52.Політико-правові ідеї Вольтера.

Франсуа Марі Аруе (псевдонім Вольтер) — французький філософ і публіцист належав до просвітителів, які виражали інтереси великої буржуазії. Вольтер мало цікавився політикою заради політики і не переймався проблемами народних мас, вважаючи, що біднота не повинна мати політичних прав, оскільки той, хто не має ані землі, ані власного дому не має і права голосу. Праці: «Філософські листи» та «Досвід загальної історії про звичаї і дух народів».

Визнаючи рівність людей як біологічних істот, він заперечував рівність соціальну. Мислитель захищав тезу, що в суспільстві може бути тільки юридична рівність, яка передбачає формальну рівність усіх перед законом і набуття всіма людьми однакового статусу громадянина. Вона є досить змістовною і соціально ефективною. Він був переконаний, що право голосу у справах громадських можуть мати виключно ті, хто володіє власністю.

Вольтеру належить створення оригінальної концепції «освіченого абсолютизму». Вона побудована на переконанні, що тогочасний інститут абсолютної монархії ще не вичерпав своїх можливостей і спроможний подолати кризу за умови правління високоосвічених з моральними устоями монархів. Доктрина «освіченого абсолютизму» набула поширення в окремих європейських країнах у 2й половині ХУШ ст. і служила ідеологією для «революції зверху» — проведення реформ по скасуванню і перетворенню найбільш застарілих феодальних інститутів (станових привілеїв, підкорення церкви державі, пом'якшення цензури, проведення судової і шкільної реформ тощо), які не руйнували б засад абсолютизму. Прибічниками освіченого абсолютизму були монархи Йосип П - у Австрії, Фрідріх П - у Пруссії, Катерина П -в Росії. Всі вони, прикриваючись популярними просвітницькими ідеями, намагались зобразити своє правління як «союз філософів і монархів», в цілому ж використовуючи доктрину освіченого абсолютизму переважно з метою укріплення засад панування дворянства, що поступово втрачало свої позиції і на проведення «зверху» окремих реформ, спрямованих на утвердження капіталістичного укладу.

53.Поняття політичної свободи та суспільного договору у ж.Ж.Руссо.

Жан-Жак Руссо його праці: «Про суспільний договір» та «Міркування про причини і підстави нерівності».

Руссо вбачаючи джерело змін людського життя у розумі, водночас вважає, що і сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людини. Люди, спочатку жили в «природному» стані, який уявлявся Руссо добою рівності, свободи, братерства за відсутності станово-майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Нерівність у природному стані існувала, але обумовлювалася виключно фізичними і природними відмінностями. Люди, з «природного» стану, поступово переходять у «суспільний стан», об'єнуються спершу в сім'ї, а останні - в племена. Тут люди живуть ще вільно, здорові й щасливі, продовжують насолоджуватися усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої свободи. Натомість, нові досягнення в розвитку знарядь праці й господарюванні підвищили продуктивність праці, зросла чисельність населення, накопичились багатства, що й привело до панування приватної власності. Відтак, виникла соціально-майнова нерівність та гноблення багатими бідних.

В умовах гноблення багатими бідних, природний стан розпався, і в умовах гоббсівської «війни всіх проти всіх» багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі, без винятку, члени суспільства.

Руссо переконував, що втративши свою природну свободу, бідні не набули і свободи політичної, оскільки остання стала винятково свободою для багатих. З тих пір людство приречене на рабство, злидні і примусову працю.

Держава, згідно із поглядами Руссо, стала результатом своєрідної загальнолюдської «конвенції» на засадах розуму. Її мета полягала в забезпеченні права кожному користуватися власністю, що йому належить.

Суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття незалежних, вільних рівних людей, які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада належить народу, як корпоративному органу, - учасникові суспільного договору).

На його думку, демократична форма правління найбільш прийнятна для невеликих держав, аристократична - для середніх, монархічна - для великих. Незалежно від форми правління Руссо називає державу республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний закон, який у системі звичаїв, громадянських і кримінальних законів посідає провідне місце, оскільки регулює життя усієї асоціації.

Руссо визнавав найкращою формою правління пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й ознаки народного суверенітету: неподільність і невідчужуваність, наголошуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов'язки на всіх громадян. Відчуження суверенітету народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу.

Розробляючи правову концепцію, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Свободу мислитель розглядає як природну сутність людини Від природи людина добра, не має власності, ні від кого, і ні від чого не залежить, а отже є вільною.