Текст історика у світлі читацьких очікувань

Я з початку мав замір дати книжку більш популярну, приступну для як­найширших кругів нашої суспільности. Приглянувшися близше, я пере­мінив намір: в сучаснім стані нашої науки мені здався далеко потрібнійшим строго науковий курс... Але при тім мені хотілося зробити свою працю, не ухибляючи її науковости, скільки можна приступною і для ширшої публіки. Для того все спеціальніше виносив я в нотки, а їх по­дав у кінці, зоставивши під текстом тільки чисто інструктивні пояснення.

Fin de siècle (час народження модер­ну в літературі та мистецтві), як можна припустити, скориґував читацькі очікування. Це означає, що читач - байдуже, фахівець чи аматор історії, їуже налаштований на підкреслену суб'єктивність художнього тексту, по­чав сприймати як належне ті самі оз­наки в тексті науковому. Це, зокрема, добре ілюструють праці істориків-неоромантиків, насичені прямою апеляцією до читача, якого закликають до емоційного співпереживання «нашої» історії - звісно, за допомоги яскравої юбразности. Ось як, для прикладу, зву­чать наголоси на «нашості» минулого в книжці Вячеслава Липинського «Ук­раїна на переломі (1657—1659)».

Від часу упадку Руської князівської Держави і до нинішнього дня - на протязі шоста століть - тільки один раз зміг повстати серед нашої нації один спільний державно-.національний фронт проти двох відвічних претендентів на держав­ний і національний суверенітет на нашій землі: проти Москви і проти Польщі. [...] Тільки під «єдиновладною рукою» свого ґеніяльного вож­дя [Богдана Хмельницького. - Н. Я.] змогла перебути Україна такий складний і тзреломовий процес: змогла повстати Українська Нація. [...] На горе наше, його життя було закоротке.

Хоч і без пропагандистської заанґажованости неоромантиків, але тим самим шляхом суб'єктивно забарвле­ного, розкутого мовлення пішла за­хідна історіографія XX ст., де міру «яскравости» чи «нудности» визначає передусе літературне обдарування ав­тора. Натомість доля радянської істо­ріографії склалася інакше. До набору позитивістських нормативів, закон­сервованих тут у ролі «єдино вірної методології», потрапила і мова історіописання. Адже, фіксуючи «об'єк­тивну правду», історик мав послугову­ватися відповідною мовою - макси­мально деперсоналізованою, а згодом і стандартизованою (її іронічно назива­ють «новомовою» чи «новоязом» ра­дянської гуманітарної науки). Редак­тори так ретельно виполювали всі ав­торські «огпсебятины», себто відхи­лення від стандарту, що вже повоєнне покоління науковців, яке заступило вцілілих у великих чистках 1930-х, схо­же, просто не вміло писати «по-авторсь-ки». Це добре видно при наскрізному перегляді праць 1950-1980-х pp.: хоч якій тематиці їх присвячено, вони здебільшого здаються написаними однією рукою. Коли ж декому з істо­риків щастило прорвати це «зачарова­не коло», то такі праці читацький загал сприймав із захватом, і то не останнь­ою чергою завдяки їх мовному нон-

[285]

Розділ 9. Історик наодинці з власним текстом...

конформізму. За виразний приклад тут можуть правити книжки блиску­чого стиліста Льва Ґумільова «Откритие Хазарии» (1966 p.), «Древние тюрки» (1967 р.) та ін. Прикметно, що офіційна наука ставилася до таких «недисциплінованих витівок» із про­холодним подивом, трактуючи їх що­найменше як науково-популярні, а не «наукові». Скажімо, навіть видаючи вже 1990 p., себто на високій хвилі перестройки, збірку етнологічних праць Ґумільова, ленінградське відділення академічного видавництва «Наука» супроводило книжку обережною пе­редмовою, що наголошувала не так парадоксальність авторових гіпотез, як «остросюжетность и увлекательность» праці. Ось взірець гумільовської оповіді (з есею «Етногенез і культурогенез»), де стилістичною домі­нантою є аж ніяк не «гостросюжет-ніеш«, а властива Ґумільову розмов­на, позбавлена «новоязівських» штам­пів манера письма:

В отличие от греков, персов мало интересовала натурфилософия, им интересно бьіло другое - где друзья и где враги, что считать доб­ром, а что - злом, извечна ли вражда? Здесь Зердушт (я произношу по-новоперсидски, по-древнеперсидски будет Заратуштра), уроженец города Бальха (ато на самом востоке Ирана), обгявил, что дело не в том, чтобьі разобраться, из чего состоит мир, - зто кажднй видит сам: єсть реки, горм, леса, пус-тьши, скот, храбрьіе воиньї; дело в разнице между днем и ночью - светом и мраком. Облек он зто в замечательную философскую концепцию, ставшую основой многих видов дуализма.

Наразі «новояз» долають набагаа успішніше в російській, ніж в україн­ській історіографії. Причин для цьо­го, на мою думку, є дві. Перша й головна- це те, що, хоч як прикро, російський «середньостатистичний» історик почуває себе впевненіше у тонкощах ремесла, ніж пересічний український (така «нерівноправність постала не з нашої вини ще за дянських часів, коли «центр» висмой тував найліпші кадри до своїх універ­ситетів, а також мав монополію на за­рубіжні контакти, зарубіжну літературу, новаторські спроби тощо). Друга ж причина — менш значуща, аж теж важлива - полягає в тому, що чи­мало українських істориків не є при­родними носіями рідної мови, і де призводить до певної «книжности» скутости їхнього стилю, себто до по­слуговування загальниками, а не знахідками живого мовлення.

На завершення наведу приклад яскравого сучасного історіописання і його російському варіянті — зі вступі до книжки чільного московського фа­хівця з історії Жовтневої революції Влан димира Булдакова «Красная смута. Природа u последствия революціонно­го насилия» (1997 p.):

В отличие от бесчисленного количества исследований об Октябрьской революции, данная книга посвящена, по преимуществу, только одному ее аспекту - насилию. В зтом смьісле она является заведомо и намеренно односторонней. Но ес-

[286]