29.Представництво в цивільному праві

Представництво — це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчи­нити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Слід однак уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, що включає правовідносини двох видів: внутрішні й зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між осо­бою, яку представляють, і представником полягають у наступному:

1) вони спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають органі­заційний характер;

2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та Інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва у свою чергу мають два різ­новиди:

1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представ­ляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи);

2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особа­ми. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Крім того, не допускається укладення через представника пра­вочину, який за своїм характером може вчинятися лише особисто, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, усиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину представником стосовно себе особисто, або щодо іншої особи, представником якої він одночасно є.

Підстави:

1) договір (наприклад, договір доручення);

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за за­коном);

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

4) Інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сі­мейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на здій­снення такого правочину припускається, за винятком правочинів, що виходять за межі дрібних побутових).

Залежно від значення волевиявлення для встановлення право­відносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види представництва:

1) добровільне (договірне) — таке, що грунтується на волевияв­ленні представника;

2) обов'язкове ("представництво за законом") — представництво на підставі безпосереднього припису закону;

Різновидом добровільного представництва є комерційне пред­ставництво.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Представництво за законом (обов'язкове представництво) включає:

1) представництво батьками (усиновлю-вачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей;

2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздат­ною.

Суб'єкти: особа, яку представляють(принципал), представник і треті особи.

Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послу­ги), здійснювані представником.

Представник зобов'язаний:

1) інформувати третю особу про представницький характер сво­єї дії (інформаційний обов'язок);

2) надати докази наявності й змісту повноваження.

Передоручення

Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також грунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Може мати місце лише при добровільно­му представництві.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається,, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч.4 ст.245 ЦК). Строк, на який видається довіреність, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюва­тися за довіреністю.

Довіреність — це письмовий документ, що видається представ­нику особою, яку представляють, для представництва перед треті­ми особами (ст.244 ЦК).

З визначення довіреності як письмового документа, що вида­ється однією особою іншій для представництва перед третіми осо­бами, випливає низка вимог до довіреності:

1) вона може бути вчинена лише у письмовій формі;

2) як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо;

3) у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, нада­ний представникові особою, яку представляють.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, яку він представляє, розрізняють два види довіреності:

1) загальна довіреність;

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру.

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юри­дичних дій або правочинів певного типу. Якщо особа, яку пред-ставляють, уповноважує представника на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіре­ність може видаватися, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.

Форма довіреності: завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочи­нів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад, правочи-ни купівлі або продажу жилих будинків).

Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, за загальним правилом, не може перевищувати трьох років. Якщо термін дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення.

довіреність припиняється внаслідок закінчення її терміну, а стосовно разової довіреності — здійсненням представником дій, на які він уповно­важений.

Довіреність може припинитися також у будь-який момент у зв'язку з скасуванням її особою, яку представляють, або внаслідок відмови від неї представника. Довіреність припиняється в зв'язку з припиненням юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють; у зв'яз­ку зі смертю; визнанням недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють.

Зокрема, представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги про негайне повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він від­мовився від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці Дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.