Розділ 10. Тему обрано - що робити далі?

«Владислав Верстюк», тимчасом як для російських і дореволюційних ав­торів цілком прийнятними залиша­ються ініціяли імені та по батькові - «С. Т. Голубєв»); б) повну назву праці з підзаголовком, якщо такий є, і з кіль­кістю сторінок, коли йдеться про книжку; в) місце та рік видання, назву видавництва; г) якщо це стаття — на­зву, рік видання та число періодика, де її вміщено, а також першу й останню сторінки самої статті (те саме сто­сується й авторських позицій у науко­вих енциклопедіях і словниках).

Правило друге, теж перевірене сум­ним досвідом повторного бігання до бібліотеки, переконує, що зручніше фік­сувати начитану літературу не абияк, а за абеткою, бо тоді легше повернутися до потрібної праці, коли виникне потре­ба (а виникає вона завжди). Така фік­сація може бути чи картковою, чи комп'ютерною - кому як до вподоби, але власні враження, про які мовилося по-вище, варто занотувати тут-таки, поруч із назвою, а не на клаптиках паперу, що мають стійку звичку губитися. Однак, працюючи в бібліотеці, ми зазвичай шкодуємо час на обдумування своїх формулювань. Тому коли книжка/стат­тя для нас особливо важить, ліпше стис­ло законспектувати її зміст, а цифри, точні інформації чи ключові фрази, які вимагають детальнішого обдумування, переписати дослівно (звісно, не забува­ючи позначати сторінки) або зробити ксерокопію потрібного. Коли дійде до компонування власного тексту, ця робо­та буде віддячена сторицею, бо оригінал знадобиться і для переповідання його інформацій своїми словами, і для цитування, якщо ви захочете підсилити свої міркування цитатою чи дозрієте до дисй кусії. Не лінуйтеся скопіювати більший фрагмент, ніж витримає майбутня цита­та, адже в ній ви зможете вилучити зай­ве, позначивши пропуск в належний спосіб. Врешті, коли йдеться про іншо­мовну працю, надійніше буде скопіюва­ти потрібний фрагмент мовою ориґіналу, щоби не наробити в поспіху перекла­дацьких дивовиж.

Правило третє, на відміну від перших двох, не залякує, а допомагає. Працюючи з монографією, де потрібне нам питання розглянуто поміж низки інших, не забувайте, що в ній мають бути (хоча в ук­раїнських книжках, на жаль, не завжди) прикінцеві покажчики - імен, географічних назв, предметний, комбінований тощо. Загляньте до них: а раптом удача посміхнеться й не треба буде продиратися через увесь текст, полюючи за цілком і конкретною інформацією - про особу, місцину, шституцію тощо. Коли ж до­сліджуваний сюжет такий, що його може бути «розлито» у цілій книжці не знати де, варто спробувати читати сторінка за сторінкою «по діягоналі». Це дається не враз, але становить доконечний складник дослідницьких навичок, адже історикові доводиться переглядати величезні маси­ви літератури, і на те немає ради.

Ad fontes: де шукати джерело та що шукати в джерелі

Отже, основні праці прочитано, загальне уявлення про параметри проб­леми та предмет дослідження складе­но — пора виходити на полювання за джерелами. Адже родзинка будь-якої [304]

Ad fontes: де шукати джерело та що шукати в джерелі

дослідницької роботи - це або вико­ристання ще ніким не завважених джерел, або нова інтерпретація джерел відомих. Тут ми зупинимося на першо­му, бо доки справа дійде до новаторсь­ких інтерпретацій, треба принаймні зорієнтуватися, куди їх спрямовувати. Як і у випадку з науковою літерату­рою, вступна процедура простіша за табличку множення, а саме: перш ніж працювати з джерелами, треба укласти їх орієнтовний перелік.

За нитку Аріадни тут можуть стати посилання з перечитаних праць, а коли ви вже трохи дозрієте та більш-менш зрозумієте, що вам знадобиться, — біб­ліографічні мандри в пошуку опуб­лікованих джерел й архівознавчі пошу­ки, якщо йдеться про рукописи. Пере-ліки опублікованого містяться у будь-яких солідних бібліографічних покаж­чиках (скажімо, для історії домодерної України незамінним довідником є не­щодавно укладена Миколою Жарких семитомна «Бібліографія Старої Украї­ни», що має як книжкову, так і елект­ронну версію - її можна дістати за адре­сою eleonora@i.com.ua; інформацію про опубліковані джерела зосереджено у 2-му домі). Про покажчики такого роду лег­ко дізнатися в інформащйно-бібліографічних відділах бібліотек, тож не со­ромтеся набридати бібліотекарям - це їхня робота.

Пошук неопублікованих джерел складніший. Вступною фазою до нього може послужити опрацювання довідників найзагальнішого характеру -скажімо, часто перевидаваних за ра­дянських часів старих «Справочников научного работника» з інформацією про архівосховища і рукописні зібран­ня бібліотек Росії та республік ко­лишнього СРСР (довідники, видані в Україні, містять дані навіть про об­ласні архіви). Корисні вони й тим, що зазвичай доточені розлогими бібліо­графіями, де подано назви путівників у конкретних архівах і фондосховищах. Власне, саме ці путівники і слід покласти в основу безпосереднього по­шуку, причому для ознайомлення з ними не конче йти до архіву - їх має кожна велика бібліотека. Врешті, й архіви, й бібліотеки публікують влас­ні, не раз багатотомні, описи окремих колекцій, зібрань і фондів.

[305]