3 Форми тимчасового зупинення процесу:

1. Перерва

2. Відкладення розгляду справи

3. Зупинення провадження по справі

Ч. 3 ст. 159 ЦПКУ у судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

Перерви оголошуються також у разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів.

Перерва – відстрочка продовження судового засідання на відносно короткий час, викликана, головним чином, необхідністю відпочинку суддів, або встановлення таких обставин, які перешкоджають продовженню процесу, але можуть бути усунуті порівняно швидко і просто.

Після закінчення перерви суд розглядає продовження з тієї стадії на якій було оголошено перерву.

Відкладення розгляду справи – це перенесення засідання суду на інший час у зв’язку із виявленням обставин, що перешкоджають розгляду справи в даному судовому засіданні.

Підстави відкладення розгляду справи:

1. Неможливість розгляду справи у зв’язку необхідністю відведення судді або залучення до участі у справі інших осіб;

2. Неявка в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких немає відомостей чи їм вручені судові повістки;

3. Першої неявки в судове засідання сторони або будь-якого іншого учасника цивільного процесу, які повідомлені про час і місце розгляду справи і якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнані поважними;

4. Першої неявки без поважних причин повідомленого належним чином позивача в судове засідання, або не повідомлений ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи без його присутності;

5. Якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Це можна зробити і тоді, коли у справі беруть участь представники позивача/відповідача.

6. Неявка в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача.

Про відкладення розгляду справи постановляється ухвала, у якій призначається день нового судового засідання.

У разі відкладення розгляду справи, суд повинен допитати свідків, які зявилися, тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

Якщо було відкладено – то судове засідання починається заново.

Зупинення провадження у справі – це тимчасове припинення здійснення процесуальних дій (за винятком забезпечення позову і доказів) у справі на будь-якій стадії судочинства по незалежних від суду і сторін обставинах.

Різниця між відкладенням і зупиненням. Справа відкладається на певний строк , а при зупиненні провадження відкладається до усунення обставин, у зв’язку з чим воно було зупинено.

Групи обставин із якими пов’язано зупинення провадження по справі:

1. Обовязкові

2. Факультативні

Обовязкові:

Суд зобов’язаний зупинити провадження по справі у випадку:

1. Смерті, оголошення ф.о. померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво;

2. Злиття, поділ, приєднання, перетворення ю.о., яка була стороною по справі;

3. Перебування позивача відповідача у складі Збройних сил України, або інших військових формування, що переведені у воєнний стан;

4. Неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, господарського судочинства;

5. Призначення або заміна законного представника;

6. Звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду, іншого компетентного іноземного органу;

7. Надання сторонам у справі про розірвання шлюбу, строку для примирення (6 місяців).

Суд за заявою особи може зупинити провадження у справі:

1. Перебування особи на строковій військовій службі (альтернативної військової служби поза місцем проживання);

2. Захворювання сторони, підтверджене медичною довідкою;

3. Перебування у тривалому службовому відрядженні;

4. Розшук відповідача у разі неможливості розгляду справи за його відсутності;

5. Призначення судом експертизи;

6. Направлення судового доручення, щодо збирання доказів.

Право повного господарського відання і право оперативного управління як засоби здійснення права власності

У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. В такому разі у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно і є засобом реалізації права власності.

До них належать: право повного господарського відання і пра­во оперативного управління.

Право повного господарського відання

Право повного господарського відання — це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке нада­но їй власником для здійснення підприємницької діяльності.

Згідно зі ст.37 Закону "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йо­му на праві повного господарського відання, на основі якого під­приємство володіє, користується і розпоряджається вказаним май­ном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Таким чином, поява цієї правової категорії зумовлена необхід­ністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна.

Законом "Про власність" право повного господарського відання передбачено лише стосовно державної власності.

Однак на практиці постала проблема визначення правового ре­жиму майна, наданого засновниками в управління господарського товариства, тощо.

Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємс­тва, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності, то, природно, виникло припущення, що воно має належати при­ватному підприємству, господарському товариству тощо на праві повного господарського відання. При порівнянні права повного господарського відання з правом власності привертає увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правомочності во­лодіння, користування і розпорядження майном.

Отже, постає питання: чим відрізняються вони одне від одного?

Відмінність полягає насамперед у характері прав.

Право власності є основним, самостійним правом, у той час як право повного господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати без права повного господарського відання, то останнє неможливе без права власності.

Вторинним характером права повного господарського відання зумовлені і такі його обмеження: власник може контролювати ви­користання майна шляхом аудиторських та інших перевірок; отри­мувати частку прибутку від використання цього майна; ухвалити рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, у пов­не господарське відання якої було надане майно, тощо.

Право оперативного управління

Право оперативного управління визначають як таке, що фінан­сується за рахунок власника, особливе речове право юридичної особи (організації) володіти, користуватися і розпоряджатися зак­ріпленим за нею майном в межах, встановлених законодавчими ак­тами, відповідно до цілей своєї діяльності, завдань власника і приз­начення майна¹.

Однак таке визначення має деякі неточності. Так, не зовсім зро­зуміло, що вкладається у поняття "фінансування речового права". Неточним є твердження, що право оперативного управління охоп­лює одночасно три правомочності — володіння, користування, розпорядження. Зайвою видається вказівка на те, що межі здій­снення права оперативного управління залежать від призначення майна і завдань, поставлених власником. Адже очевидно, що влас­ник якраз і ставить завдання використовувати майно відповідно до його призначення і для досягнення цілей, для яких створена ним певна організація.

З цих міркувань більш важливим видається зосередити увагу на інших характерних ознаках права оперативного управління: наяв­ності правомочностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна за­пропонувати таке визначення досліджуваного поняття.

Право оперативного управління — це засноване на праві влас­ності іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником.

Як і право повного господарського відання, право оперативного упра&чіння є похідним від права власності, воно більш обмежене порівняно з ним. Крім того, воно вужче, ніж право повного госпо­дарського відання. Якщо право повного господарського відання містить три правомочності — володіння, користування і розпоряд­ження, то право оперативного управління охоплює одночасно лише дві — володіння і користування або володіння і розпорядження.

У будь-якому разі особа, в оперативному управлінні якої знахо­диться майно, не має права розпоряджатися ним на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

Відповідальність за своїми боргами особа, в оперативному уп­равлінні якої знаходиться майно, несе лише у межах останнього. В решті відповідальність субсидіарно несе власник такого майна.

Право оперативного управління у радянському цивільному пра­ві було закріплене раніше, ніж право повного господарського ві­дання і тривалий час було єдиним засобом здійснення права дер­жавної власності.

Однак із прийняттям Закону "Про власність" і появою права повного господарського відання майно на праві оперативного уп­равління, як правило, закріплювалося за установами (хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підприємс­твам та організаціям).

Таким чином, фактично відбувся поділ права повного господар­ського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.

ЦК не передбачає ні права повного господарського відання, ні права оперативного управління.

Це можна пояснити тим, що їх планувалося замінити такими категоріями як "право власності юридичних осіб" (ст.322 проекту ЦК 1996 р.) і "володіння" (гл.ЗО проекту ЦК 1996 р.).

Розробники проекту ЦК прагнули уникнути використання по­нять "право оперативного управління" і "право повного господар­ського відання" шляхом визнання права власності на майно, за­кріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіаль­ною громадою, за створеними ними юридичними особами¹. Але згідно з остаточним варіантом ЦК (ст.329) юридична особа публіч­ного права набуває право власності лише на те майно, що переда­не їй у власність. З іншого боку, новий ЦК діє разом із ГК, в яко­му серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст.133 ГК), а майно держав­ного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме закріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст.73 ГК).

Таким чином, питання про долю права повного господарського відання та права оперативного управління залишається невиріше-ним. Поки що вони продовжують існувати у вітчизняному законо­давстві як категорії речового права.

90