Ad fontes: де шукати джерело та що шукати в джерелі

початку XX ст.: адже географічні назви тут зафіксовано ще до «революційної» хвилі перейменувань Свинюх на Чапаївки, Коростянок на Ворошилівки тощо. З-поміж цих довідників найінформативнішими є: багатотомний «Sîownik geograficzny Królestwa Polskiego», що обіймає і територію України; погубернські «списки населенньїх мест» і календарі-довідники Російської імперії; географічні індекси до серійних дже­рельних видань (наприклад, опубліко­ваний окремим томом покажчик до ви­дань Київської археографічної комісії, що його уклав Іван Новицький); геог­рафічний покажчик до публікації по­даткового тарифу Волинського воє­водства 1629 p. у книжці Олександра Барановича «Залюдненая України перед Хмельниччиною» (1930 р.) тощо.

Врешті, опрацьовуючи старі руко­писні джерела, дослідник зіткнеться з палеографічним текстом. Головне тут - не злякатися. Один із німецьких палеог-рафів-класиків, який присвятив усе життя вивченню ранньосередньовічних кур­сивів (а на них і глянути страшно), пи­сав, що призвичаєння до дивовижних значків забирає днів зо три. Перший день у них вдивляєшся, нічого не ро­зуміючи, але не треба впадати у відчай - на другий день у голові трохи яснішає, а на третій день сам дивуватимешся тому, що не розумів. Перевірено, німецький професор мав рацію: по кількох днях розпачу палеографічний текст читаєть­ся, немов газета. Варто додати й те, що старе письмо любило заощаджувати зу­силля, скорочуючи найуживаніші слова. Форми тих скорочень зазвичай усталені: деякі з них легко зрозуміти без підказки, деякі (надто в іншомовному тексті) голіруч не візьмеш, але й на це є рада відповідні словники скорочень, як-от безліч разів перевиданий, починаючи від 1899 p., «Lexicón cébreuiatmarum» («Слов­ник скорочень») Адріано Капелі.

Лишається ще коротко нагадати пра­вила передачі тексту джерела, яке захо­четься процитувати дослівно. Коли по-

[309]

Розділ 10. Тему обрано - гир робити далі?

трібний фрагмент узято з публікації, а самого рукопису ми не бачили, то без­печніше повторити те, що зробив пуб­лікатор, — вся відповідальність ляже на нього. Коли ж цитуємо за рукописом, то в читальній залі не варто гаяти час на роздуми та сумніви: скопіюйте оригінал якомога точніше - разом із його чудер­нацькими розділовими знаками, опис­ками тощо. Натомість аби вставити ци­тату до власної оповіді, треба внести в свою копію певні археографічні корек­тиви. Цитуючи фрагмент оригіналу в дослідницькому тексті, ми застосовуємо простіші принципи його передачі, ніж у спеціальній публікації. Там усе - недо­торканне, а тут, приміром, можна не вживані нині кириличні літери (є, co, 0 та ін.) передати їхніми сучасними відпо­відниками е, о, ф; складніше це зробиш для багатофункціонального знака «ять» (і), бо ним могли позначати аж три зву­ки (і, е, є), тож ліпше в цитаті оцей-от «ять» зберегти, не беручи гріха на душу. Текст треба розбити на речення від­повідно до логіки сучасного мовлення; так само за правилами сучасної пунк­туації й ортографії розставити коми та великі літери. Описки оригіналу ліпше не чіпати, а заакцентувати їх знаками [!] або [?!]. Невідчитані місця позначають знаком [...], а в підряд­ковій примітці пишуть: «Слово (кіль­ка слів, рядок, кілька рядків) не чи­тається» або: «Текст пошкоджено». Слова, щодо прочитання яких ви не впевнені, беріть у квадратні дужки зі знаком питання: [пішов?]. Врешті, присутні в оригіналі скорочення теж розкривають за допомоги квадратних дужок: «в[оєво]да».

Ad fontes: як розминутися з попередниками

Використовуючи джерела, з якими вже працювали попередники, в ідеалі всі їхні спостереження варто перевіря­ти, себто навіть докладно відкоменто-ване джерело бажано побачити «на власні очі» (de visu), аби пересвідчитись, що все гаразд. Однак ідеал, як то часто з ідеалами, може не збігатися з прозою життя, коли згадане в тій чи тій праці джерело фізично недоступна або бракує часу на перевірку. Тоді ми змушені довіритися тому, хто його ко­ментував чи цитував перед нами, про­те, згідно з категоричною вимогою на­укової етики, треба зазначати, звідки запозичено інформацію або цитату (адже текст чужої праці, поданий як власна робота з джерелом, - це елементарна крадіжка).

Інша річ, коли ви, йдучи слідами попередників, маєте змогу переглянув ти джерела, з якими вони працювали. Здебільшого це стосується опубліко­ваних текстів - хронік, листів, декла­рацій, промов, проповідей тощо, але; буває, що й архівний документ зажи­ває популярности, мандруючи з праці в працю. В усіх цих випадках годиться проявити особливу «пильність», про­аналізувавши:

□ чи інтерпретація попередника від­повідає вашому розумінню змісту та інформаційних можливостей дже­рела;

□ чи вона не надто прямолінійна, себ­то чи враховує всі «позатекстові» нюанси - час і обставини написан-

[310]