. н. е. набули поширення праці римських юристів, що були ском­поновані в Дигестах імператора Юстиніана і за його нака­зом видані в 533 р. У римському праворозумінні поняття «право» (ius) було узагальненим поняттям, що охоплюва­ло право природне (ius naturale) і право позитивне (ius civile). Важливо підкреслити, що в римському праворозумінні спеціального поняття «позитивне право» в якості заперечення «природного права» не існувало. Натомість було поширене поняття «закон» (lех) - едикти магістратів, право юристів, рішення сенату, конституції імператорів тощо. Поняття «позитивне право» з'явилося в історії наступних правових вчень Риму. Ним позначалися усі форми пра­ва, які брали свій початок із законодавчої діяльності, а законодавче джерело обов'язково мало відповідні повноваження.

Римські юристи розрізняли три основних види права: цивільне право (ius civile) - позитивне місцеве право, яке охоплювало звичаєве і преторське право та рішення народ­них зборів; право народів (ius gentium) і природне право (ius naturale). Право народів і природне право збігаючись по формі, різнилися ставленням до рабства. Природне пра­во (божественне) визнавало всіх людей від природи рівни­ми, право народів, як право міжнародного спілкування, ви­знавало рабство (у римському суспільстві назагал раб не визнавався суб'єктом права. Його прирівнювали до знарядь праці, до речей).

Визнання реальності природного права, що згідно із тлумаченнями римських юристів, було невід'ємною часткою діючого права, застосовувалось виключно як теоретико-правова конструкція, для обґрунтування в діючому праві обо­в'язковості дотримання таких моральних принципів як рів­ність усіх перед законом, дотримання слова, чемне повод­ження з людьми, заступництво за підданих, захист рабів від жорстокого поводження з ними (шляхом максимального спрощення процедур їх звільнення, інші форми застосуванння). Вимоги і властивості природного права рівнозначно відносились як до права позитивного, так і до права народів. Таке праворозуміння пояснювалося тим, що слово «частка» в римському праві не передбачало автономності розділів права, а під­креслювало взаємопов'язаність і взаємообумовленість властивостей, теоретично виокремлених у структурі діючого права.

Отже, в римському праворозумінні природне право перш за все розумілось як право справедливості. Його приписи забороняли посягання на приватну власність, попереджали про незворотність відплати кожному за вчинене зло тощо.

Насамкінець важливо наголосити, що здобутки практичної діяльності римських юристів, особливо в добу імперії завершились створенням своєрідної правової теорії, яку остаточно розробив римський юрист Ульпіан (період домінату). В теорії вказувалося на основне джерело права. Всі форми права, згідно із вченням Ульпіана, мають своїм дже­релом законодавчу діяльність політичне організованого народу. Необхідною умовою в законотворчості є те, що за­конодавче джерело обов'язково повинне мати повноважен­ня на видання законів. Джерелом закону можуть бути рі­шення народних зборів (plebes), результати голосування представників певної частини населення, наприклад зібран­ня плебеїв (plebiscita), декрети сенату або імператора (senatus consulta, constitutiones), накази урядовця, уповно­важеного видавати постанови.