Розділ 11. Нарешті вистражданий текст

практиках те саме - немає «закону про буття в науці», але це буття таки під­лягає певним законам.

Перший (і, мабуть, найголовніший) із них пов'язаний з основами бібліо­графії. Дослідницький текст, на відмі­ну від есеїстичного, конче супровод­жують посилання на використані дже­рела та розвідки. Про непорушний за­кон історика («написав» + «вказав, звідки знаю») вже йшлося, тож немає потреби ще раз нагадувати про не при­пустимість «ширяння думкою», не підкріпленою конкретними даними. Відомо, що посилання на добру книж­ку прикрашають роботу, а ось брак по-силань чи посилання на компілятивну літературу, так само як і цитування «з другої руки», безпомильно свідчать про непрофесійність.

Але така непрофесійність — іще не царина академічної етики: ну, пише собі людина, як уміє, то й хай собі пи­ше, а справа рецензента - зганити ЇЇ пи­сання. Натомість річчю ганебною, ка­тегорично й беззаперечно неприпус­тимою з погляду цієї етики є плагіят (з латинського plagiatus - крадіжка), або, як це іронічно називають, «незалапковані цитати» - дослівне повто­рення чужого тексту без згадки про автора. Втім, плаґіят має й прихованіші форми - також негарні. Адже тим-таки плаґіятом є використання думок та спостережень попередників як нібито власних - без посилання на авто­ра. Ясна річ, енпиклопедична інфор­мація на кшталт «Бій під Кругами відбувся тоді-то й там-то» не потребує примітки, а ось оцінка підґрунтя, пе­ребігу та наслідків самого бою вже є чиїмось інтелектуальним продуктом отже, слід вказати, в кого це запозїгче-но. Так само плаґіятом є використан­ня готової статистики, мап, графіків тощо без зазначення джерела.

Про інше неписане правило «доб­рого тону», що його слід дотримувати­ся в дослідницькому тексті, ми вже зга­дували: це чесність у представленні використаних джерел. Маю на увазі не їх інтерпретацію (це справа особистої го бачення та фахових навичок), а про-заїчніші речі:

□ не додавати від себе інформацію, що її у джерелі немає;

□ запозичивши чужу інтерпретацію джерела, - вказати чию;

□ використавши опубліковані джере­ла, - не писати, ніби ви самі їх опра­цювали за рукописом.

Кілька слів про стилістику науко­вого тексту. Сучасна історіографія, як уже згадувалося, тяжіє до нестандарт­ного, «авторського» письма. Але не варто забувати, що закони ламають метри, натомість для «неметрів» це ри­зиковано - різний рецензент трап­ляється. В таких випадках робота му­сить відповідати стандартам ака­демічного висловлення, себто бути су­хуватою, чіткою й стриманою (якщо ваша душа проти цього бурхливо про­тестує, вилийте її в есеї для газети або науково-популярного часопису). Ска­зане не означає, що треба конче загро­мадити текст неперетравними синтак­сичними конструкціями - навпаки, прозорий синтаксис із не надто довги­ми реченнями істотно полегшить чи-

[334]

Неписана конвенція академічної етики

тацьке сприйняття, хоча Й коштувати­ме набагато більшої редакційної моро­ки авторові. Не варто забувати й про такий зручний для читача маркер тексту, як абзац. Врешті, є ще одна чемна звичка, якою надто часто нехту­ють, - звичка користуватися орфографічним словником.

Делікатною деталлю академічної етики є уживання в тексті зворотів від першої особи, іншими словами - як на­лежить писати: «я припускаю» чи «ми припускаємо»? Тут немає усталеного канону, і навіть серед відомих істо­риків одні пишуть від імені «ми», інші - від імені «я» (щоправда, самого займенника «я» при цьому воліють уникати, послуговуючись зворотами «на мою думку», «гадаю», «мені зда­ється», «як можу припускати» і т. ін.). Що ж до робіт початківців, то їм, на­певне, більше пасувало би «ми». Це можна пояснити не лише очікуваною скромністю автора, який щойно ро­бить перші дослідницькі кроки, а й тією простою обставиною, що свої ро­боти початківці пишуть під керівницт­вом досвідченого науковця. Тому за текстом початківця зазвичай стоїть його вчитель - свого роду «співавтор» кожної такої роботи, котрий підказав якщо не тему, то концептуальну канву дослідження, порадив прочитати ті чи ті книжки або звернутися до тих чи тих джерел, допоміг уточнити план до­слідження, давав редакційні поради, а то й правив текст. Сказане, зрозуміло, не стосуємся дискусії: за неї має від­повідати лише той, хто її затіяв, підкреслюючи власну ініціятиву зво­ротом «на мою думку».

На завершення варто згадати про такі елементи тексту, як формули подя­ки за допомогу, ідею, думку, фінансову підтримку тощо, і про так звані форму­ли скромности. Щодо подяк, то в мо­нографіях вони є доконечним склад­ником авторського вступу, а в статтях і кваліфікаційних роботах виносяться зазвичай або в примітку до заголовка статті, або до якогось твердження у тексті й формулюються набагато стис­ліше. Ось можливі варіянти таких «підрядкових» подяк: «Спостережен­ня, що їх викладено у цій статті (праці), я завдячую такому-то, чиї лекції мені пощастило слухати там-то і тоді-то»; або: «Ця стаття (робота) написана в розвиток думок та ідей, що обговорю­валися на семінарі такого-то там-то і стали інтелектуальним стимулом цього дослідження»; або: «Користуючись на­годою, висловлюю щиру подяку тако­му-то й такому-то, які допомагали своїми порадами при написанні цієї статті (розвідки)»; або: «Вважаю за приємний обов'язок подякувати тако­му-то за цінні критичні зауваження, ви­словлені після перечитання чорнового варіянта цієї статті (цього тексту)»; або: «Сердечно дякую такому-то, який звер­нув мою увагу на цей документ (цю де­таль, цю книжку)»; або: «Принагідно дякую такому-то за дозвіл ознайомити­ся з рукописом його праці, яка допо­могла суттєво уточнити мої спостере­ження» тощо.

Формули скромности виглядають доречними при окресленні мети й у висновках, як-от: «Беручи до уваги широту проблеми, автор цієї роботи не може претендувати на вичерпні відпо-

[335]