Про що можуть розповісти уживані істориком метафори

ної Римської імперії німецької нації. В такий спосіб, як вважали, проявила се­бе неперервність translatio imperii - через «перенесення» імператорської влади спершу з Риму до Візантії, відтак на Захід до Карла Великого, чиїми спадкоємцями стали німецькі імператори. Зайве нагадувати, що кон­цепт неперервного «перетікання вла­ди» (а отже, й історії, ототожнюваної з владою) запліднив московську ідею «третього Риму», ідею польського хро­ніста Мацея Стрийковського про «пе­ретікання» Київського князівства у Галицько-Волинське тощо - аж до анах­ронічної із сучасного погляду російсь­ко-української суперечки про «першість права» на києво-руську спадщину, себто про напрям «переті­кання» києво-руської історії.

Із оформленням ідеї безупинного простування людства шляхом прогре­су (де, в ґрунті речі, прогрес виступає «оптимістичним» варіянтом есхато­логічного християнського світосприй­няття) метафора розвитку набула функцій універсальної пояснювальної концепції. На її репліки можемо натра­пити, либонь, у кожній праці XIX-XX ст. Ба навіть коли свідомо історик уже не дотримується еволюціоністсь­ких поглядів на історію, метафорика генези-розвитку «вискакує» з-під його «ера замалим не автоматично: наприк­лад, у позбавлених сенсу, коли їх скореґувати з повідомленнями джерел про розрізнені випадки, висловах: «розви­ток подій», «те-то прискорило/уповіль­нило розвиток/занепад» тощо. Ця обс­тавина переконує нас у тому, що ідея початку» та заданої ним безупинної зміни сущого справді належить до тих «символічних парадигм» європейської (християнської) культури, які опано­вують наше мислення на позасвідомо­му рівні. А історикові вони слугують за один із головних способів зв'язувати хаос випадків у певну цілість - з причиною-поштовхом («початком»), перебі­гом і завершенням. Пояснюючи стій­кість метафори розгортання історії як низки взаємопов'язаних і взаємонаслідкових явищ, такий стиль мис­лення подеколи ототожнюють з генеа­логією - образом родинного дерева та походження від спільного предка. Втім, і цей мисленнєвий топос був сво­го часу запропонований біблійною Книгою Буття, яка заклала своєрідний «генеалогічний код» християнському мисленню, перерахувавши «Каїнових нащадків», «нащадків Адамових», «на­щадків синів Ноєвих» і т. ін. Тож не­безпідставно Люсьєн Февр жартома називав мислення в категоріях гене-зи/еволюції «літургією».

Врешті, належить коротко згадати ще декілька популярних метафор. Зокрема, переконливо солідну «біогра­фію» має уживана з еліністичної доби метафора «історії-дзеркала». Про «від­дзеркалення минулого» згадує й Лукіан із Самосати:

Нехай розум [історика] уподібнить­ся дзеркалу - чистому, блискучому й точно відцентрованому, і нехай воно покаже образ речей саме таким, як воно їх сприйняло, не спотворивши ні щодо кольору, ні щодо форми.

Поза сумнівом, це уподібнення пря­мо випливало з вимоги «правдивос-

[277]

Розділ 9. Історик наодинці з власним текстом...

ти», що становила, як пам'ятаємо, «пер­ший закон» історії за Цицероном. Та­кий зміст, закладений у метафору «від­дзеркалення» (nop.: «такий-от епізод яскраво віддзеркалює»), ця метафора зберігає й до сьогодні, хоча, мабуть, уже без ригористичного напруження, властивого їй у ті часи, коли історик вірив, ніби оповідає безсторонню «правду». Радше йдеться про підкрес­лення ретельности у дослідженні пев­ного епізоду.

Набагато молодшою є механістична метафорика історії як фізичного при­кладення зусиль (цей тип метафор іноді ще називають «будівельним», а іро­нічний Люсьєн Февр - «метафізикою муляра»). Першопоштовхом тут, най­імовірніше, став просвітницький раціо­налізм, себто схильність послуговува­тися у теоретичних побудовах образами класичної механіки, апелюючи до ре­альних, конкретно наявних речей: за ви­разний приклад, зокрема, може правити погляд на «добре впорядковану» держа­ву як на певний механізм з ідеально припасованими коліщатами. Свого ро­ду продовженням просвітницького ра­ціоналізму стало позитивістське гасло емпіричного, себто заснованого на досвіді та факті, пізнання, що за озна­ченням вимагало описувати минуле не тільки як дійсно наявне, але і як чуттєво досяжне. Це, своєю чергою, логічно провадило до уподібнення історичних явищ об'єктивно наявним «речам» (nop. знаменитий «перший принцип» соціології Дюркгайма: «Вивчати соціяльні факти як речи»). На хвилі такого «уречевлення» виникає, а відтак швид­ко баналізується згадана метафора фізичного прикладення зусиль, яка за­малим не буквально з'єднувала докупи (в одній «будівлі» знання) розрізнені «речі» - факти. Ось характерні приклади метафорики цього типу у передмові визнаного метра позитивістської науки Шарля Сеньобоса до його книжквз присвяченої новітній політичній істори Европи (1897 p.): «Я усунув усі соціяльні явища, [...] я відвів почесне місце неполітичним фактам...»

А ось іще виразніші приклади першого тому «Історії України-Pyси» Михайла Грушевського:

Протягом кількох років він [Воло­димир Святославич. - Н. Я.] відбудував розсипану руську державну систему. Він, далі, зв'язав всю слабо 'і злучену систему земель династичним зв'язком. [...] Многоважна, многостороння, інтенсивна робота Володимира коло внутрішньої будови " держави [...] заходився коло того, І аби під сю будову положити якісь ц культурні фундаменти [...].

Зміна метафоричних систем у класичній українській історіографії, на жаль, залишається досі цілком не дослідженою. Але навіть на підставі побіжних спостережень можна ствердити, що, скажімо, представник романтичної історіографії Микола Костома­ров, відділений від Грушевського всього одним поколінням, ще «не засвоїв будівельної метафорики, хоча й був; неабияк схильний метафоризувати історію (це видно, зокрема, зі щедрого використання антропоморфних мета» фор). У творах Володимира Антоновича, вчителя Грушевського, теж пере-

[278]