Розділ 9. Історик наодинці з власним текстом...

з'ясовує, що географія не є само­очевидною. Перша ж ліпша прито­ка ставить його перед вибором: що вважати головним руслом? Що більше розгалужень зустрічає ман­дрівник, то більшу кількість дилем йому доводиться вирішувати: звер­нути праворуч чи ліворуч? Що ближче до витоків, то вибір стає рівноціннішим, і мандрівник зреш­тою проголошує головним руслом саме те, яке обрав. Ті, якими знех­тував, він називає другорядними притоками. Визначення витоку стає справою не фактичної геогра­фії, а суб'єктивного рішення й сус­пільної конвенції.

З другого боку, «ілюзія важливос­те» є безпосереднім поштовхом до періодизації історії, коли ті чи ті яви­ща або події тлумачать як «клю­чові» - здатні поділяти цілу історію на засадничо відмінні періоди. Узви­чаєна періодизація, своєю чергою, накладає відбиток на спосіб мислен­ня історика, бо починає функціону­вати «автономно», сприймаючись як певна об'єктивна даність й уможлив­люючи те, що Кльод Лєві-Строс на­зивав «хронологічним кодуванням». В українському випадку за виразний приклад можна взяти таку усталену періодизаційну цезуру, як козацька революція 1648- 1657 pp., спроекто­вана на всі сфери життя - освіту, ма­лярство, історію книги тощо. В під­сумку «сила» цього періодизаційно-го фетиша не лише здеформувала уявлення про перебіг культурних процесів, а й призвела до того, що майже на півтора століття з історії вилучено було більшу частина ук­раїнської території.

«Позаджерельне знання», або і Тиск стандартів і стереотипів

Окрім «влади дефініцій», на істори­ка чатує тиск стандартизації і культурної стереотипізації, що панує в інфор­маційно розвинутому світі — наприк­лад, описування історії за певними «престижними», взірцевими схемами школи або течії, яка в той чи той мент диктує «високу моду». Ми, зокре­ма, можемо це побачити, спостерігаю­чи, як затоплювали західну, а з 1990-s уже й українську історіографії почергові хвилі інтересу до ментальносі (під впливом спільноти «Анналів»] історїі повсякдення (під впливом німецької Alttagsgeschichte), гендерних студій (під впливом американської феміністичного руху та відповідної історіографії), мікроісторії (під впливом італійської microstoria) тощо.

Не останню роль у формуванні позицій конкретного історика відіграє також стереотипна сукупність репрезетативних образів, що постали в тій культурній традиції, яку він представляє. Сучасна історіографія заходилася активно деконструювати такі образна простежуючи, як і коли виникали та поширювалися ці свого роду «стандарти» мислення. За взірцевий приклад таких досліджень може правити вже неї раз згадана книжка Едварда Саїдя «Орієнталізм», присвячена формуван­ню в європейській свідомості стереотипних ознак «Сходу». Цими сюжетами займається дослідницький напрям ментальної картографії, про який ішлося раніше, а також національні й постколоніяльні студії та історія уявлень. [264]

Ще раз «позаджерельне знання»: зворотня проекція сучасного на минуле

Ще раз «позаджерельне

знання»: зворотня проекція

сучасного на минуле

Врешті, історикові зазвичай важко зовсім уникнути зворотньої проекції сучасности на минуле - наприклад, сприйняття власного народу в серед­ньовічну та ранньомодерну добу через призму етнічної, політичної чи куль­турної однорідности, насправді «скон­струйованої» в XIX- XX ст. Цьому чи­малою мірою сприяє й те, що італійсь­кий філософ та історик Джамбатиста Віко ще в 1725 р. назвав «зарозумі­лістю націй», завваживши, що кожен народ, звертаючись до свого минулого, волить змальовувати його у привабли­вих тонах, а невдачі й поразки відсува­ти на задній план. Протилежним полю­сом «зарозумілої» історії є так звана «історія-мартирологія» - з наполегли­вим наголошенням власної обділености історичною долею: провину за це покладають, як правило, на якусь воро­жу силу, що псувала «нашу історію» -«лихих сусідів», внутрішніх «зрадни­ків» тощо. Тип історії-мартирології, що за головний сюжет добирає «наше му­чеництво», властивий переважно «скри­вдженим» народам; як іронічно сказав котрийсь із польських інтелектуалів-дотепників: «Наша історія сповнена трагедій і поразок. Боже, не допусти, щоб мій народ упав від цього в пиху».

На завершення варто нагадати й про акцентовані Робіном Колінґвудом «оптичні ілюзії» в описанні «світлих» і «темних» віків. Останні зазвичай по­стають в описах істориків як періоди занепаду - така собі зала чекання на прихід чергового потяга історії (русь­кий літописець позначав ці «паузи в історії» кумедною формулою «ничтоже бысть»). Насправді, як підкреслює Колінґвуд, цей розподіл є не чим іншим, як розподілом нашого знання. Кожен часовий фрагмент, що про ньо-

[265]